Великі сподівання - Чарльз Діккенс
- Але ж, гадаю, вони не заподіють мені шкоди?
Замість відповіді Естелла вибухнула сміхом. Це здалось мені досить недоречним, і я розгублено глянув на неї. Коли вона стихла,- а сміялась вона не манірно, а від усієї душі,- я спитав - трохи невпевненим тоном, як завжди при ній:
- Сподіваюся, однак, що ви б цим не втішилися, якби вони заподіяли мені шкоду?
- Ні-ні, щодо цього можете бути певні! - сказала Естелла.- А сміюсь я тому, що в них нічого не виходить. Тільки ж як вони звиваються біля міс Гевішем, яких мук завдають собі!
Вона знову засміялась, але навіть тепер, коли вона все пояснила і я не мав сумніву в щирості її сміху, він мені здавався якимсь недоречним і не зовсім виправданим. Я відчував, що тут мусить бути якась глибша, невідома мені причина; вона вгадала мою думку й відповіла на неї.
- Навіть вам нелегко зрозуміти,- сказала Естелла,- як мене тішать невдачі цих людей, як я аж облизуюсь від задоволення, коли вони хапають облизня. Ви ж не жили в цьому дивному домі з ранніх літ. А я жила. Вам не доводилось, бувши слабосилим і беззахисним, напружувати весь свій дитячий розум, щоб протистояти цим нескінченним інтригам проти тебе, замаскованим під співчуття, й жалощі, й усякі інші благородні емоції. А мені доводилось. Ви такого не зазнали, щоб змалку дедалі ширше й ширше розкривати очі в подиві на цю лицемірну жінку, яка, навіть пробудившись серед ночі, прикидає, як би то так чим облудніше вдати доброзичливість. А я от зазнала.
Тепер Естеллі було не до сміху, - видно, тяжко давались їй ці прикрі спогади. Лице у неї так спохмурніло, що я зрікся б усіх своїх сподівань, аби лиш вона проясніла.
- Я дві речі вам скажу,- мовила далі Естелла.- По-перше, всупереч прислів'ю, що крапля камінь точить, ви можете не сумніватися, що цим людям ніколи, хоч би й до кінця віку вони тужились, не вдасться пошкодити вам в очах міс Гевішем - ні у великому, ні в малому. По-друге, я вам вдячна, бо ж саме через вас вони так комашаться й інтригують, і все даремно,- і ось вам за це моя рука.
Вона весело простягла мені руку - похмурий настрій Естеллин уже розвіявся,- і я затримав її у своїй долоні й підніс до уст.
- Смішний же ви хлопчисько, - сказала Естелла,- ніякі остереження на вас не діють! Чи ви робите це з тих самих мотивів, з яких я колись дозволила вам поцілувати мене в щоку?
- А які то були мотиви?- спитав я.
- Зараз я пригадаю. То була зневага до всіх цих підлесників та пліткарів.
- А якщо я скажу «так», ви дозволите мені ще раз поцілувати вас у щоку?
- Це треба було спитати до того, як цілувати руку. Але коли вже ви так хочете, нехай буде по-вашому.
Я нахилився до неї, і обличчя її було холодне, як у статуї.
- А тепер,- сказала Естелла, відсторонившись, ледве я встиг доторкнутися щоки,- ви повинні подбати, щоб подали чай, і відвезти мене до Річмонда.
Мені зробилось боляче, коли вона знову заговорила таким тоном, наче наше з нею спілкування накинуто нам ззовні і ми лише ляльки в чиїхось руках. Але й усі мої зустрічі з Естеллою нічого іншого мені не давали, як відчуття болю. Хоч би який був її тон у розмові зі мною, я не міг йому довіряти й на щось надіятись - і все-таки кохав усупереч вірі й надії. Але навіщо повторювати це безліч разів? Так було завжди.
Я подзвонив, щоб принесли чаю, і офіціант, з'явившись зі своїм магічним берлом, почав приносити різне начиння, загальною кількістю з півсотні одиниць, які мали більше чи менше відношення до чаю. Сюди входили: таця, чашки з блюдечками, тарілки, виделки й ножі (включаючи й ножі для м'яса), ложки (столові й десертні), сільнички, маленький гарячий млинець, ретельно схоронений під важкою залізною покришкою, шматочок напіврозталого масла, захований у заростях петрушки, мов те немовлятко Мойсей в очереті, блідава булочка з припудреною головою, два тригранчастих шматочки хліба з відбитками ґраток кухонного каміна і нарешті пузатий чайник-спиртівка, що його офіціант вніс, мало не в три погибелі зігнувшись від позірного тягаря. Після цього настав тривалий антракт, який завершився появою офіціанта, що мав у руках коштовну на вигляд скриньку з якимись прутиками. Заливши їх окропом, я у результаті всіх цих приготувань добув чашку невідь-якого напою для Естелли.
Коли було сплачено рахунок, і офіціантові дано на чай, і конюха не забуто, і покоївку взято до уваги,- одне слово, коли роздали досить хабарів, щоб викликати зневагу й невдоволення в усьому закладі, з огляду на що Естеллин гаманець відчутно полегшав,- ми сіли в карету й від'їхали. Звернувши на Чіпсайд і прогуркотівши по Ньюгейт-стріт, ми невдовзі опинились під високим муром, якого я так соромився.
- Що тут таке? - поцікавилась Естелла. Я здуру вдав, наче не впізнав в'язниці, і лише потім відповів їй. Вона подивилась на мур, вистромивши голову з карети, а тоді промовила: «Нещасні!» Тепер я б уже ні за що в світі не признався, що був тут щойно сьогодні вранці.
- Про містера Джеггерса кажуть,- озвався я, щоб, ненароком не заговорити про себе,- що на таємницях цього похмурого місця він знається, як ніхто в Лондоні.
- Мабуть, і взагалі нема таких таємниць, на яких би він не знався,- тихо зауважила Естелла.
- Вам, очевидно, часто доводилось його бачити?
- Я звикла бачити його час від часу, скільки себе пам'ятаю. Але я й тепер знаю його не більше, ніж знала малою дитиною. А яке ваше враження від нього? Ви з ним добре зійшлися?
- Коли я призвичаївся до його манери нікому не довіряти, то воно й нічого,- відповів я.
- А ви з ним у близьких стосунках?
- Раз я обідав у нього вдома.
- Своєрідне, мабуть, місце,- здригнувшись, мовила Естелла.
- Справді своєрідне.
Мені треба було б бути обережнішим і навіть
