Володимир - Скляренко Семен

Та невже ж він кращий, дужчий, більш потрібний ромеям, ніж його батько?!

— Я зустріну й з честю прийму в Києві царівну, — каже василікам князь Ярополк.

А ще через короткий час на березі Почайни зупинилось кілька хеландій, з однієї зійшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикіями-слами жінка, обличчя якої ховалось під темним покривалом.

На Горі, в теремі, жінка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайної краси, ніби виточене обличчя, тонкий ніс, ніжні уста, рум'янці, що розцвіли на його очах, як пишні троянди, і темні очі, що ніби увібрали в себе грозу полуденних морів, але веселі, іскристі.

"О боже, — подумав Ярополк, привітно посміхаючись жінці, яку сли назвали Юлією, небогою імператора Романа Лекапіна й троюрідною сестрою царствуючого імператора Василя, — де народилась і як потрапила до Києва ця красота незрівнянна?"

Він запрошує Юлію до Золотої палати й довго розмовляє там з нею, пізніше вона йде в княжі покої, де князь і царівна обідають, надвечір у гридниці збирається пир, на якому Ярополк дає великі дари василікам імператорів, піднімає за здоров'я царівни, келих з медом.

Гора гомонить, чутки про василіків і царівну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п'є, а дехто, торкаючись шрамів на тілі, думає важку чорну думу.

Так минає кілька днів. За цей час князь Ярополк разом із Юлією і слами побували у Вишгороді, на ловах, розважались і пустували, але говорили й про діло, домовлялись про шлюб князя із царівною.

Однієї ночі сталося щось незвичайне. Була пізня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тільки перекликались сторожі на вежах і час від часу спокійно, навіваючи сон, звучали мідяні била, по небу плив великий жовтуватий місяць, тисячі зір палахкотіли в глибинах неба і яскраво відбивались на плесі Дніпра.

І раптом місяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тінь, ось тінь зовсім вкрила чоло місяця, і він став суціль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонної глибини неба вирвалась безліч зір, вони летіли до землі, палахкотіли, згорали...

Ці знаменія в сонці, місяці і зорях* (*Записи про затемнення сонця, місяця і про зоряні дощі є в літописах під роком 6487 (979 нашої ери).) справили на людей руських надзвичайне враження. Коли місяць затьмарився і з неба посипалась злива зір, перелякані сторожі на стінах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогні на Подолі й Оболоні, виходили з домів і з тривогою дивились на таємниче небо.

Тільки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремів, гомоніли скрізь на Горі.

— О Юліє! — говорив він, стоячи біля вікна світлиці й показуючи нічний Київ. — Ти чуєш звуки бил — це мої сторожі вітають нашу любов, ти чуєш голоси Гори — це все людіє славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився місяць, — це сам бог вкриває нашу любов шатами ночі, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорі, — це знамено для всієї Русі на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русі, нехай вічною буде наша любов!

В цей час злива зір закінчилась, чорна тінь поволі сповзла з місяця, світлицю залило яскраве зеленкувате світло, княгиня Юлія скинула свої оздоби, її руки простяглися до Ярополка.

4

Княгиня Юлія дуже швидко призвичаїлась до Гори, терема княжого. Це було не дивно — у Києві в той час жило чимало ромеїв, що приїхали сюди ще за княгині Ольги, й пізніше кожної весни на Почайні зупинялись хеландії купців з Константинополя, які все літо торгували на Подолі й тільки над осінь, коли прибувала вода в Дніпрі, спускались у Руське море, деякі ж купці й зимували тут, мали свої двори.

Так було не тільки з ромеями — Київ добре знав тоді свіонів, що вільно їздили з Варязького в Руське море, деякі з них служили в княжій дружині й жили в Києві; над Почайною цілий конець займали хозари-купці; на Подолі на торзі можна було зустріти німців, угорців, чехів, поляків.

Через це княгиня Юлія легко могла зустрітись і, по надобі, викликати до свого терема земляків, хотіла Юлія — могла говорити з німцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й воєводськими жонами, та вони й самі одна поперед другої намагались побувати в теремі нової княгині.

А вже боярські й воєводські жони! У них тепер тільки й було розмови:

— Яка гарна ця царівна! А яка вона розумна! А одягається як! А ходить! А говорить!

І вони так-сяк учились у толковинів по-грецькому, Юлії тлумачили словеса руські, жони ці стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червоні килими грецькі, поставили амфори, чіпляли на себе грецьке узороччя.

За жонами, звичайно, йшли чоловіки. Втім, сказати, хто з них був перший, — важко; серед бояр, мужів нарочитих, слів, купців, які з давніх-давен їздили до Константинополя, були християни, що огречинились давно.

Особливо ж багато християн з'явилось на Горі тоді, коли на столі сиділа княгиня Ольга, — купці Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Іскусєв, Вуєфаст були першими пособниками й друзями княгині, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з іншими товарами ікони, срібні, золоті й прості хрестики церковні сосуди.

Втім, християнська віра пробивала собі шлях на Русь не тільки з Константинополя, бо ще раніше, ніж патріарх Фотій встановив єпархію руську, в Києві з'явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Ігоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пізніше ж, коли в Болгарії сиділи Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарські стали тікати на Русь, вони були наставниками княгині Ольги і її онуків, священиками в перших київських церквах.

Звичайно, болгарських священиків більше знали й поважали в Києві, аніж грецьких, — вони розмовляли слов'янською мовою, правили службу в церкві зрозумілими словами, вони привозили з собою книги, написані цією ж мовою. Так боярство, мужі, купці Гори приймали християнство, слідом за ними йшли волостелини й посадники в горах і землях.

Мало було християн лише серед воєвод і тисяцьких, і то не дивно — невпинно борючись з ромеями й Візантією вони ненавиділи все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воєвод деякі, як-то Вовчий Хвіст Слуда потай ходили до церкви над Почайною.

Коли ж на Горі з'явилась царівна Юлія, а слідом за нею посунули до Києва й священики, і бояри, і мужі все більше й більше почали говорити про чудовий Константинополь про богоспасенну Візантію.

Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тільки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав їм або ж мовчав.

Він мовчав, бо в душі був згодний затвердити єпархію Фотія, пустити на Русь тисячі грецьких священиків, зробити все, що побажають імператори ромеїв, бо він же був нині родичем їхнім, мав прияти, як і вони, славу.

Дивним, правда, було те, що самі імператори мовчали, відколи до Києва приїхала царівна Юлія, вони нібито води в роти набрали, з Константинополя їхали купці й священики, ченці й знову ж купці, не було тільки слів, з якими Ярополк міг би говорити про діло.

Проте він розумів імператорів — їм, либонь, і незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русі сиділо два князі — він у Києві, а ще один — Володимир — у Новгороді.

На це йому не раз натякала й Юлія, а одного вечора завела з ним розмову — одверту й сувору.

Вона приїхала до Києва дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, — такою її полюбив Ярополк.

За короткий час на Горі Юлія змінилась — втратила полуденну засмагу, ледь поповніла, більш окреслились її груди, стан, стегна, — Київ і Гора пішли на користь Юлії, вона розцвіла, як дивна квітка.

Одно турбувало князя Ярополка: минав місяць за місяцем, Ярополк, думаючи про майбутнє, хотів мати сина царської крові, але Юлія не признавалась, не говорила, що збирається стати матір'ю.

— Ти — справді великий князь, — почала розмову Юлія, — у Константинополі я уявляла тебе красивим, ніжним, милим, а ти виявився набагато кращим, ніж я думала.

Поклавши руки на її плечі, він дивився в саму глибину темних грецьких очей.

— Чим же я кращий? Скажи, Юліє!

— Ти не тільки красивий, ніжний, милий, а й сміливий, дужий, несхитний, у тебе є надійна підпора — воєводи твої й бояри, мужі, дружина. Київ — це маленький Константинополь, ти також схожий на імператорів.

— Чому тільки схожий?

Юлія, напевне, давно готувалась до цієї розмови і тепер не поспішала, Ярополк думав, що вона не хоче його образити.

— У Візантії є один тільки імператор, він — заступник бога на землі і єдиний господар, василевс всієї імперії.

Юлія вцілила в саме серце Ярополка — порівняння з імператором було не на його користь, Ярополку дуже далеко до бога, він не є господарем всієї Руської землі.

— У Константинополі, — відповів на це Ярополк, і Юлія побачила, як його обличчя враз стало злим і хижим, — нині є два імператори — Василь і Костянтин, на Русі є два князі...

Вона зрозуміла, що почала небезпечну гру, але не відступала.

— У Константинополі нині, — з посмішкою сказала Юлія, — справді є два імператори, але вони сидять у одній Золотій палаті, імперією править тільки Василь, а до того ж вони обидва порфірородні.

Ярополк посміхнувся, зрозумівши натяк Юлії.

— Так, — згодився він, — князь новгородський Володимир — мій брат, але ми сини не однієї матері, мене народила угорська князівна Предслава, він — син рабині.

— А хіба син рабині може бути князем? — запитала Юлія.

— Батько мій Святослав поставив мене князем у Києві, брата Олега в землі Деревській, Володимира ж — у Новгороді, але зараз уже Олега немає, нас лишилось двоє — я та син рабині Володимир.

— Доки ж ти терпітимеш у землі Руській ще одного князя, сина рабині? І чи не боїшся ти, що цей... твій брат з'єднається з якоюсь іншою імперією, піде проти тебе?

Ярополк розуміє, на що натякає Юлія. Від Новгорода справді близько до Свеаріке, не так далеко й до Німеччини, — а вже вони радо допоможуть Володимиру.

— А Візантія мені допоможе? — запитав Ярополк у Юлії.

Довга хвилина мовчання. Юлія думає — майбутнє висить на лезі меча.

— Імператори ромеїв тобі допоможуть.

На Ярополка дивляться очі, що нагадують очі богородиці на візантійській іконі.

5

Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, підперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом.