Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Під ним промайнули задерті обличчя, вирячені очі, розтулені роти, запльова-па підлога тамбура, ще одного тамбура,— він кулею вле-їів до сусіднього вагона. Якась сила ще в повітрі зупинила його, розвернула донизу ногами, обережно поставила в проході.
За якимись незбагненними залізничними законами в цьому вагоні їхали тільки жінки. Та якби просто жінки, то що байдуже, хоч Кобзик жінок папічно боявся і навіть до власної дружини Одарки Михайлівни ішов лиш тоді, коли вона його кликала. Весь жах був у тому, що всі жінки, які сиділи довкола, були голі-голісінькі.
Кобзик як став, так і застиг соляним біблейським стовпом, жінки ж усі до одної зірвались на ноги і з криком: "Мій! Мій!.." — хтиво кинулись до нього.
На цьому пам і довелося б закінчити правдиву цю повість, хіба що описати передчасний похорон Василя Васильовича і його невтішну вдову Одарку Михайлівну, яка густим басом оплакувала б сумирну свою половину. На цьому, повторюю, й довелося б поставити крапку, якби не та ж сила, що підхопила його під пахви ще на пероні. Вона висмикнула його, як пробку, з гарячих жіночих обіймів, підкинула вгору, болісно вдарила тім’ям об стелю — Василь Васильович тільки мелькнув по вагону та й вилетів ще в один тамбур.
Стояв весь у милі. Серце билося так, що темніло в очах, не вистачало повітря. А в кишені ворушилось і хіхікало.
Він ледь не вдарив себе по кишені, та одразу ж згадав, як йому вже раз дісталось од чорта. Вирішив натомість перейти в сусідній тамбур: боявся, що ось-ось відчиняться двері й ввірветься знавісніла жінота.
Тут саме курили. Густий дим переповнював тамбур, і Василь Васильович, незвиклий до курива, одразу ж закашлявся.
— Пригощайся, папайю! — чиясь рука вже підносила йому пачку з цигарками.
— Дякую, я не курю! — поспішив відмовитись Коб-зик, а рука сама собою висмикнула з пачки цигарку. Здригаючись від огиди, він запалив, ковтнув їдкий дим і ще дужче закашлявся.
— А мені! — пропищало з кишені. Рука Кобзика опустилась донизу, з кишені мелькнули дві ратички, висмикнули з пальців цигарку.
Згодом з його кишені повалив густий дим. В тамбурі їдко запахло сіркою. Курії, вхопившись за груди, стали кашляти так, що аж посиніли, Василь жо Васильович, не витримавши, вскочив до наступного вагона.
Але і в цьому вагоні чекало па Кобзика нове випробування. Ледь зайшов, ледь одкашляпся, як перед ним у проході з’явилася страхітлива постать. Щось патлате й невмиване, сто років нечесане, в усіх помийницях вимочене, по смітниках усіх виваляне рушило йому зраділо назустріч.
— Ваня! Др-руг! Сколько лєт, сколько зім!..
Ухопило в смердючі обійми, потягнулось губами розквашеними і таким перегаром, густим та ядучим, обдало бідолашного Кобзика, що його занудило.
-— Я не друг! Я ію Ваші!..— закричав щосили, видираючись із липких обіймів. Але істота намертво вчепилась у нього. Дихнула сизим у вічі, із розтуленої широко пащеки вирвалось, як з потужного динаміка:
Бив-валі дні весьолия,
Гулял я молодцом!..
Оглушений, очманілий Василь Васильович уже ледь тримавсь на носах. А істота ревіла, наче заведена:
Но впал тоскі-ир-ручінушкі,
Всьо б-било ніпочом!..
Зібравшись з останніми силами, Кобзик одштовхнув од себе п’яницю. Обійми на мить розімкнулись, і Василь Васильович щодуху побіг проходом.
— Др-руг! — зойкнуло розпачливо вслід.
Кулею влетів ще в один тамбур. Притулився до стінки, відчуваючи, що ось-ось упаде.
— Скоко на ваших, папашо?
— Га?.. Що?..— Кобзикові здалось, що голос пролунав у нього всередині.
— Бремені скоко?
Каламутна пляма, що досі перед ним хилиталась, набула чітких рис. Це був підліток років п’ятнадцяти.
Кобзик одсмикнув рукав, глянув на свій новенький, придбаний місяць тому годинник: подарунок Одарки Михайлівни на день народження. Глянув — і в ньому все похолонуло: без двадцяти дев’ять! Він безнадійно запізнювавсь.
— Оддай! — сказав раптом підліток.
Кобзик одсахнувся, завів руку за спину.
— Слиш, оддай!
— Оддай, оддай! — пролунало погрозливо.— Бачиш, ребйонок плаче!
Плакав "ребйонок" чи ні, Василь Васильович так і не встиг пересвідчитись: обернувшись на голос, він побачив здоровенного гевала з пудовими кулаками. А з-поза нього виглядав іще більший.
— Я що ж... Я з радістю...— пробелькотав Кобзик, обмираючи од страху.— Я зараз...
І тут чорт ворухнувся в кишені. Рот Кобзиків розтулився сам по собі, з горла металево ревнуло:
Бив-валі дні весьолия!..
Рука, вже піднята для того, щоб знімати годинник, насталилась, нам’язилась — садонула під дихало. Гевал охнув, зігнувся, Василь Васильович згріб його за чуприну й піддав знизу коліном.
Гевал повалився, як сніп.
Гулял я молодцом!..—
заревів ще дужче Василь Васильович і метнувся назустріч другому гевалові.
Цього підсік, вдаривши ребром долоні по шиї.
Не зпал тоскі-кручінушкі!..—
оглянувсь назад, щоб надавати і підліткові, але підлітка вже не було: мабуть, на ходу вискочив з електрички.
Копаючи повержепих ворогів ногою, Василь Васильович уже сам, з власної волі, доспівав до кіпця всю пісню.
* * *
Василь Васильович підбіг до своєї установи рівно о десятій годині. Міг би добратись і швидше, але побоявся сідати в трамвай (з нього досить було й електрички), тому три кілометри од вокзалу подолав бадьорим галопом. Усе повз нього так і миготіло, люди, які йшли назустріч, схарапуджено сахались, а коли перебігав вулиці, то машини, даючи йому дорогу, враз зупинялися.
Була ще надія на те, що не один він запізнився. Але в коридорі не було ні душі, лише при самих дверях сидів вахтовий — незмінний дядя Саша. Завжди сонне й байдуже обличчя його сьогодні було чимось стривожене. Кобзик хотів проскочити мимо, але дядя Саша вхопив його за рукав.
— Бути війні! — сказав замогильним голосом.
— Потім, дядю Сашо, потім! — видирався Кобзик: думав, що дядя Саша почув про якусь міжнародну подію.
— А я кажу, що бути війні! — ще категоричніше заявив.— Всі збожеволіли!
— Хто збожеволів?
— Всі до одного! Прибігли на службу ще до дев’ятої, ледь двері не висадили!
Кобзик усе ще переварював фантастичну новину, коли відчшшлися вхідні двері й до коридора ступив "мастодонт".
Відколи пам’ятає Василь Васильович, усі відділи його установи вели постійну й уперту війну з відвідувачами. Протягом років були вироблені гнучка стратегія й ефективні тактичні засоби, що допомагали якнайшвидше спе-куватись отих небажаних осіб, які приходили з проханням, вимогами, скаргами. Все було продумано до найменших дрібниць, до того, наприклад, що у їхньому відділі не стояло жодного вільного стільця, на який відвідувач міг би сісти, а столи, починаючи од самих дверей, стояли суцільними фортечними мурами, займаючи кругову оборону. Захищали ж їх чим далі од входу, тим більш загартовані в щоденних поєдинках бійці. Кобзик не пам’ятає відвідувача, який прорвався б до центру, де сидів завідувач відділом, відгороджений вузькою бійницею з інструкцій та постанов,— якщо прохач не спотикався біля першого чи другого столу, його збивали з ніг уже біля третього чи, тим більш, коло четвертого. Отож у п’ятдесяти відсотків відвідувачів вистачало духу прийти всього один раз, в двадцяти п’яти — двічі, ще двадцять чотири приходили втретє, а нуль цілих і дев’ять десятих приходили вчетверте. І зовсім уже одиниці, що їх можна було порахувати на пальцях, ходили з місяця в місяць, з року в рік: це вже для них стало звичкою, смислом життя. Весь відділ не тільки знав їх у лице, їх ім’я й по батькові, а й усю їхню біографію, всі їхні звички та уподобання. Що вони їдять і коли встають, одружені чи розведені, які у них діти, тещі, свати, хто чим хворів і яка в кожного тепер болячка. І гордився кожним, як скульптор пишається своїм найбільш удалим витвором.
З чиєїсь легкої руки їх прозвали "мастодонтами", й один з отаких "мастодонтів" оце зараз мимо них і протупав. Висока постать горбилась од постійного схиляння над столами, ніс видовжився й загострився вічним пером, обличчя взялось закам’янілими зморшками. Глибоко ж запалі очі мерехтіли затятим вогпом. Пройшов, у їх бік павіть не глянувши, весь націлений на двері їхнього відділу. Й Василь Васильович, відірвавшись од дяді Саніі, побіг слідом за "мастодонтом": мав надію непомітно прослизнути за свій стіл.
Та здійснити цей маневр Кобзпкові, на жаль, не вдалось: по встиг "мастодонт" переступити поріг, як завідувач, пухкенький, кругленький, мов м’ячик, з рожевими щічками й сяючими блакитно очима, радісно сплеснув у долоні й вибіг з-за столу:
— Кого я бачу?! Оникіто Петровичу, голубчику, якими вітрами?
"Мастодонт" так і закам’янів па порозі.
Завідувач радісним видрібцем підбіг до відвідувача, обійняв ласкаво за стан:
— Проходьте, дорогенький, проходьте! Як ваше здоров’ячко? Дітки?.. Дружина?.. Олю, стілець нашому шановному гостеві!
Оля, одна з секретарок, підбігла із стільцем і, коли "мастодонт" не сів — упав, як підкошений, цьомкнула його ніжно в сталеву щоку.
— Відпочиньте, Оникію Петровичу, відпочиньте ж, голубчику! — лебедів над ним завідувач.— Ваша справа?.. Та ми її миттю вирішимо! Що ж ви не нагадали раніше? Справи, знаєте, справи, за паперами іноді живої душі не помічаєш. Так що ви нам, дорогенький, пробачте... Може, вип’єте чаю?.. Олю, чаю з цитриною! Чи ви, може, п’єте без цитрини?
Той пробурмотів щось нерозбірливе, а сяюча Оля вже несла склянку з паруючим чаєм і вазочку з тістечками.
— Будь ласка, Оникію Петровичу!
Подала й присіла в кніксені.
"Мастодонт" узяв у негнучкі пальці склянку. Пив і зацьковано здригався за кожним ковтком.
— Ось ваша справа,— сказав медово завідувач і помахав у повітрі блакитним конвертом з рожевою стрічкою.— Все вирішено, але ви нас не забувайте, голубчику, при нагоді заходьте. Завжди будем раді.
Випустивши склянку з недопитим чаєм, "мастодонт" звівся, наче в трансі. Взяв у дерев’яні руки конверт. Ступив раз, дивлячись осклянілими очима перед собою... Ступив удруге... й зареготав... Потім заплакав. Упав на коліна й став битись головою об ріжечок столу...
— Збожеволів! — сказав лікар швидкої допомоги, що приїхала па виклик.
Лише тоді, як нещасного Опикія Петровича забрала швидка допомога, помітив завідувач Кобзика:
— Принесли?.. Давайте!
І тут Василь Васильович з жахом згадав, що він мав сьогодні вранці зайти в райторгвідділ: вчора нечистий смикнув за язика похвастатись, що там працює його добрий знайомий.
"Забув",— хотів відповісти Кобзик, та не наважився.
