Великі сподівання - Чарльз Діккенс
- То ви знаєте, хто підіслав цього чоловіка?- поцікавився я.
Містер Вопсл дуже повільно заплющив очі, а потім так само повільно їх розплющив.
- Ви, мабуть, помітили, джентльмени,- сказав він,- того неука, заплішеного дурня з хрипучим голосом і злостивим обличчям, що, претендуючи на акторське амплуа (якщо дозволено буде мені сказати французьким словом), не так виконував, як вимучував роль Клавдія, короля Данії. Оце ж він і підіслав його. Така наша професія!
Не знаю, чи я більше шкодував би містера Вопсла, якби він піддався розпачеві, але мені й без того так було його шкода, що я скористався моментом, коли він, застібаючи підтяжки, обернувся спиною - тим самим випхавши нас за поріг,- і спитав у Герберта, чи не запросити нам мого земляка на вечерю? Герберт відповів, що це було б гуманно. Отож я запросив його, і він, закутавшись до самих очей, подався з нами до Барнардового заїзду, де ми влаштували йому гостинний прийом і де він просидів до другої години ночі, упоєний своїми успіхами й планами на майбутнє. Щодо деталей, то я забув, у чому саме полягали ці плани, але загалом малося на меті спершу відродити Театр, а тоді й погубити, оскільки зі сконом містера Вопсла Театр захиріє остаточно й безповоротно.
Дуже невтішно було у мене на серці, коли я ліг нарешті спати, і дуже невтішними були мої думки про Естеллу, і так само невтішний приснився мені сон - ніби всі мої сподівання розвіялися, і ніби я маю одружуватися з Гербертовою Кларою чи то грати Гамлета за участю міс Гевішем у ролі привида, а на нас дивиться двадцять тисяч глядачів, тоді як я не пам'ятаю й двадцяти слів зі своєї партії.
Розділ 32
Одного дня, коли я сидів над книжками у містера Покета, мені принесли листа, самий вигляд якого мене дуже схвилював, бо хоч почерк був незнайомий, я відразу вгадав, чия це рука. Лист не починався ніяким звертанням,- скажімо, «Дорогий містере Піп», «Дорогий Піпе», «Дорогий сер» або ще як,- а просто викладав суть справи:
«Я приїжджаю до Лондона післязавтра денним диліжансом. Здається, була домовленість, що ви мене зустрінете? В усякому разі, так гадає міс Гевішем, за наполяганням якої я й пишу. Вона передає вам привіт. З повагою - Естелла».
Якби був час, я б з такої нагоди замовив пару нових костюмів, але оскільки часу не було, довелося вдовольнитися тими, які я мав. Я вмить утратив усякий апетит і не знаходив ні хвилини спокою до самого дня приїзду. Але й цей день не приніс мені полегкості,- навпаки, хвилювання ще й посилилось, і я став снувати довкола поштової станції на розі Вуд-стріт і Чіпсайду ще до того, як диліжанс від'їхав від «Синього Кабана». І хоч я чудово знав це, мені все одно здавалося, що я не маю права відходити від станції довше, як на п'ять хвилин. Ось у такому збентеженні я провів перші півгодини з чотирьох чи п'яти годин, які ще мав тут прождати, коли раптом мене перестрів Веммік.
- Добридень, містере Піп,- сказав він,- як ся маєте? Школи б я не подумав, що вас сюди може занести!
Я пояснив, що чекаю на одну людину, яка приїжджає диліжансом, і поцікавився, як там Замок і Старий.
- Обоє чудово,- відказав Веммік,- і особливо Старий, Він просто цвіте. Йому ось-ось мине вісімдесят два роки. Я збираюся його день народження відзначити салютом з вісімдесяти двох пострілів, якщо сусіди не запротестують та гармата витримає. Але це не лондонська розмова. А чи вгадаєте ви, куди я йду?
- До контори,- сказав я, бо він і справді простував у тому напрямку.
- Ви майже вгадали,- відказав Веммік.- Я йду до Ньюгейту. У нас саме на черзі справа про пограбування банку, то оце я дорогою кинув оком на місце дії, а тепер мушу перемовитися словом-другим з нашим клієнтом.
- Так це ваш клієнт вчинив злочин?- спитав я.
- Шо ви, боронь боже! - незвичайно сухо відповів Веммік.- Просто його в цьому обвинувачують. Кожен міг би опинитись на його місці. Так само могли б обвинуватити в цьому й вас, і мене.
- Але ж не обвинуватили,- зауважив я.
- Е, ви, містере Піп, я бачу, битий жак! - сказав Веммік, злегка тицяючи мені в груди пальцем.- А не хотіли б ви заглянути зі мною до Ньюгейту? Ви маєте вільний час?
Я мав стільки вільного часу, що його пропозиція була мені як знахідка, хоч вона й суперечила моєму намірові не спускати з ока поштову станцію. Пробурмотівши, що я тільки з'ясую, як у мене з часом, я пішов у контору станції й доти морочив голову котромусь конторникові, доки той не сказав мені, з якої саме хвилини можна сподіватись прибуття диліжанса - що я й без нього чудово знав. Потім я вернувся до містера Вемміка, глянув на годинника, начебто здивувався, що ще надто рано, і погодився піти з ним.
За кілька хвилин ми вже були в Ньюгейті і через вартівню, де на стінах поряд з правилами тюремного розпорядку висіло кілька пар кайданів, пройшли у внутрішній двір в'язниці. За тих часів цього роду установи були вельми занехаяні, і до перегину в протилежний бік, який спричинюють усілякі громадські зловживання і який сам по собі є найважчою й найтривалішою покарою за них, було ще далеко. Тож-бо злочинців тоді утримували й харчували не краще, ніж солдатів (уже не кажучи про посельців робітного дому), через що вони з цілком похвального жадання мати смачніший суп зрідка навіть підпалювали свої в'язниці. Коли Веммік привів мене, була саме година побачень, і по двору ходив рознощик з пивом, а в'язні з-поза ґрат купували те пиво і розмовляли з відвідувачами, і все тут було вкрай брудне, бридке, невлаштоване й гнітюче.
Мені спало на думку, що Веммік походжає тут, наче садівник у себе в садку. Першого разу я так подумав, коли він, побачивши новий пагін, що пробився за ніч, привітав його словами: «О, капітане Том! Ви теж тут? Оце так!», після чого докинув: «А то хто
