Мартін Іден - Джек Лондон
У кухні він побачив Джіма, другого пожильця, котрий, нудьгуюче втупившись у просторінь, нехотя їв вівсянку. Джім був підмайстром у слюсаря, і його невиразне підборіддя, легковажність укупі з деякою нездарістю не обіцяли йому перемог у боротьбі за хліб насущний.
- Ти чом не їси? - запитав він, коли Мартін невесело схилився над холодною недовареною вівсянкою.- Вчора, либонь, знов хильнув?
Мартін похитав головою. Вся ця злиденність гнітила його. Рут Морз відступила від нього далі, ніж будь-коли.
- А я напився,- хвастовито сказав Джім і нервово засміявсь.- Набрався під зав’язку. А дівчину яку мав - чиста розкіш! Біллі довів мене додому.
Мартін кивнув - це в нього був звичайний знак уваги, коли хто звертався,- і налив собі чашку літньої кави.
- Підеш сьогодні танцювати до «Лотосу»? - запитав Джім.- Буде пиво. Тільки коли прийде компанія з Темсколу, без бійки не обійдеться. Мені, звісно, наплювати. Я однак візьму з собою свою любку. Тьху, який же гидкий смак у роті!
Він скривився і спробував кавою сполоснути рота.
- Ти знаєш Джулію?
Мартін похитав головою.
- Це моя любка,- пояснив Джім.- Золото, а не дівчина. Я б тебе з нею познайомив, та ти одіб’єш. Їй-бо, не знаю, що знаходять у тобі дівчата. Аж прикро дивитись, як ти їх одбиваєш у хлопців.
- В тебе я не одбив ще жодної,- байдуже відповів Мартін, аби тільки як-небудь доснідати без сварки.
- Ні, одбив,- заперечив Джім.- А Меггі?
- Ніколи я не мав з нею діла. Після того вечора ані разу з нею по танцював.
- А той вечір і наробив усе! - скрикнув Джім.- Ти тільки глянув на неї, трохи потанцював, і цього було вже доста. Може, ти нічого й не думав, але для мене то був кінець. Потому вона й дивитись на мене не схотіла. Все про тебе питала. Якби ти захтів, вона одразу прибігла б до тебе.
- Але я не захотів.
- То дарма. Я однак дістав одкоша.- Джім глянув на Мартіна з шанобливіш подивом.- Як це тобі вдається, Марте?
- Просто не звертаю на них уваги,- відказав той.
- Тобто прикидаєшся, що тобі наплювати? - жваво випитував Джім.
Мартін хвильку подумав, а потім сказав:
- Може, це теж помагає, але я справді... не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобі й пощастить.
- От шкода, що тебе вчора не було у Райлі,- вирвалося нараз у Джіма.- Там чимало хлопців устряло до заварухи. Був там один з Західного Окленда, на прізвисько Пацюк. Ну й спритнюга! Ніхто не міг його впорати. Ми всі жаліли, що тебе не було. Де ти вчора носився?
- Був в Окленді,- відповів Мартін.
- У театрі?
Мартін відсунув тарілку й підвівся.
- То що, підемо сьогодні на танці? - гукнув йому услід Джім.
- Ні, навряд,- відказав Мартін.
Він зійшов сходами і далі надвір, глибоко вбираючи а груди повітря. Він задихався в атмосфері цього дому, а від балаканини Джімової мало не збожеволів. Бували хвилини, коли він насилу стримувався, щоб не тицьнути його у тарілку з вівсянкою. Що більше той базікав, то далі відходила Рут. Хіба міг він, живучи з такими тварюками, стати гідним її? Мартіна жахала безвихідність його становища - людини, таврованої робітничим походженням. Усе навколишнє тягло його вниз: сестра, сестрин дім і родина, оцей Джім, усі, кого він знав, усе, з чим пов’язане його життя. Таке існування мало тепер для нього гіркий присмак. Досі він сприймав своє життя, як щось звичайне. Ніколи він не задумувався над ним, хіба тільки читаючи книжки. Але то ж були книжки, чарівні казки про чудовий і неймовірний світ. А тепер він побачив цей світ,- цілком можливий, реальний, і в центрі його - жінку-квітку на ймення Рут. І одразу відчув гіркоту життя, гостру, як біль жадання і муки безнадії, що її породила надія.
Він довго міркував, куди піти: до Берклейської безплатної бібліотеки чи до Оклендської, і вибрав другу, бо Рут жила в Окленді. Хто зна - бібліотека для неї місце цілком відповідне, тож, може, він там її спіткає? Він не знав організації бібліотек і все снував уздовж нескінченних полиць з художньою літературою, аж поки тендітна, схожа на француженку, дівчина, чи не співробітниця бібліотеки, сказала йому, що довідкова міститься нагорі. Там він не здогадався одразу звернутися до чоловіка, що сидів за столом, і свої пошуки почав навмання з відділу філософії. Про філософські книжки він чув, але не уявляв, що їх так багато. Високі полиці з важкими томами гнітили його, але заразом будили й завзяття. От де можна було випробувати силу свого розуму! У математичному відділі він знайшов книжки з тригонометрії і, гортаючи їх сторінки, зачудовано вдивлявся в якісь формули й креслення. Він читав англійські слова, але не розумів їхнього змісту. Це була якась особлива мова. Норман і Артур знали цю мову - він чув, як вони розмовляли нею. А вони ж її брати! В розпачі Мартін відійшов від полиць. Здавалося, книжки ось-ось натиснуть на нього з усіх боків і розчавлять. Він і не думав, що людські знання такі величезні. І раптом жахнувся - чи опанує все це його мозок? По хвилі, однак, він подумав собі, що багато людей до нього зуміли опанувати це все. Тоді він пошепки палко поклявся збагнути все те, що збагнули інші.
Отак ішов він далі, то впадаючи в розпач, то переймаючись запалом, попри ці наповнені мудрістю полиці. У загальному відділі натрапив на скорочене видання Норрі, з пошаною погортав сторінки. Вони промовляли до нього рідним словом, бо тут було море. Потім він
