т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Іді-ка сюди, Юхим!..
Юхим, не поспішаючи, рушив за ним. Вийшовши з хати й пустивши вперед панка й Халабуду, офіцер зупинився і, взявши Юхима за лацкан піджака, почав йому говорити про Килину. Говорив він із тою ж ніяковістю й смішком, що й учора, тільки сьогодні бажання ще більше дзвеніло йому в голосі. Юхим слухав мовчки, нахиливши лису, непокриту голову й іноді хитав головою.
- Однім словом, скажі єй так,- виймаючи з гаманця гроші й непомітно тикаючи їх у руку дідові.- Єслі хочєт, пусть єдєт прямо в город... Я єду сєгодня... Об’ясні всьо, как я тєбє говоріл... Главноє, не забудь уліцу: Івановская уліца, № 14... Спросіть офіцера, поручіка Гаврільчука... Нє забудєш?
- Ні...
- Ну, вот... Єслі согласітся, пусть прієзжаєт, когда хочет, всєгда пріму... с радостью, х-хе!.. Ну, а нє согласітся... Согласєн на всьо... А о том... ізвіняюсь... І так далєє... Там уже растолкуй єй... Понімаєш?
- Добре...
Коли дід прийшов у хату, там стояв страшенний гомін. Кричали, сварились, махали руками, блищали очима, лаялись, сміялись. Килина, дуже бліда, з посинілими губами, щось говорила Саньці, але та й слухати не хотіла й обстоювала своє. Не зважаючи ні на кого, Юхим підійшов до Килини, мовчки потяг її за руку й одійшов до дверей, хитнувши їй головою. Килина зараз же покинула Саньку й підійшла до нього.
- Що там? - спитала вона якось схвильовано й ніяково.
Юхим похмуро, насупивши брови, почав їй щось шепотіти. Дедалі він говорив, то більше лице Килини супилось та тісніше складались губи. Скінчивши, він глянув на неї і спитав:
- Ну?.. Як скажеш?
Килина повела плечима, криво всміхнулась і промовила:
- Не знаю...
- Подумаєш ще?
Вона тільки кривіше всміхнулась. Дід постояв ще трохи задумливо, потім глибоко зідхнув, промовив тільки «Ех-х!!» і підійшов до полу. Насунувши на голову шапку, нап’явши й підперезавши мотузком «пальто», він, поспішаючись, серед галасу вийшов із хати й попрямував просто за будинок до села.
Коли він вернувся з двома пляшками горілки за пазухою і з блискучими, веселими очима, в кухні, крім Килини, що стояла задумливо біля вікна й водила по склу пальцем, нікого не було. Навіть на тому місці, де лежав Панас, було голо. Подивившись на Килину, дід підійшов до столу, вийняв пляшки, поставив їх на стіл, сів сам на лаву й повів очима по хаті.
- А Панас же де? - промовив він тихо.
- Повезли в волость,- не повертаючись, кинула Килина.
- Хто?
- Петрик.
- Та-ак...- хитнув головою Юхим, потім подивився на неї і знову спитав:
- А ти... як?
Килина нічого не одмовила, потім глибоко-глибоко зідхнула, одійшла од вікна і, ніяково всміхнувшись, сказала:
- А я теж... мабуть... поїду...
- Та-ак...- знов протяг дід і замислився. Потім раптом тріпнув головою, вийняв з пляшки затичку, перехилив її в рот і без оддишки почав пити горілку. Килина аж задивилась на нього.
- Що? - оддихуючись, витер він губи і глянув похмуро на неї.- Добре п’ю?
Килина мовчки повернулась і пішла з хати. А дід поклав голову на стіл лобом на самий край, довго сидів так, потім знов підняв її і, глянувши налитими кров’ю очима на пляшку, поволі взяв її, встромив у рот і знов почав смоктати, ніби бажаючи залити горілкою щось погане там десь у грудях. Потім устав, в’яло забрав пляшки, підійшов до полу і, скинувши «пальто», постелився й ліг. І зараз же важко захріп.
І знов, як і вчора, прокинувся од чийогось шарпання.
- Діду!.. Встаньте! - турмосив його Трохим, що стояв біля нього з клунком під пахвою, в шапці й у свиті. Дід злякано сів і подивився на нього.
- Що?.. Га?.. Куди?.. За що?..- хутко заговорив він, чухаючи себе в бороду й дивлячись по хаті, в якій уже смеркалося.
- Та нічого... То я...- усміхнувся Трохим.- Прощаться прийшов. Іду вже... Бувайте здорові!
Юхим потер лоба, ще раз озирнувся навкруги й подивився на нього.
- Ху!.. А мені снилось щось... Випив я... Шумить брат!..
- Я вже йду... Дали рощот...- муркнув Трохим знов.
- Уже? - обдивився на його клунок дід.- У дорогу значить?.. Х-м... Куди ж тепер?
Трохим злісно всміхнувся.
- «Куди»...- повів він плечима.- Звісно куди. До другої собаки... Мало їх?
- Та-ак...- хитнув головою дід.- То правда... Скоро й я піду... Загуляв, брат, «гряницю» перейшов... Спасибі панам... офиц... А що, Килина де? - раптом хутко спитав він.
Трохим пильно глянув на нього, потім усміхнувся й промовив:
- Нема вже й Килини... Взяла рощот... Пішла до тітки на село... Кажуть, хоче в город їхать...
- Та-ак...- схилив дід голову й застиг. Потім підвів її, подивився на Трохима, похитав головою й сказав:
- От так наш брат погибає... Знаєш, куди вона пішла?
- До охвицера? - бовкнув Трохим.
- До охвицера!.. Ех!.. Може вип’єш на дорогу? - раптом спитав він і, хутко повернувшись, вийняв з-під голови пляшку.
- Давайте! - махнув рукою Трохим. Дід поспішно одіткнув пляшку, для чогось побовтав її, так що там аж піна піднялась, і подав Трохимові. Той узяв, мовчки хитнув йому головою, перехилив у рот і застиг. Потім вернув дідові, втерся і почекавши, поки Юхим «булькав», промовив:
- Ну, прощайте, діду! Треба до вечора хоч до Горбачів дійти...
Дід подав йому руку, потрусив Трохимову, подивившись нащось у лице тому, зідхнув і випустив її. Трохим ніяково й похмуро всміхнувся, кивнув ще раз головою й поволі пішов до дверей. На лаві коло мисника сиділа Маринка біля макітри з картоплею й пильно дивилась на нього. Проходячи повз неї, він глянув на її бліде, ще більш схудле личко, на якому тепер виднілось щось уперте й разом з тим сумне й жалке, і зупинився.
- Прощай, Маринко! - промовив він, кліпнувши на неї своїм непокійним поглядом і понуро всміхаючись.- Будь здорова...
- Ідете од нас? - тихо спитала вона. В
