Мартін Іден - Джек Лондон

- Ну? - спитав Мартін.- Чого?

- Минулого тижня я найняв робітника пофарбувати двері,- напівжалібно, напівпогрозливо промовив містер Хігінботем,- а ти й сам знаєш, які їм спілка позаводила розцінки. Треба бути обережнішим!

Мартін хотів був відповісти, та передумав,- не варто слів марнувати. Щоб збутися цієї гидливості, він перевів погляд на хромолітографію, що висіла на стіні, і здивувався. Раніш картина ця подобалася йому, а тепер він наче вперше її побачив. Дешевина, як і все в цій хаті. Він перенісся думками в будинок, де тільки-но був, і побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потім її, з ніжною усмішкою, як тоді, коли прощалися. Мартін забув, де він, забув про існування Бернарда Хігінботема, аж поки цей добродій не повернув його до дійсності запитанням:

- Ти що, привида вгледів?

Мартін глянув йому просто в очі,- малі, мов намистинки, люті й полохливі,- і раптом побачив їх такими, якими вони бували, коли власник їх торгував унизу в крамниці,- догідливі, улесливі й масні.

- Так,- відповів Мартін,- я угледів привида. На добраніч. На добраніч, Гертрудо!

Виходячи з кімнати, він зачепився за складку на засмальцьованому килимі.

- Тільки не грюкай дверима,- застеріг його містер Хігінботем.

Мартін відчув, як у нього вся кров заклекотіла, але стримався й двері за собою причинив тихо.

Містер Хігінботем переможно глянув на жінку.

- Впився,- хрипко прошепотів він.- Я ж казав тобі, що він надудлиться!

Вона покірливо хитнула головою.

- У нього й справді блищать очі,- погодилась вона.- І комірця немає, а як ішов, надів. Але, може, й випив лишень якихось там дві чарочки.

- Він ледве на ногах стоїть,- запевняв її чоловік.- Я стежив за ним. Не міг пройти по кімнаті, щоб не спіткнутися. Ти ж сама чула, як він мало не впав у передпокої.

- Та то він, мабуть, спіткнувся об Алісин візок,- зауважила вона.- Там же темно.

Містер Хігінботем підвищував голос у міру того, як росло його роздратування. Цілий день у крамниці він стримував себе, лишаючи радість бути самим собою на вечірні години серед сім’ї.

- А я кажу тобі, що твій дорогий братик п’яний.

Голос у нього був холодний і гострий, він наче відкарбовував кожне слово. Дружина зітхнула й промовчала. Це була огрядна жінка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своїм тілом, роботою, причіпками чоловіка.

- Кажу тобі, що це в нього від батька,- звинувальний тоном провадив містер Хігінботем.- І так само подохне десь у канаві. Ось побачиш...

Вона хитнула головою, зітхнула і знов почала шити. Обоє погодились на тому, що Мартін повернувся п’яний. Не розуміли вони прекрасного, тим-то й не помітили в його блискучих очах і на сяючому обличчі перших ознак юнацького кохання.

- Еге ж, добрий приклад для дітей,- раптом гаркнув містер Хігінботем, роздратований мовчанням дружини. Часом йому хотілося, щоб вона більше суперечила йому.- Коли ще раз прийде отакий, хай забирається відси. Зрозуміла? Я не потерплю, щоб п’яницьким бешкетом деморалізував мені невинних дітей...- Містерові Хігінботему подобалося це нове в його лексиконі слівце, яке він щойно виловив з газетних шпальт.- Так, деморалізував, інакше й не скажеш.

Його жінка тільки зітхнула, сумно похитала головою і далі шила. Містер Хігінботем знов узявся за газету.

- Він заплатив за минулий тиждень? - гримнув господар поверх газети.

Вона кивнула головою й додала:

- У нього є ще трохи грошей.

- Коли він уже знову вибереться на море?

- Та, певно, коли витратить усе, що заробив,- відповіла їм вона. - Учора він їздив до Сан-Франціско, шукав підхожого судна. Але в нього ще є гроші, тож він і перебирав.

- Усяка матросня, і туди ж! - чмихнув містер Хігінботем.- Перебирає!

- Він казав про якусь шхуну, що мас пливти десь у далекі краї шукати закопаного скарбу. Думає найнятися на неї, коли тільки доти вистачить грошей.

- Якби він узявся за розум, я б йому дав роботу, їздив би з возом,- сказав містер Хігінботем холодно.- Том кинув мене.

Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.

- Сьогодні ввечері. Пішов до Карутерів. Ті платитимуть більше, ніж я можу.

- Я ж казала тобі! - вигукнула вона.- Йому таки слід було більше платити.

- Слухай, стара! - люто гримнув Хігінботем.- Тисячу разів казав тобі: не пхай носа до моїх справ. Кажу це тобі востаннє.

- Та мені байдуже,- пробурчала вона,- але Том був порядний хлопець.

Чоловік пронизливо глянув на неї. Це було нечуване зухвальство.

- Якби твій братик не був такий ледацюга, він міг би їздити возом,- буркнув він.

- Він же платить тобі комірне,- відповіла вона.- Та й він мій брат, і поки він нічого тобі не винен, ти не маєш ніякого права чіплятися до нього. У мене теж можуть бути якісь почуття, дарма що я прожила з тобою сім років.

- Ти сказала йому, що коли читатиме ночами, хай доплачує за газ? - спитав він.

Місіс Хігінботем нічого не відповіла. Її бунт ущух, дух зів’яв у стомленому тілі. А чоловік тріумфував. Він узяв гору. Очі його зловтішно поблискували, вуха насолодно вловлювали її хрипке дихання. Любо йому було отак розчавлювати її, і тепер це давалося йому легко, не так, як у перші роки їхнього подружнього життя,- бо ціла купа дітей та його безнастанне сікання висмоктали з неї всі сили.

- Ну, то скажеш завтра,- промовив він.- А тепер, поки я не забув, от що. Пошлеш по Мерієн, хай вона завтра догляне дітей. Раз Том пішов, доведеться мені самому поїхати по крам, а ти торгуватимеш замість мене.

- Та мені ж треба завтра прати,- насмілилась вона заперечити.

- Встанеш раніш і все зробиш. Я виїду аж о десятій.

Він сердито зашарудів газетою і знову став читати.

Мартін Іден, усе ще збурений сутичкою з зятем, намацав дорогу в темних сінях і увійшов до своєї кімнати, крихітної комірчини, де насилу вміщалися ліжко, умивальник і стілець. Містер Хігінботем занадто вважав на гроші, щоб наймати служницю, коли з усім могла виоратись його дружина. До