Жінка в блакитному на сніговому тлі - Шевчук Валерій

Була вузька, будівлі без портиків, далі — якась ніша в стіні, потому — дзвіниця з невеликим обеліском, сама дзвіниця стояла на горбку, оброслому деревами. І саме тоді, коли йшов тією загадковою вуличкою, над головою розчинилося вікно, власне не розчинилося, а піднято раму (у нас таких вікон нема), і з'явилася жінка, яка достеменно мала те ж обличчя зі сну, і голосно гукнула:

— Рудольфе!

І я звів голову (саме тоді побачив оте знайоме й чудове в своїй незвичайності лице): жінка мала густе кучеряве волосся, що хвилями спливало на оголені плечі; сукня — із глибоким декольте — була з часу кінця XVIII чи початку XIX століття, риси обличчя тонкі, вишукані, ніс із тремтливими ніздрями, і по-особливому чарівно сяяли чудові блакитні очі.

— Ви мене? — спитав я, не маючи сили відвести погляду від тієї вроди.

— А ви Рудольф? — спитала жінка.

— Так, пані! — мовив я.

— Вибачайте! — сказала жінка, говорили ми німецькою мовою. — Я кликала не вас...

— Але прошу, пані, — мовив я, роззираючись. — Крім мене, нікого на вулиці. І моє ім'я справді Рудольф.

— Так гадаєте? — спитала жінка, загадково всміхаючись. — Тоді ви глибоко помиляєтеся...

На цьому моє видіння обірвалося з тієї прозаїчної причини, що я під'їхав до своєї зупинки і треба було висідати.

Загалом кажучи, я не фантазер. Але часом ним буваю, особливо тоді, коли звичний ритм існування так чи інакше порушується.

Тоді й справді ніби переношуся в інші часові площини; зрештою, якщо людина під час сну так само може жити, діяти й говорити в площинах, цілком одмінних від реальних, то чому не може статися й такого? Тим більше, що ота стародавня вуличка з будинками без портиків, але які злились у цілковиту стіну із якоюсь нішою у ній, ота дзвіниця з невеликим обеліском на горбку, обросла деревами, чомусь увижалися мені не раз: збагнути причини цього мені годі, але так воно бувало.

Зійшов із трамвая й подався вниз уже своєю, реальною вуличкою, заставленою сучасними дев'ятиповерховими коробками, в одній із яких мав для існування власну клітку. Й мені раптом здалося, що хтось за мною стежить, а це таке гостре й непомильне почуття! Відтак у тобі все напружується — починаєш невідь-чому турбуватися, хоча не веду ані кримінального, ані потаємного життя — так, наприклад, і досі не завів собі коханки та й не дуже прагну її заводити ("заведи коханку — примнож собі клопотів", — любив казати), а те, що часом помічав зрожевілі щічки якоїсь студенточки, не мало жодного значення, хіба самоутішне: в моральному статусі викладача, якщо він людина порядна (а серед нас — люди різні), є одне тверде правило: із студентками романів не заводити. Отож, відчуваючи, що за мною стежать, злегка стурбувався, адже твердо знав, що жодних підстав для того таки й справді не мав. Відтак перше, що мені спало на гадку: а якщо це та жінка в блакитному? Думка була безглузда, тим більше, що після короткочасного ранкового збудження я встиг про неї забути. Жахливо хотілося обернутися, але стримав себе: одне, щоб не виглядати вар'ятом (принаймні у власних очах), а друге — вирішив обережно озирнутись при повороті у двір свого дому.

Так я і вчинив. На вулиці були перехожі: одні йшли в мій бік, а інші в протилежний, серед них, однак, нікого в блакитному. Були й жінки, й чоловіки, й діти, але всі виглядали стандартно і жодної підозри не викликали. Тому вилаяв себе і сказав: коли не отямлюся, то це шизофренічне навадження зможе мене й подолати. І тільки тепер помітив: звичайно, коли виходжу з трамвая, запалюю сигарету, але тепер цього не зробив, хоча мені страшенно хочеться палити. Отже, я чимось стривожений, у якийсь спосіб навіть розладнаний, коли починаю зраджувати свої звички. А вже це зле.

4

Саме ці маленькі гризоти спричинили, що я вирішив бути великодушний щодо жінчиного варива і таки покористуватися ним. Витяг каструльки, як це було наказано вранці, але, коли підняв покришку тієї, де була юшка, вона в мене захоплення не викликала — якась блідо-жовта бовтанка: моя жінка мала переконання, що страви мають бути не масні і без жодних ароматичних приправ, за винятком сушеного кропу. Підняв другу покришку, там, у сірому, застиглому соусі, лежали задублі ("здохлі", — я казав) шматочки пісного м'яса, з якого ретельно вирізано все житля і товщ, тобто те, що в м'ясі найбільше любив. Тому зітхнув, упокорився, власне не упокорився, поставив обидві каструльки назад до холодильника, вийняв три яйця, молока, сала — яйця розколотив, змішав з борошном і гарненько все те засмажив разом із цибулею. І вже коли ця суміш смажилася, відчув, як шлунком моїм пойшли солодкі спазми і заволали там голодні труби. Врізав добрячого кавалка хліба і те все з великим задоволенням умолов, відчуваючи за спиною розкіш порожньої квартири і що ніхто мені не дорікне за чудові (жахливі, на жінчин густ) харчові запахи, бо вони, мої бідашні жінки, дружина й дочка, воліли, щоб їжа була без жодного запаху; для мене завжди було дивно, що саме безпашна їжа їм подобалася, бо мені саме запах давав збудження й бажання той харч поглинути. Після того повільно пив каву, покурюючи, всупереч грізній забороні; двері до кухні при цьому зачинив, а вікно, незважаючи на холод, відхилив — і було мені тепло й затишно, кава чудово поєднувалася із смаком тютюну, до речі, вона також чудово пахла. "Ні, — подумав я, — жити в цьому світі можна, не треба тільки труїтися дрібницями життя, передусім побуту, а, навпаки, постійно вивищуватися духом, тобто міркувати про речі високі чи й фантасмагоричні, хоч би про ту стародавню, здається німецьку, вуличку, на якій побував, коли їхав у трамваї". Отож пив каву, вільно грався димом, зовсім не боячись, що мене вперіщить по голові сталевий жіночий покрик й вижене на балкона, а там, на балконі, холод і сніг, і сніг на цілому світі, і в ньому, ніби шматок криги, — блакитна жіноча постать, яка невідь-чому починає мене не те що хвилювати, а якось дивно псувати мені життя. І я блаженно подумав, що жінки — ніби музика, їх приємніше сприймати здаля, як оту, приміром, зрожевілу студенточку, а коли до них наближатися, чудова музика перетворюється у здохлу їжу в перестуджених у холодильнику каструлях, яка може викликати апетит або ж у голодуючого, або ж у людини, якій байдуже що їсти: червону ікру чи лайно. Відповідно й та блакитна жінка на сніговому тлі була прекрасна, і це ще питання, чи такою виявиться, коли побачу її обличчя. "А коли її обличчя, — блаженно подумав я, — те саме, яке бачив уві сні? І таке саме, яке бачив у виджені під час трамвайного марення?" Тоді це ще питання, чи такою ж прекрасною здасться, коли 6 я з нею заговорив, адже й це закон: найпрекрасніша жінка тоді, коли мовчить.

Ці думки, ясна річ, були утровані, може, й трохи жонофобні, але в той час, коли після тригодинного говоріння відчував тишу, попивав чудову каву і не менш чудовий тютюновий дим, вони були мені приємні й по-своєму втішали й гармонізували мене. Але й інше відчувалося: коли б дотримався заведеного в цій хаті ладу, тобто коли б, пообідавши здохлою у заморожених каструльках їжею, вийшов покурити таки на балкона, то чи побачив би жінку в блакитному? Чомусь був певний, що побачив би. Це, до речі, легко можна було 6 перевірити, але не бажав рухатися, бо в мене поступово наливався сон чи, точніше, бажання передрімнути, а коли б на того балкона поліз би й ту жінку побачив, то про ніякий пообідній сон не могло б бути й мови — це вже я знав напевне. Тому почав думати про загадкове явище реінкарнації, тобто перевтілення душ, гадаючи: чи оте видження в трамваї не було виявом того, адже вуличка та жінка, яку на ній побачив, напрочуд мені знайомі, і вони перейшли в мою уяву не як проста фантасмагорія, а скоріше як спогад того, що було в іншому часі, про що свідчив хоча б одяг тієї жінки. Це були блаженні, а може, й ідіотичні думки, невідь-чому мене тішили, а коли так: чому маю від себе їх проганяти?

Не допив кави й не допалив сигарети, покинув каву холонути, а сигарету допалюватися у блюдечку, сам же, майже очманілий, поплуганив зватіле тіло до канапи, на яку солодко влігся, затишненько вгорнувшись пледом, притулив щоку до лагідної подушки, яка чомусь запахла мені снігом, і майже відразу втопивсь у снігових заметах, крізь які треба було пробиратися із важким наилечником, притому дорога вела вгору, по слизьких крутосхилах, відтак не йшов, а борсався й ліз, інколи й навкарачках. Зрештою, побачив узгір'я й на ньому засипану снігом хату, одне вікно якої світилося. Від хати назустріч мчав величезний, схожий на вовка, пес, він зупинився й почав радісно гавкати, і від його заіненої морди здіймалася легенька пара, а коли наблизився, захоплено стрибнув мені на груди, ладячись цілуватися. Але я суворо прикрикнув на нього. В цей час у хаті відчинилися двері, і в прочілі постала жінка в довгій і широкій унизу сукні, з голими плечима та з глибоким декольте, темне кучеряве волосся її розсипалося по плечах, а блакитні очі тепло палали.

— Не виходь роздягнута! — гукнув я, пес у цей час робив довкола мене кола, енергійно розкидаючи сніг, аж клаптями літав.

— Зачекалася, — сказала жінка, — та й хвилювалася, чи не трапилося чого?

— Зі мною не може нічого трапитися, — самовпевнено сказав я.

— Але ж, Рудольфе, — печально обізвалася жінка, — хіба раз з тобою всяке траплялося?..

— Але завжди приходив до тебе, — мовив так само впевнено.

— До часу, — озвалася жінка. — Все до часу, Рудольфе... Зайшла в дім, полишивши двері відчинені, а я зупинився на

ґанку, щоб роззирнутися. Пес так само перестав гасати, і ми на хвилю завмерли, дивлячись у мертвий сніговий простір, безрушний і застиглий, не так білий, як блакитний, із деревами, покритими шапками, з камінними виступами, також у сніговій одежі, навіть мої й собачі сліди поналивалися прозорою блакиттю, ніби водою, густішою, ніж та, що повивала пейзаж, через що чітко проступали на загальному рівному тлі.

— Чому не заходиш? — озвався з глибини жіночий голос. Я причинив двері, скинув наплечника й побачив, що в коминку

палахкотить вогонь, перед ним стоїть фотель із позолоченими підлікотниками, покритий ведмежою шкурою, друга шкура, здається вовча, лежала на підлозі.