Володимир - Скляренко Семен

Імператор Іоанн Цимісхій, уклавши мир з князем Святославом і пообіцявши звільнити Східну Болгарію, не додержав та й не думав додержувати свого слова — його акрити стоять над Дунаєм і в долині, йдуть і йдуть у гори.

Після смерті Цимісхія те ж саме робить проедр Василь, що править Візантією від імені молодих імператорів Василя й Костянтина, — він оголошує саму справжню війну болгарам, посилає легіони проти Шишманів.

Що ж робить і що має робити Давид Шишман? Вся Східна Болгарія захоплена ромеями, руські вої пішли за Дунай, а їхній князь Святослав, кажуть, убитий на Хортиці, Західна Болгарія лишається віч-на-віч з своїм ворогом Візантією.

І, шукаючи собі помочі й спільників, Давид посилає послів у Кведлінбург до німецького імператора Оттона І, який обіцяє допомогти Давиду, але ніколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, — муж візантійської принцеси Феофано думає про інтереси не Болгарії, а Візантії.

У цей же час Давид приймає послів від папи римського Бенедикта, що, виявляється, багато чув і знає про кровопролитну війну в Болгарії, обіцяє допомогу в боротьбі з Візантією. Давид, звичайно, вірить у це, бо немає в світі ворогів лютіших, ніж ромейські імператори з патріархами й римський папа. Папа посилає Давиду на знак своєї прихильності корону з священного города Рима.

Проти римської корони пролунав один тільки голос — патріарха Даміана, який, проклятий константинопольським патріархом, після Доростольської битви тікає в Західну Болгарію до Шишманів і разом з ними переїжджає з столиці до столиці. Але це дуже несміливий голос — патріарх Даміан доживає вже останні дні на світі.

Втім, корона так і не знадобилась Давиду Шишману — якщо папа римський діє хрестом, то Візантія діє мечем: під городом Сера ромеї вбивають у бою Давида, Мойсей падає мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, — у Західній Болгарії залишаються два сини старого Шишмана: Самуїл, що сидить у Водені, та ще Аарон, що править у Средці.

Кесаревича Романа привели до коміта Самуїла босого, бо він розбив свої черевики в далекій дорозі, з непокритою головою, у чорній від пороху сорочці й таких самих ногавицях.

— Що це? Кого ти привіз, воєводо Петре? — звернувся Самуїл до бородатого воїна, що супроводжував Романа.

— Вартуючи на схилах Родопів, ми побачили загін, що їхав від Аркадіополя в клісури, довго стежили за ним, оточили. На чолі цього загону, виявилось, їхав колишній кесар Болгарії Борис, він підняв проти нас меч, і ми його вбили.

— Ти зробив справедливо, воєводо Петре, — дружина моя й усі болгари давно вирішили вбити Бориса, тільки він посміє переступити межі Болгарії. Грецький кесар нам не потрібний. Годі! Але хто це?

— Брат Бориса — Роман, — відповів воєвода Петро. — Вони їхали разом.

— Ха-ха-ха! — засміявся Самуїл. — Отже, ромеї посилали сюди двох кесарів разом.

— Ні! — подав тоді голос Роман, що досі стояв мовчки. придивляючись до молодого Шишмана, про якого він чув колись ще тут, у Болгарії, а пізніше в Константинополі.

— Ні? — далі сміявся Самуїл. — Гаразд, ти зараз сам мені про все розкажеш. Іди, Петре, — звернувся він до воєводи, — ти, либонь, дуже стомився?

— Так, коміте, дорога була далека. Мої вої стоять під дверима.

— Добре!

І воєвода Петро вийшов. Самуїл встав з крісла, підійшов до вікна, звідки було видно гори, долини.

— Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? — обернувся до нього й запитав Самуїл.

Роман вирішив говорити правду. Втім, з чим він міг критись?

— Недавно проедр Василь велів Борисові їхати в Болгарію й починати повстання проти тебе, а мені супроводжувати брата...

— Отже, Візантія послала Бориса в Болгарію як кесаря?

— Проедр Василь назвав його кесарем і обіцяв повернути корону, тільки він дійде до Преслави.

— Хитро діє Візантія, — засміявся Самуїл. — Як і завжди, загрібає жар чужими руками. А ти? Чого ти їхав з Борисом? Ти що ж, також хотів стати кесарем?

Роман заплющив очі, стиснув уста, на обличчі його відбився неймовірний біль.

— Я — кесар?! — пролунало в палаті. — Слухай, коміте Самуїле, ти жартуєш, бо знаєш — я ніколи в житті не зможу і не хочу бути кесарем Болгарії...

— Ні, я не жартую і не знаю, чому ти їхав з братом Мені здавалось, що коли загибає один кесар, корону одягає його брат.

Роман крикнув:

— Я говорю правду, як перед богом! Я не хотів і не хочу бути кесарем Болгарії, бо я не людина, Іоанн Циміс хій забрав у мене все, все...

— Ти про що говориш?

Роман подивився на Самуїла очима, в яких була пустка, безнадійність.

— Він оскопив мене, — сказав Роман, обхопивши голову руками.

Коміт Самуїл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знівечений, напівлюдина.

— Романе! — голосно покликав він його.

Той підняв голову, й Самуїл побачив на очах його сльози.

— Слухай, Романе! — звернувся він. — А ти служитимеш мені?

Роман здригнувся, підняв голову. Невже й оцей комітопул вважає, що він не людина, невже він хоче зробити його — сина кесаря — своїм рабом?

— Служити тобі? Не знаю, коміте Самуїле, як би я міг служити тобі.

— Ти мене, мабуть, не зрозумів, а може, і я не так висловився, Романе, — промовив Самуїл. — Чи хочеш ти разом зі мною служити болгарам?

— Болгарам? — одразу ж відповів Роман. — Згоден.

— Ти й служитимеш їм... Я призначаю тебе головним начальником свого війська, що стоїть у Скопії, на Вардарі.

— Спасибі, коміте, за честь і довіру, — тихо промовив він. — Я згоден служити тобі й болгарам. Вір мені зроблю все щоб помститись ромеям.

2

Меч і щит князя Святослава! Прийнявши їх з рук воїв, які вціліли після бою на Хортиці, князь Ярополк сам одніс батьківську зброю на Гору, велів почепити на стіні в Золотій палаті. Там вона й висіла на свіжих грабових кілочках — поряд з шоломами й топорами перших князів київських Кия й Щека, поряд із щитом Олега, погнутими й пощербленими доспіхами князя Ігоря.

Меч і щит князя Святослава! Прийнявши їх з рук воїв, князь Ярополк дав роту берегти мир і тишу в рідній землі, боротись з ворогами, не шкодувати ні сил своїх, ні життя!

Проте, даючи цю роту й пізніше, коли меч і щит висіли вже в Золотій палаті, князь Ярополк думав іншу, свою думу.

Це почалось давно, либонь, ще з дитячих літ, коли після смерті матері Предслави його взяла в свій терем, виховувала княгиня Ольга.

Ярополк ріс у розкошах, достатках, баба-княгиня оточила його турботами й любов'ю, сама християнка, потай від отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володіти зброєю, призначила йому вуя* (*Вуй, Уй — наставник, пестун.) — воєводу Блюда.

Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда вуєм Ярополка. Блюд служив у його дружині, ходив з князем на хозар, але не виявляв у поході ні кмітливості, ні звитяги, а, навпаки, пас усюди задніх; з-під Саркела Святослав послав Блюда до Києва, назвав воєводою Гори.

А Блюду тільки цього й треба було — як воєвода Гори він поставив там свій терем, як потайний християнин був вхожий до княгині Ольги, хитрий і тонкий на слові, увійшов їй у довіру, став уєм Ярополка.

Князь Святослав дізнався пізніше про це, але не став перечити матері — володіти зброєю може навчити княжича Ярополка не тільки воєвода, а й кожен гридень, адже і вуєм улюбленого свого сина Володимира він зробив не когось, а дружинника Добриню... Прийде час, думав він, і кожен з його синів — чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, — ставши князем, мусить сам показати свій хист, силу. Князь Святослав надіявся на всіх своїх трьох синів; виїжджаючи на останню брань з ромеями, він посадив на столі в Києві Ярополка, в землі Деревській — Олега, а Володимира послав у Новгород.

Слід сказати, що Святослав так робив не з власної волі — Володимир був його першим, старшим сином і по закону й покону мусив посісти стіл у Києві, але ж Ярополк і Олег були дітьми князівни Предслави, а Володимир сином рабині — не Святослав, а Гора не захотіла мати князем Володимира, тим-то й послав він його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Києві ж сів Ярополк.

Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичеві Ярополку — високий і ставний, світлий з лиця і з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на слові, стриманий, розважливий — дуже гарний був княжич Ярополк.

Але, як це іноді буває, мав він хижу душу, ненависть і помста нездоланно й завжди палили його серце, у своїх діях не зупинявся Ярополк ні перед чим, навіть облудою й лжею.

Так було, коли Святослав воював у Болгарії й на Дунаї. Тоді кожен з синів сидів і правив у своїй землі, але живий був батько, він управляв Руссю, його слухались, йому підкорялись сини, а так само й Ярополк.

Коли до Києва дійшла вість, що князь Святослав загинув у порогах, Олег і Володимир кілька разів посилали один до одного гінців. Правди ніде діти, їм обом не до душі були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк і вся київська Гора, що воліли більше загарбати, підкорити Деревську землю й Новгород.

Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись між собою, дали Ярополку роту по покону на зброї, обіцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили від земель уроки. І Ярополк, сідаючи на стіл як князь Русі, присягся Христом, що блюстиме закон і покон отців, стерегтиме землі, матиме дружбу й приязненство со братами.

Але ж Ярополк не додержав своєї присяги, заздрість краяла його серце, він не міг стерпіти, що не сам, а ще два брати — з них один син рабині — управляють землями.

Незабаром після смерті батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, — тихий, дуже несміливий князь сидів у своїй глухій, пісній, болотяній землі в городі Іскоростені, справно посилав у Київ дань, давав воїв, виконував усі уроки.

Та Ярополку цього було мало. Власне, діяв тепер не він, — і за княгині Ольги, і в час Святослава боярство й воєводство, мужі й старці Гори зібрали в своїх руках великі добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землі, ліси, ріки; їм уже мало було города Києва й Полянської землі, вони хотіли, щоб князь, а також і вони мали дань і в інших землях.

— Доколи будемо, княже, брати малу дань із землі Деревської... Пошли, княже, в Іскоростень дружину, нехай Олег дасть більшу дань.

Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю воєводу, сина Свенелда Люта, який став бити в її лісах звіра, знімати борті, накладати на городи й весі свою, воєводську дань.

Покарати Люта виїхав з дружиною сам князь Олег — на цей раз тихий князь був роздратований і рішучий, — наздогнавши Люта, він убив його, а дружину прогнав за межі землі своєї.

Гора загомоніла, і не тому, що любила Люта, ні, бояри й воєводи ненавиділи цього нащадка свіонів* (*Свіони — шведи), але гомоніли, бо хотіли бути хазяїнами всіх земель, а деревляни вбили воєводу, деревський князь вийняв меч проти Гори.

Князеві Ярополку треба було б пригадати діда свого Ігоря, який ходив у Деревську землю по дань і там загинув...