Володимир - Скляренко Семен

Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять підтримати? Звичайно, надіятись на те, що ти одразу збереш військо, не доводиться. Земля в Болгарії надто гаряча, ти мусиш діяти спроквола, повільно, спираючись на боляр, боїлів, кметів* (*Боляри, боїли, кметі — бояри, військові начальники, управителі областей.). Дати тобі своє військо не можу, бо тоді Візантія мусить почати війну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти і тільки ти повинен почати повстання проти Шишманів — для початку я тобі дам невелику дружину з легіонерів, сам збирай військо в Болгарії.

— А корона? — вирвалося у майбутнього кесаря.

— Тобі відомо, — спокійно відповів на це проедр Василь, — що Іоанн Цимісхій віддав корону болгарських каганів у святу Софію. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолі в Преславі, одержиш корону. Кесарю — кесареве!

Відступати? Ні, кесареві Борису вже пізно це робити. Проедр Василь повертає йому корону, але одягти її на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря ні з чого вибирати!

Проедр Василь запрошує до своїх покоїв у Великому палаці патрикія Феодора.

Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток літ з русами, сміливо перетинав кожної весни Руське море й підіймався вгору Дніпром до Києва, де мав свій двір, склепи, рабів, на осінь повертався з навантаженими всяким добром хеландіями до Константинополя, — його навіть прозивали Феодором Бореєм* (*Борей, Бореас — північний вітер, північ (гр.).).

Проедр Василь добре знав патрикія Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довідатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливіші завдання (купці Візантії завжди були очима імператорів у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василіками до печенізького кагана* (*Каган — князь.) Курі, коли Іоанн Цимісхій замислив убити князя Святослава.

І патрикій Феодор виконав тоді завдання Цимісхія, знайшов над Дніпром Курю, дав йому двісті кентинаріїв, а каган навесні діждався князя — вбив його на острові Хортиці.

Тепер проедр Василь і патрикій Феодор зустрілися як давні знайомі, друзі.

— Я чув, патрикію Феодоре, — почав розмову проедр, — що ти тільки-но прибув з Києва.

— Так, проедре Василю, я прибув з Києва три дні тому.

— Ти їхав морем?

— Ні, по Борисфену й Понтом я боявся їхати. На цей раз я їхав кіньми через землі тиверців і уличів, а потім через Болгарію.

— І, чув я, ти знову вирушаєш до Києва?

— Зараз зима і всі шляхи на Русь закриті, але навесні я неодмінно виїду в Київ.

— Ти — справжній рус! — засміявся проедр.

— Руса з мене ніколи не буде, — жартом на жарт відповів патрикій Феодор, — хоч багато русів вважають мене своїм ромеєм.

— Ти, казали мені, навіть маєтки маєш на Русі? Феодор Борей посміхнувся.

— Купець, який торгує в чужих землях, мусить молитись своїм і чужим богам.

— Але віруєш ти в єдиного бога?

— А вірую тільки в єдиного бога, і імператори Візантії, й ти, проедре Василю, це знаєте.

— Так, імператори знають і вдячні тобі. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава.

— Я ніколи нікого не вбивав, — суворо промовив патрикій Феодор, — князя Святослава вбив каган Куря.

— За наше золото...

— Так, золото було наше, — згодився Феодор.

— А тобі не страшно там, у городі Києві?

— А чого ж мені боятись? Не один я сиджу в Києві, є там наші купці, і, крім мене, двори їхні є на півночі Русі — в Новгороді. Торгуємо, проедре Василю, і торгуємо непогано. Багата земля Русь, нам є що їм продати, ще більше можемо купити в них.

— А як руси ставляться до наших купців?

— Добре! Руси, проедре, дуже мирні люди і ніколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшні тільки тоді, коли хтось із зброєю вдирається до них... А ми, вибачай мені на слові, вдираємось і вдираємось до них.

— Слухай, патрикію, — проедр схопився з крісла й пройшов кілька разів по палаті, — зараз Візантія не хоче й не має сили вдиратись на Русь. Годі! Я сам бачив військо їхнього князя Ігоря під Константинополем, Святослава — на Дунаї... Дяка богу, що цей варвар убитий. А нині що робиться на Русі?

— Що саме тебе цікавить, проедре?

— Великий палац київських князів.

Патрикій Феодор посміхнувся.

— Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Києві немає.

— Мене цікавить не сам палац, а князі.

— Розумію... на Русі нині сидять сини князя Святослава.

— Скільки їх?

— У Києві сидить Ярополк, під Києвом у землі древлян — Олег, вони — сини Святослава й угорської князівни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгороді — він син князя Святослава й рабині.

Проедр Василь здригнувся: син імператора й рабині не міг чути цих слів.

— А хто з них, — запитав він, — найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чуєш, патрикію, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти.

— Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишні імператори наші, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русі, тоді швидше можна буде її й скорити...

— Я бачу, що ти мене розумієш, патрикію! Гаразд, будемо діяти. То який же князь руський найбільш придатний для Візантії?

— Тільки київський князь Ярополк. Він — християнин, дуже любить славу, ненавидить братів своїх, особливо сина рабині Володимира.

— Він одружений?

— Ні, проедре. Тебе, бачу, і це цікавить...

— Цікавить, і навіть дуже, бо ти поїдеш весною до Києва не тільки як купець, а як наш посол, разом з тобою поїде кілька слів, а може, і єпископ... По дорозі до Києва ви мусите знайти печенігів.

— Ти замислив убити Ярополка?

— Зовсім ні! Навпаки, ти знайдеш печенізького кагана.

— Курю?

— Ні. Курю вже знають, він для цього не годиться. Ти знайдеш іншого кагана, даси йому золото, щоб він їхав до Києва й уклав мир з Ярополком...

— Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який візьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навіщо це? Я нічого не розумію, проедре І

— Пізніше ти все зрозумієш... А тим часом слідом за печенігами ви поїдете до Києва, повезете князеві Ярополку дари, укладете з ним мир, а крім того, повезете може князеві й жону.

— О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князеві Яропол ку брань більшу, ніж покійний імператор.

— На цей раз брань буде без крові.

— А навіщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути більше, ніж на брані..

10

Над самим берегом Тібру, на кам'янистому пагорбі Ватікані, оточена ровом і валами, стоїть похмура кам'яна споруда з вежами, високими стінами, мостом, що підіймається на ніч, важкими залізними ворітьми.

Такі ж споруди видно й на інших горах — Авентіні, Квіріналі, Капітолії, — всі ці фортеці охороняли колись древній Рим, що розкинувся понад Тібром і в долинах, його величні храми, палаци, форуми, базиліки, пам'ятники, багатства.

Та споруда на Ватіканському пагорбі над Тібром — це не тільки фортеця — колись під її стінами точились жорстокі бої, лилась людська кров, нині ж тут живе з своїм конклавом намісник бога на землі — римський папа.

У пізню годину ночі ще один папа, на цей раз Бенедикт VII, не спить, він сидить і розмовляє з єпископом Львом, який тільки ввечері прибув до Рима з Константинополя, куди їздив потай, як купець.

— Отже, імператора Іоанна не стало...

— Так, всесвятіший, господь бог покликав його до себе.

— Певен, що господь бог віддасть його душу тільки дияволу. Цей вірменський полководець наробив нам стільки лиха в Середземному морі, як ні один із імператорів Візантії. Отже, зараз на престолі в Константинополі сидять Василь і Костянтин.

— Над ними стоїть все той же проедр Василь.

— О — посміхається папа, — цей проедр — хитра лисиця, але він не поведе легіонів, як Іоанн.

— Це правда, — згоджується єпископ, — він, звичайно, не поведе легіонів, але в Константинополі я чув, що проедр Василь дав волю кесареві Борису й той уже виїхав до Болгарії, а на Русь він збирається послати своїх слів і єпископів.

Єпископ замовкає. У палаті, де вони сидять, панує тиша. Через якийсь час чути дзвін нічної сторожі на вежах Ватікану, ось долинули такі ж, глухіші, звуки — відгукнулись Квірінал, Капітолій... Пізно, скоро, либонь, і світатиме, єпископ нестерпно хоче спати.

Але папа не відпускає його, схилившись на стіл, думає. Зовні ніщо не виказує, які важкі й складні турботи бентежать душу найсвятішого, на безбородому, висхлому, блідому обличчі не ворушиться жоден м'яз, очі в папи примружені, на тонких синюватих вустах лежить м'яка посмішка.

У голові папи пролітає тисяча дум, старече його серце часто колотиться від напруги, сховані під скатеркою стола пальці стискуються й стискуються в кулаки.

З Ватіканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звідси далі, більше, він згадує давню Римську імперію, цезарів її і імператорів, силу, від якої колись здригався весь світ.

Римська імперія! О, її уже немає, уся північна й середня частина давньої імперії захоплена німцями, південь півострова й острови біля нього належать Візантії. Німецька імперія на півночі й Східна Римська на сході — ці дві імперії владують зараз у світі, вони загрожують знищити і все те, що лишилось від імперії цезарів, загрожують самому Риму.

Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згадує свого попередника папу Іоанна XII, — у той час коли німецький король Оттон І захопив Північну Італію, брав городи Середньої Італії і вже загрожував Риму, папа Іоанн XII одним помахом руки зумів зупинити орди Оттона, не допустив їх до Рима.

Це нагадувало чудо, але насправді про нього тут не було й мови: король Оттон І не мав сили посуватись далі в Італії, гінці з півночі повідомляли, що там усе частіше й частіше траплялись сутички з уграми. Найбільше ж турбувала Оттона Візантія — імператори ромеїв, либонь, насилають на них угрів, щоб потім ударити самим.

Оттон І пише папі Іоанну XII, що він згоден зупинити своє військо й не піде на Рим, але вимагає, щоб папа коронував його як імператора Німецької імперії, що віднині називатиметься Священною Римською імперією.

Священна Римська імперія німців — це було зухвальство й просто божевілля, — ніколи німецькі королі не були імператорами, ніколи Німеччина не була імперією, ніколи Німеччина не мала будь-якого відношення до Риму, якби, зрештою.