Мартін Іден - Джек Лондон
Він зрозумів і оцінив її тактовність і, під напливом гарячої вдячності, знову дав волю своєму язикові.
- Та це дрібниці,- сказав він.- Кожен на моєму місці повівся б так само. Хулігани шукали сварки, Артур їх не займав. Вони напали на нього, а я на них, ну й відлупцював їх добре. Отож у мене подряпані руки, а декому з їхніх не вистачає зубів. Я не міг стерпіти. Коли я бачу...
Він раптом спинився з розкритим ротом, вражений свідомістю своєї нікчемності, відчуваючи, що він не гідний навіть дихати одним повітрям з нею. І поки Артур удвадцяте розповідав, як до нього на поромі причепилися п’яні волоцюги та як Мартін Іден кинувся йому на допомогу і врятував його, сам Мартін, насупивши брови, думав, що зробив себе посміховищем, і почав ще завзятіш міркувати про те, як йому поводитися з цими людьми. Досі він нічого не придумав. Він був не їхньої породи і не міг говорити їхньою мовою. Підроблятися під них? З цього однаково нічого не вийшло б, та й вдача його не лежить до такого. Не було в ньому місця на фальш і облуду. Хай там хоч як, а він буде такий, як є. Тепер він не вміє говорити по-їхньому, але згодом навчиться. Цього Мартін був певен. А поки що розмовлятиме з ними своєю мовою, звісно, пом’якшуючи вирази, щоб вони його зрозуміли і щоб не дуже їх шокувати. Він не показуватиме своїм мовчанням, ніби знає те, чого не знає. Отже, коли брати, говорячи про університетські справи, кілька разів ужили слово «триг», Мартін Іден спитав:
- Що таке «триг»?
- Тригонометрія,- відповів Норман, посміхаючись,- частина вищої «матики».
- А що таке «матика»? - було наступне запитання, і цього разу усі чомусь засміялися, дивлячись на Нормана.
- Математика,- ну, арифметика,- пояснив той.
Мартін Іден кивнув головою. На мить він зазирнув у безмежну, здавалося, глибочінь знання, і те, що побачив, набрало відчутних реально форм. Надзвичайна сила його уяви абстрактне обернула на конкретне. В алхімії його мозку тригонометрія, математика і вся галузь знання, що вони обіймали, перетворилася в яскравий краєвид. Він бачив зелене листя й лісові прогалини, то залиті ніжним сяйвом, то пронизані золотистим промінням. Далі все повивала пурпурова мла, а за цією пурпуровою млою, він знав, криється чарівне невідоме, приваблива романтика. Це п’янило його, як вино. От де можна випробувати силу й розум, от де світ, який варто завоювати; і вмить з глибини свідомості зринула думка - завоювавши, здобути її, цей лілейно-білий дух, що сидить поруч нього.
Блискуче видиво розвіяв Артур, котрий весь час намагався розбудити в ньому дикуна. Мартін Іден пам’ятав своє рішення. Уперше за цілий вечір він став самим собою. Спочатку це виходило дещо силувано, але потім він перейнявся творчою радістю, виводячи на очі своїх слухачів те життя, яке знав.
Він був за матроса на контрабандистській шхуні «Алкіон», коли її захопив митний катер. Мартін умів бачити й умів розповісти про те, що бачив. Він змалював бурхливе море, кораблі й людей на морі. Силою своєї уяви він примушував слухачів бачити все його очима. З чуттям справжнього художника він вибирав з-посеред безлічі дрібниць найцікавіше, створював картини життя, що мінились яскравим світлом і барвами, надавав їм руху, захоплював слухачів потоком своєї, хай і невишуканої, красномовності, свого запалу й сили. Часом їх шокував реалізм розповіді та прикрі вислови, але неотесаність у його мові незмінно чергувалася з прекрасним, а трагізм улагіднювався гумором, химерно своєрідними та гострими матроськими дотепами.
І поки він говорив, дівчина дивилася на нього зачарованими очима. Його вогонь грів її. Вона дивувалась, як могла такою холодною прожити всі ці роки. Їй хотілося пригорнутися до цього палкого, могутнього чоловіка, що немов вулкан, так і клекотів силою і здоров’ям. Бажання це було таке сильне, що вона насилу стримувалась. Але водночас щось і відштовхувало її від цієї людини. Відштовхували ці подряпані, нечисті від важкої праці руки, на яких у шкіру в’ївся самий життєвий бруд, цей червоний слід від комірця, ці випнуті м’язи. Його вульгарність лякала її. Кожне вульгарне слово разило їй слух, кожен вульгарний випадок з його життя разив їй душу. І все-таки її тягла до нього, здавалося їй тепер, якась лиха диявольська сила. Усе, що було в її душі таке непохитне, враз захиталося. Його життя, сповнене романтики й пригод, розбивало всі звичні уявлення. Життя, до небезпек якого він ставився з веселим усміхом, уже не виглядало справою поважних зусиль і отримань, а дитячою забавкою, якою можна гратися, безжурно тішитись, але яку можна й віддати без особливого жалю. «Отже, грайся,- бриніло в ній.- Коли хочеш, пригорнись до нього, обійми його за шию». Їй хотілося вичитати собі за ці легковажні думки, але даремно протиставляла вона йому свою чистоту й культурність - все те, що різнило її від нього. Вона озирнулась і побачила, що всі захватно дивляться на нього, слухають його, мов заворожені; вона впала б у розпач, коли б в очах у матері не прочитала той самий жах,- захоплений, але все-таки жах, і це додало їй сил. Так, ця людина, що виринула з темряви,- породження зла. Її мати помітила це і не помилилась. І вона повірить матері й цей раз, як вірила завжди. Його вогонь уже не грів її, і страх перед ним уже не тривожив.
Пізніше, сівши за рояль, вона грала йому - з таємним викликом, напівсвідомо підкреслюючи безодню, що розділяла їх. Її музика вразила Мартіна, приголомшила, як безжальний удар по голові; але хоч це ошелешувало й гнітило його, водночас воно якось і збуджувало. Він дивився на дівчину з побожним острахом. В очах у нього, так само як і в неї, безодня ширшала, але ще швидше зростало бажання перейти її. Він був занадто вразливий і експансивний, щоб сидіти цілий вечір, спокійно споглядаючи цю безодню, та ще й під музику: мав-бо він душу, надзвичайно чутливу до музики. Вона впливала на нього, як міцний трунок, проймаючи вогнем завзяття, опановувала йому уяву й заносила понад хмари. Жалюгідна дійсність переставала існувати, поступаючись місцем прекрасному і даючи волю окриленій романтичності. Звісно, він не розумів того, що грала дівчина. Це було геть не схоже ні на гупання по клавішах у
