Червоне і чорне - Стендаль
Можливо, що тільки для того, щоб мати жертви, трохи цікавіші, ніж її батьки й родичі, ніж академік і п’ять шість підлесників, які до неї підлабузнювались, вона подавала надії маркізу де Круазнуа, графу де Кейлюсу і ще кільком знатним молодикам. Вони були для неї новими об’єктами її жартів.
Ми з сумом повинні признатися,- бо ми любимо Матильду,- що вона одержувала листи від багатьох із них й іноді відповідала сама. Поспішаємо додати, що ця дійова особа нашого роману становить виняток серед своїх сучасниць. Взагалі, якщо можна за що-небудь докоряти вихованкам благородного монастиря Сакре-Кер, то, в усякому разі, не за необачність.
Одного разу маркіз де Круазнуа повернув Матильді досить компрометуючий її лист, якого вона йому написала напередодні. Він гадав, що цей вияв надзвичайної обережності дуже посприяє його справі. Але Матильді подобалась у цьому листуванні саме його безрозсудність. Їй подобалося ризикувати собою. Півтора місяця після цього вона з ним не розмовляла.
Листи цих юнаків її розважали, але вона запевняла, що всі вони однакові. Це завжди були вияви тієї самої пристрасті - найглибшої, найсоковитішої,
- Всі вони - на один лад, рицарі без страху і докору, ладні хоч зараз вирушити в Палестину,- казала вона своїй кузині.- Чи є щось нудніше на світі? І такі листи я одержуватиму все своє життя! Адже стиль таких листів, мабуть, змінюється не частіше, ніж раз на двадцять років, відповідно до роду занять, на які мода теж міняється. В часи Імперії вони, певне, були не такі безбарвні. Тоді всі ці великосвітські молодики або спостерігали, або самі вершили такі діла, в яких було щось справді велике. Мій дядько, герцог N був у бою під Ваграмом.
- А чи багато розуму потрібно, щоб рубонути шаблею? Ну, а коли вже комусь із них довелося битись, вони тільки про це й говорять,- відказала мадемуазель де Сент-Ередіте, кузина Матильди.
- Ну що ж, ці розповіді мене цікавлять. Брати участь у справжньому бою, в наполеонівській битві, коли бували десятки тисяч убитих,- це доказ хоробрості. Ризикувати своїм життям - це підносить дух і врятовує від нудьги, в яку, здається, поринули всі мої бідолашні поклонники. А нудьга - заразлива. Кому з них спаде на думку зробити щось незвичайне? Вони добиваються моєї руки - і що з того! Адже я багата, а мій батько забезпечить видатне становище своєму зятю. Ах, якби він знайшов мені когось хоч трохи цікавішого.
Як бачимо, різка, жвава, образна уява Матильди шкодила її мові. Часто її дотепні слівця здавались недоречними її лагідним приятелям. Якби Матильда не користалась таким успіхом, вони, мабуть, визнали б, що в мові її трапляються надто барвисті вирази, не сумісні з жіночою делікатністю.
З свого боку, вона була несправедлива до гарних кавалерів, що катаються верхи в Булонському лісі. На майбутнє вона дивилась без страху - це було б надто сильне почуття,- а з огидою: явище, дуже рідке в її віці.
Чого вона могла бажати? Все в неї було: багатство, шляхетне походження, розум, краса,- як запевняли її всі навколо, і вона цьому вірила,- всім щедро наділила її воля випадку.
Такі були думки найзнатнішої нареченої Сен-Жерменського передмістя, коли вона почала знаходити втіху в прогулянках з Жюльєном. Її вражала його гордість, вона захоплювалася тонким розумом цього міщанина. «Він зуміє добитись єпископського сану, як абат Морі»,103 - казала вона собі.
Незабаром ця щира і зовсім не вдавана упертість, з якою наш герой заперечував деякі її думки, зацікавила її. Вона думала про це, розповідала своїй подрузі найменші деталі їхніх розмов, але бачила, що їй ніколи не вдасться передати всю їхню своєрідність.
Раптом її осяяла думка: «Мені випало щастя покохати,- сказала вона собі з невимовною радістю.- Я кохаю, так, це ясно! В чому може знайти справжнє щастя гарна, молода, дотепна дівчина як не в коханні? Хоч би як я старалася, я ніколи не зможу покохати цього Круазнуа, Кейлюса і tutti quanti».104 Вони бездоганні, мабуть, занадто бездоганні; зрештою, мені з ними нудно».
Вона почала пригадувати всі описи кохання, які читала в «Манон Леско», «Новій Елоїзі», «Листах португальської черниці» тощо. Її цікавила, звичайно, тільки сильна пристрасть, легке любовне захоплення було не гідне такої юної і благородної дівчини. Вона називала коханням тільки те героїчне почуття, яке зустрічалось у Франції за часів Генріха III і Бассомп'єра.105 Таке кохання зовсім не лякалося перешкод, але навпаки, воно надихало на великі звершення.
«Яке це нещастя, що тепер нема справжнього королівського двору, як за часів Катерини Медічі або Людовіка XIII. Я відчуваю, що здатна на все найсміливіше, на найбільш високе. Чого б я не зробила, аби тільки такий доблесний король, як Людовік XIII був біля моїх ніг! Я б повела його у Вандею, як любить говорити старий барон де Толлі, і він відвоював би своє королівство; і тоді - геть хартію... І Жюльєн допомагав би нам. Чого йому бракує? Тільки імені й багатства. Він створив би собі ім'я, здобув би багатство. У маркіза Круазнуа є все, але він все своє життя буде напів-роялістом, напів-лібералом, завжди буде нерішучим, далеким від крайностей, а тому завжди буде на другому місці.
Чи може бути якесь велике діяння, що не було б крайністю в ту хвилину, коли його вершать? Тільки тоді, коли воно вже
