Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Мов тут весь час і жила, а сип оце в гості прийшов.
— Ріж, сипу, хліб.
Андрій — що мав робити? — покраяв хліб, сів до столу. Мати поставила дві тарілки (дві ложки, дві чашки, дві виделки: всього захопила по парі), два блюдця з маслом і ковбасою (встигла, бач, і до крамниці сходити!), висипала в миску гарячу картоплю.
— Огірків забула купити... Та якось цього разу обійдемось... Оно, сину, сіль...
Андрій сів навпроти матері, з голоду картопля здавалась як ніколи смачною. І чим довше їв, тим більше охоплювало його дивне почуття: наче він теж нікуди не йшов з низенької цієї хатини — просто повернувся додому з роботи. У печі горів добрий вогонь, материне замислене обличчя теж було умиротворене й добре,— якоюсь великою мудрістю віяло від кожної її зморщечки. "А може, їй і справді тут буде краще? — подумав зненацька Андрій.— І сварки самі собою вляжуться".
І мати, наче прочитавши оці його думки, коли вже попили чай і Андрій не знав, що далі робити, сама стала виряджати його додому:
— Йди, сину, бо там Люба переживає, жде. А в неділю, як матимеш час, то й приходь. І Сашка приведи...
— То, може, разом підемо? — умовляв мляво Андрій.
— Ні, йди вже сам... Поживіть, побудьте без мене, може, я й справді щось не так роблю. Старій людині важко свої звички ламати... Йди, сину, йди, бо вже пізно...
— Гаразд, я вас заберу пізніше, — звівся Андрій.— Поживете до неділі та й заберемо...
Мати кивала головою, але Андрій відчував, що вона вже не вернеться. І це відчуття гнітило його.
В той день йому як ніколи везло на пасажирів: не встигав висаджувати одного, як піднімав руку другий. Весело вицокував лічильник, набиваючи копійки та карбованці, намотувались на колеса кілометри. Дарниця, центр, Виноградар, Воскресенський масив: дальні кінці — довгі
карбованці, щодня б отак їздити — горя не знати, ще й пасажири попадались веселі, наче змовились. І — жодної пробки, жодного міліцейського свистка навздогін: сон блакитний, а не їзда! Вувають же отакі дні — частіше родили б!
Під кінець — ще одна пасажирка. Бабуля — божа квіточка. Вимахувала рукою так, що й сліпий не проїхав би.
— Бабулю, куди вам?
— До сина, голубчику!
Отак! До сина — іншої адреси й не треба! Андрій уже зовсім весело виліз із машини, допоміг покласти в багажник важкеньку сумку.
— Як ви її й несли!
— А мені син підніс. А сам на роботу...
— Од сина до сина?
— Еге ж... Погостювала в одного, тепер до другого їду. Не можна — обидяться...
Сіли, поїхали. Веде Андрій машину та на пасажирку все поглядає: от бувають такі на світі бабулі! Мало не світиться! І все на ній чистеньке та акуратненьке, мов щойно з прилавка.
— Сини жонаті?
— Жонаті обоє. І діточками бог не зобидив. Онуків у мене — як маку! — засміялася втішено.
— Аз невістками як — миритесь?
— А чого б я мала з ними сваритись? — здивувалась бабуля.— Вони мене ждуть не діждуться. Онуки ж, кажу...
І тут Андрій подумав про свою матір. І як ходив позавчора на кладовище...
Андрій спершу провідував її майже щодня, потім рідше й рідше: що робота, а що й удома клопотів по горло. Та йЛюба казала ревниво: "Ти як до церкви... Скорой дорогу додому забудеш!" Хоч і сама не раз до свекрухи ходила. Спече пиріжків та й одкладе кілька: "Оце мамі однести". Люба давно помирилася з матір’ю, хоч і казала Андрієві, коли він заїкався, що треба б забрати додому: "Не чіпай. Хай поживе до морозів, як їй так подобається. Прийде зима, отоді й заберемо..." Андрієві теж здавалось, що матері більше подобається жити на самоті (сама собі господиня, тихо, мирно, жодної сварки — чого ж іще треба? А скучила, то й навідатись можна, не за тридев’ять же земель!)... Андрій уже сам казав матері, що так тому й бути — поживіть до перших холодів, а тоді таки вас заберемо... Мати й не заперечувала, головою навіть покивувала, згоджуючись начебто, а одного разу прийшов Андрій — дров повнісінькі сіни. Напиляні, нарубані, під самісіньку стелю акуратненько викладені.
— А це що таке?
— А це, сину, щоб узимку за дровами надвір не виходити. Бо вже й сили по ті... Та й здоров’я нема...
— То що це ви собі вигадуєте?! На зиму до пас перейдете !
— Та й гарні ж люди попались! — Мати в останній час взяла за звичку не сперечатися з сином, а мовби й не чути його.— Мало того, що привезли, так ще й попиляли-порубали, позаносили й склали...
Мати так і лишилася на зиму, не виходила майже надвір. Прийде Андрій: снігу в дворі — по коліна, коли б не дим з бовдура, можна подумати, що тут ніхтс й не живе. Візьме лопату, доріжки розчистить, збігає до магазину по цукор та хліб: мати їла як миша, невідомо, з чого й жила, висохла за зиму — кості та шкіра, якось не втрималась — поскаржилась, що дуже серце болить. Як ухопить серед ночі — спасу немає. Андрій приводив лікаря, той понавиписував ліків, а на запитання Андрія, що з нею, тільки руками розвів:
— Роки, молодий чоловіче, роки... Доживемо й ми...
Пропонував покласти в лікарню — мати відмовилась навідріз:
, ’ — Тут і стіни розмовляють зі мною. А в больниці —
' кому я потрібна?
Щонеділі, коли він провідував матір, виглядала його, мабуть, із самого ранку. Зайде в двір Андрій — у вікні материне обличчя темніє. Наче з ікони.
А захопить з собою дітей: зовсім матері свято. Метушиться, не зна, де їх посадити.
Минула зима, весняне сонце пригріло, мати стала виходить надвір. Скопала за хатою клапоть землі, посіяла кріп та петрушку, посадила часник і цибулю. Збиралася й хату білити, вже й вапна та крейди дістала, та й не спромоглася. На початку літа злягла і вже майже не зводилась.
І Андрій, і Люба тепер забігали майже щодня, а матері ставало все гірше й гірше, і лікар, коли його покликали ще раз, сказав, що довго не протягне. Ну, тиждень, ну, місяць од сили... Тільки не знав він Андрієвої матері, бо минув місяць, і другий закінчувався, а мати все боролася з хворобою, і по за горами вже третій, коли вони всією сім’єю мали їхати до моря.
Андрій саме купив "Запорожця" — не один рік на машину стягались, давно з Любою вимріяли оцю поїздку до моря; на столі, що за ним діти готували уроки, лежала карта, вони вже напам’ять знали всі пункти маршруту майбутнього: "Отут будем обідати, тут заночуємо, а тут ловитимем рибу". Весь місяць — на колесах, не прикуті до жодного місця: не сподобалось — поїхали далі, весь берег Чорного моря можна об’їхати за місяць, від Одеси до Кобулеті... Одна назва чого варта: Кобулеті!.. От тіль-:п що робити з матір’ю, не кидати ж саму на поталу "коробі... Люба запропонувала домовитися з якоюсь жінкою, заплатити їй, і Андрій врешті погодився.
Від’їжджати мали в суботу рано-вранці, щоб не втрачати зайвого дня, і Андрій увечері в п’ятницю заскочив попрощатися з матір’ю.
— Ну, як ви тут, мамо?
— Нічого, сину.— Матері завжди було "нічого", завжди відповідала, що сьогодні ніби краще, як не боліло. Але Андрій не допитувався.
— Може, мені таки лишитись? — спитав і сам не повірив у сказане.
— їдь, сину, й не думай! — занепокоїлась мати. Голову звела (на подушці — влежана ямка, здавалось, як не-ч збивай—залишиться все одно), оголилася шия худюща, тонка, гострі, аж сині, ключиці.— Я тут як у бога за пазухою. І наварять, і подадуть — чого ще треба!
— Ми вам, мамо, писатимем... А в разі чого — телеграму... Я ось записку лишаю, де зупинятися будемо... В разі чого, прискочу одразу...— Материні очі муляли совість, Андрієві вже здавалось, що мати не вірить жодному його слову. Дивиться пильно, як не дивилася, здавалось, ніколи...
— То я, мамо, піду...
— Йди, сину...
Повернувся, пішов, наче спутаний. І коли одчинив уже двері, в спину вдарив материн болісний голос:
— Синку!
— Що, мамо? — так і кинувсь до неї.
— Нічого... То я так... Йди, хаіі вам бог помагає!..
Вийшов надвір, і лише тут до нього дійшло, що мати
згадала бога. Вперше в житті...
І протягом тривожної ночі (боявся заспати), поміж уривками сну — пекучі материні очі...
І коли уже сіли в машину, переповнену, як ноїв ковчег, йому так захотілось навідатись ще раз до матері (здавалось, мати кличе його по докличеться), що віп не витримав, попросив дружину:
— Давай заїдемо, "Любо?
— До кого?
— До матері.
— Ти ж учора був! — озвалась невдоволено Люба,—
І ми всі провідували... Чого ж іще треба?
Він насупився, включив першу швидкість. І майже весь день, поки й зупинилися на ніч, сердивсь на жінку...
Мати померла в середині серпня, так і не діждавшись сипа з відпустки. Коли їй погіршало, жінка, яка її доглядала, хотіла дати телеграму, але мати заборонила: хай відпочивають,' нащо їх тривожити. Тільки вже коли помирала і була не при пам’яті, то все кликала сина...
Чужі люди поклали її в домовину, чужі люди провели на кладовище. Може, тому й не поховали поруч із татом, як того мати хотіла, а в другому кінці. І коли Андрій повернувся... Коли Андрій прибіг і став, задихаючись, пекучі сльози ковтаючи, то побачив манюсінький горбик землі — все, що лишилось од матері.
Горбик той осідав, розмивався дощами. Андрій не раз підправляв його, обкладаючи дерном. Сам зробив тумбочку, пофарбував у червоне, прилаштував фото під скельцем. Поставив огорожу і лаву, щоб було де сидіти. Надумався ставити й пам’ятник, з’їздив навіть у майстерню, лишилося тільки гроші одвезти — заплатить наперед, бо інакше не приймали замовлення... Були й гроші, якраз вистачило б, але тут підвернувся металевий гараж: Андрій навіть в думці не міг допустити, щоб новенький "Запорожець" прали дощі, замітали сніги. Тож довелося купити гараж і відкласти на потім пам’ятник матері.
Пам’ятник так і не вдалося замовити. Зароблені гроші текли, як вода,— коли не в ту дірку, то в ту,— і Андрій ніяк не міг назбирати потрібну суму.
Але тепер він поставить пам’ятник матері.
Обов’язково поставить!
НЕЧИСТА
СИЛА
Василь Васильович Кобзик, член "Червоного Хреста й Півмісяця", переконаний атеїст і войовничий безбожник, віч-на-віч зіткнувся з нечистою силою.
Сталась ця знаменна подія квітневого ранку, рівно о восьмій, на вулиці біля будинку, в якому лгав і з якого ось уже двадцять три роки хвилина в хвилину, так, що по ньому можна було перевіряти хронометри, виходив на службу.
Службу свою Василь Васильович поважав і гордився нею, хоч і не забував раз по раз повторювати: "Я скромний службовець".
