Жінка в блакитному на сніговому тлі - Шевчук Валерій

Але якісь нитки тут не пов'язувалися: чому йшла до Івана Пилиповича на роботу, коли той дружний із її чоловіком, — тут міг би вирішити все телефонний дзвінок. Коли 6 була шефовою коханкою, то й тоді не треба було відвідувати його на роботі, в коханців своя система зв'язку. Друге: чому звернула увагу саме на мене, бідашного, рядового доцента, людину, яка хоча не така й стара, як мій шеф, але вже на порозі старості? І ще одне: чому почала приходити в мої сни ще до початку знайомства? Отже, чи варто підтримувати з нею стосунки і чи не чекає мене тут якась страшна халепа, як у тому сні? Відтак весь мій організм застережно заволав і закричав: "Ні в якому разі не влазь у цю яму! Ні в якому разі!" Нарешті таке: чому їй було треба делікатно заперечувати переді мною, що вона таки коханка Івана Пилиповича, коли про це, як сповістила Марія Олександрівна, всі знали? І чому так відверто дала мені шанса на подальші стосунки із нею? Отут уже я нічого не розумів. Хіба те, що все, що почало зі мною відбуватися, творилося не тільки в мені і через мене, як гадав, їдучи в трамваї вранці. Отже, виходило, що грався світом таки не я, а світ мною. Тоді де логіка в цьому усьому?

І тут почув розважливого, з легким старечим тремтінням, але цілком самовпевненого голоса Івана Пилиповича — був то його улюблений жарт:

— Там, де починається жінка, компане, там кінчається логіка. А може, й справді так?

11

Мене ж чекало в цей день ще одне разюче випробування, яке дорешти добило мою самовпевненість і логічне резонерство. Всю дорогу в трамваї я напружено обмислював несподівану зустріч із Вікторією (не забуваймо, що слово "вікторія" значить перемога), зачумлений вийшов на свою вуличку, що стрімко йшла вниз, а оскільки прибирати й посипати її ніхто й не збирався, обережно ступав слабко втоптаною стежкою, намагаючись не гримнутися, — під снігом було досить льоду. Я навіть побачив, як переді мною незграбно й смішно перекинулася якась жінка, викинувши ноги вгору. Отож був заклопотаний й уважно дивився долі, відповідно й не відчув, що за мною хтось стежить, як це бувало в попередні рази. Але за мною таки стежили, бо, коли звернув з шосівки на в'їзд до свого дому, раптом почув за спиною:

— Вадим Самосадський?

Різко повернувся. Переді мною стояла немолода, приблизно моїх літ, жінка в блакитній куртці, обличчя мала грубе й непривабливе, та й куртка зблизька виглядала не так принадно — була поношена й не першої свіжості.

— Прошу? — спитав я, пильно її розглядаючи. Ні, цю жінку я не знав.

— Не впізнаєте мене? — спитала вона хрипко.

— По-моєму, не тільки не пізнаю, але й не знаю вас, — мовив холодно, принаймні так прозвучав мій голос.

— Ну, звісно, — сумно всміхнулася жінка, до речі, говорила правильною українською мовою. — А я про вас знаю все. Вашу жінку звуть Ніна, у вас дочка Лариса, а ще маєте у Вінниці сестру, забула, як звати. По-моєму, Зінаїда.

— Так, — сказав я зимно.

— І ви мене не знаєте?

— Вперше бачу, — мовив я, і це була цілковита правда. — Вибачте, я поспішаю.

— Ну, звісно, — мовила гірко жінка, — ви ж велика людина, зайняті. Професор університету.

— Не професор, а доцент.

— Тоді професором скоро станете. — Вона начебто знала, що Іван Пилипович ніби готував мене собі в заміну.

— То що ви хочете? — спитав я не зовсім чемно.

— Нічого... Сказати одне. — Вона затнулася. — Ви мені принесли багато нещастя.

Мої брови стали сторч, а в груди ввійшло щось гнітючо-неприємне.

— Але ж, жіночко, — мовив я не так грубо. — Людина людині може приносити щастя чи нещастя, коли спілкується з нею. А я вас уперше бачу.

— Ну, так, ви мене вперше бачите, — гірко сказала жінка.

— Це ви дзвонили по телефону? — раптом спитав я.

— Так!

— Щось хотіли?

— Сказати те саме. Не зважувалася до вас підійти. Але мусите знати: принесли мені море нещастя...

— Вибачте, — зірвався я. — Знати вас не знаю і не розумію, про що ви говорите.

— Ну, так, знати не знаєте й не розумієте, — гірко сказала жінка.

— Коли у вас усе, то бувайте! — різко мовив я і, відвернувшись, пішов геть.

— У мене все, — почувся за спиною голос. — Щоб знали...

Я був роздратований, знічений і вражений. Ненормальна якась, чи що? Напевне, таки ненормальна. Але не обізналася, назвала мене на ім'я та прізвище: добре знала, хто я такий, навіть те, що невдовзі можу стати професором, навіть родину мою. Казна-що!

Цього було занадто для мого розтерзаного розуму, яким я, до речі, завжди похвалявся, — був-бо переконаний, що мозок у мене працює бездоганно. Принаймні одне із ряду для мене після цієї зустрічі з'ясувалося: жінка в блакитному не має нічого спільного з Вікторією, не вона приходила в мої сни, і я таки справді, голову можу дати на відсіч, ніколи раніше її не зустрічав, принаймні так, щоб міг запам'ятати. Оце одне й принесло мені полегшу, бо розв'язувало одну із загадок. Але бридке почуття із грудей не вимивалося: ні, це справді якесь казна-що! Все-таки чогось від мене хотіла, чомусь почала стежити за мною, але чому конче треба було їй сказати, що я ніби призвідця її нещасть? Зрештою, це був тип жінки, на яку ніколи 6 не звернув уваги, отже, й тут нічого забути не міг. Оце і є, подумалося мені, коли їхав ліфтом, ота метафізика життя, ота логіка абсурду, нитки якої ніколи не пов'язуються за власною волею.

Коли зачинив за собою двері, дістав втіху, що відрізаюся, зачиняюся від тієї напасті, якої ніяк ніколи не сподівався. Але ні, жінка не була настирлива, навіть несмілива, я 6 сказав. То якого біса їй від мене треба було? Затруїти спокій? І саме в ті дні, коли відчув, що мій усталений спосіб життя почав у певний спосіб захитуватися?

В мене аж руки легенько тремтіли. Ясна річ, що дієтичного супчика, звареного моєю половиною ("Вашу жінку звуть Ніна", — почув я хрипкий голос), аж ніяк не хотілося їсти. Отож мав дістати собі відраду: незважаючи на те, що вранці гостро боліла печінка, я вийняв із холодильника вже задубілу відбивну і вдруге засмажив її до гречаної каші. Але ні каша, ні відбивна не виявилися їстівні — каша прісна, а відбивна туга, жилава, як підошва. Харч увійшов у мене й застряг десь у кишках — все ще було нудко на душі. Ну що ж, вважатимемо, що життя злостиво провчило мене за півнячу романтичність, коли милувався жінкою в блакитному на сніговому тлі. Мене, літнього, умудреного, поважного і в глибині своїй не менш самозакоханого, як і мій шеф, схопило, як кота, й почало тицькати в екскременти, які той кіт наклав. Але стоп! Це було 6 справедливо, коли 6 кіт ті екскременти справді клав, але ж я справді, готовий поклястися, ніколи не знав тієї жінки. Фу, як мені було бридко на душі!

Відав, що заснути сьогодні після обіду не зможу — це вже напевне. Тоді почав глушити чашку за чашкою каву. Здається, трохи полегшало. Отямся, чоловіче, сказав собі, і не роби проблем там, де їх нема. Ти винив три філіжанки кави, а тепер піди, ляж і спробуй заснути. Коли життям рухає абсурд, ти конечно заснеш.

Напрочуд ці резони мене заспокоїли, пішов до канапи і не встиг торкнутися подушки, коли ж і справді заснув. Власне, проваливсь у чорну прірву без жодних виджень, жодних Вікторій, жодних гір і хат у них, жодних дуелей і обговорень ситуацій дійства із їхнім режисером. Коли ж вирвався з тієї ями, то побачив, що за вікном повільно падає густий, лапатий сніг, тихо, покірливо, затишно пливе й пливе, і на колір той сніг був майже жовтий.

12

Ввечері я влаштував сімейну раду. Посадив на стільці супроти себе жінку ("Вашу жінку звуть Ніна". — знову почув хрипкого голоса) й дочку ("У вас дочка Лариса", — пролунав той-таки голос) і якнайдокладніше розповів їм про ту ідіотську зустріч із жінкою у блакитному (ясна річ, про зустріч із Вікторією — ані словечка, бо то була інша історія, в яку навряд чи треба було їх посвячувати), відтак наголосив, що вони — особи жіночої статі і мають мені пояснити, що це могло бути і з чим його їдять. Саме тоді, коли закликав до їхньої жіночої ради, обидві загадково поміж себе перезирнулися.

— Ну, татку, чи ж такий наївний, щоб не зрозуміти: та жінка колись була в тебе закохана.

— Але ж не давав їй до того жодних підстав, — твердо мовив я.

— Завжди казала, що нічого не тямиш у жінках, — категорично прорекла дружина.

— Гаразд, може, й так: до речі, не дуже цього й праг.

— Оце твоя біда, — сказала моя жінка.

— Давайте логічно розміркуємо, — терпляче проказав я. — Я теж у юності закохувався без відповіді, тобто мене не хотіли сприйняти.

— І не дивно, — сказала дружина.

— Ну от, знову мене перебиваєш!

— Мам, нехай скаже, — мовила зверхньо дочка.

— Кажи, кажи! — поблажливо озвалася дружина.

— Отже, я закохувався без відповіді — це мені пекло, боліло, — продовжив я, — а минув час, все зникло і стало смішне.

— Так що ж тобі не зрозуміло? — спитала жінка.

— А те, що мало минути безліч часу, бо, коли закохувалася, як ви вважаєте, мала бути молодою...

— Добре, що хоч у цьому ти самокритичний, — перебила жінка.

— Знову не даєш сказати.

— Мам, хай скаже! — скрикнула дочка.

— Чому ж вважає, що в своїх нещастях винувата не сама, а об'єкт її закохування, який про те знати не знав?

— По-моєму це дуже просто, — мовила трохи церемонно дочка. — Життя в неї не склалося, от вона й подумала: коли 6 звернув на неї увагу ти, була б щаслива.

— І в тому треба винуватити мене? — зчудовано спитав.

— А кого ж? — наївно мовила дочка.

Тут можна було 6, кажучи фігурально, почухати собі лисину, коли б вона в мене була. На щастя, природа наділила мене буйним чубом, який посивів, але й не думав вилазити.

— А що скаже фахівець-психолог? — звернувся я до дружини, яка підозріло довго мовчала.

— Вона приблизно твого віку? —сТак.

— Тоді, можливо, ввійшла в клімактеричний період, у жінок це буває між сорока-п'ятдесятьма, хоча трапляється й пізніше. Тоді в організм відбуваються психічні зрушення, а на цій основі певні відхилення. Але Лариса має рацію: була в тебе сильно закохана.

— Невже гадаєш, що таке безпредметне закохання може тривать десятиліттями?

— А для тебе це неможливе?

— Таж певне! Ну, запалився, перегорів, знайшов нового об'єкта.

— Ось бачиш: знайшов нового об'єкта. Встав, пішов, здобув, переміг. Типова чоловіча логіка. А коли такий об'єкт не знайшовся? Ні, ти цілковито не розумієш жінок!

— Але ж кидати в обличчя звинувачення людині, яка ні в чому не винна? — обурився я.

— Ну, тату, може, в неї був такий настрій, — сказала дочка.

— Могла вчинити це в стані психічного роздразнення у зв'язку із фізіологічними змінами в організмі, — по науковому пояснила моя половина.