Великі сподівання - Чарльз Діккенс
Я й досі не знаю, як би я міг тоді приборкати Треббового хлопчака - хіба що поклавши трупом на місці. Битися з ним серед вулиці або задовольнитись чимось меншим, аніж кров його серця,- було б однаково принизливо й марно. Та й взагалі йому нічим не можна було допекти: верткий і невловний, мов змієня, він, коли загнати його в кут, вислизав у супротивника поміж ніг і ще й глузливо дзявкав. Але наступного дня я все-таки написав містерові Треббу листа, де заявляв, що надалі містер Піп не зможе вдаватись до послуг людини, яка, повністю забувши свій обов'язок перед пристойним товариством, тримає на роботі хлопчиська, вартого з погляду джентльмена тільки зневаги.
Диліжанс із містером Джеггерсом над'їхав своєчасно, і я знову сів на передок і прибув до Лондона цілий - але не неушкоджений, бо серце моє скипало кров'ю. Тільки-но прибувши, я надіслав Джо на знак своєї покути рибу-тріску й барильце устриць (як компенсацію за те, що не побував у нього сам) і подався до Барнардового заїзду.
Коли я з'явився там, Герберт саме обідав холодним м'ясом; він радо привітав мене. Відправивши Месника до кав'ярні по другу порцію, я відчув, що мушу сьогодні ж таки відкритися своєму щиросердому другові. А що про це не могло бути й мови в присутності Месника - оскільки він перебував, власне кажучи, у передпокої до замкової шпарини - я спровадив його в театр. Навряд чи можна придумати кращий доказ моєї рабської залежності від цього свого наглядача, як ось такі жалюгідні викрути, щоб хоч абичим заповнити його час! З розпачу я навіть до того доходив, що часом посилав його до Гайд-парку подивитись, котра година.
Коли ми впоралися з обідом і посідали, поклавши ноги на ґратки каміна, я сказав Гербертові:
- Любий Герберте, я маю поділитися з тобою однією таємницею.
- Я, любий Генделю,- відповів він,- з належною повагою вислухаю все, чим ти зі мною поділишся.
- Це стосується мене особисто, Герберте,- сказав я,- і ще однієї особи.
Герберт схрестив ноги, схилив голову набік і втупив погляд у вогонь, але коли збігла ціла хвилина, а я все мовчав, запитально глянув у мій бік.
- Герберте,- мовив я, кладучи руку йому на коліно,- я кохаю… я обожнюю… Естеллу.
Герберт, зовсім не вражений моїм зізнанням, зауважив досить прозаїчним тоном:
- Ясно. Ну й що?
- Як - «ну й що»? І це все, що ти можеш сказати, Герберте? Оце тільки?
- І що далі, я маю на увазі,- пояснив Герберт.- Бо це я й без твоїх слів знаю.
- Звідки ти знаєш?- здивувався я.
- Звідки знаю? Та від тебе ж.
- Я ніколи тобі цього не говорив.
- Не говорив! Ти ніколи не говориш мені, коли ходиш підстригатись, але ж я й сам це бачу. Ти обожнюєш її ввесь час, скільки я тебе знаю. Своє обожнення її ти приніс сюди разом з валізою. Не говорив мені! Та ти торочив мені про неї з ранку до вечора! Коли ти розповідав про своє життя, мені зразу стало ясно, що ти обожнював її з першого ж дня, як побачив, ще коли був малим хлопчиком.
- Що ж, дуже добре,- погодився я, не без задоволення сприйнявши цей новий для мене аспект власної біографії.- Виходить, я ніколи й не переставав її обожнювати. А тепер вона повернулася такою вродливою і вишуканою панною, що й не порівняти! І вчора я її бачив. І якщо раніш я її обожнював, то тепер обожнюю вдвічі дужче.
- Тоді тобі тим більш пощастило, бо вона ж призначена для тебе,- сказав Герберт.- Адже, навіть не торкаючись забороненої теми, можна, здається, визнати, що ні ти, ні я не маємо щодо цього сумнівів. А чи хоч знаєш ти, як Естелла дивиться на цю справу з обожненням?
Я похнюплено похитав головою.
- О, вона за тисячу миль від мене,- мусив визнати я.
- Терпіння, любий Генделю: часу ще досить, ще й як досить. Але ти ще щось хотів мені сказати?
- Мені соромно зізнатись,- відповів я,- тільки ж усе одно я про це думаю. Ось ти кажеш - я щасливець. Звичайно, це правда. Тільки вчора я був підмайстром коваля, а сьогодні… але хто ж я такий сьогодні?
- Ну, порядний хлопець, коли хочеш, щоб тобі підказали,- з усмішкою промовив Герберт і по-дружньому поплескав мене по руці.- Порядний хлопець, якому властиві запал і вагання, сміливість і сором'язність, жага дії і мрійливість, і все це в ньому так своєрідно переплітається…
Я задумався на хвилину, чи й справді суміш усіх цих рис властива моєму характерові. Не в усьому я був згоден з Гербертом, але вирішив, що про це не варто говорити.
- Запитуючи, хто я такий сьогодні, Герберте,- мовив я далі,- я маю на увазі свої думки. Ти кажеш - я щасливець. Але я знаю, що в цьому нема ніякої моєї заслуги, це доля мене піднесла, просто мені дуже пощастило. І все-таки, коли я думаю про Естеллу…
(- А хіба буває такий час, що ти про неї не думаєш?- докинув Герберт, дивлячись на вогонь, і у мене промайнуло: який же він добрий, який співчутливий!)
- …Тоді, любий Герберт, я й сказати тобі не можу, наскільки почуваю себе залежним і невпевненим, підвладним тисячі випадковостей. Не торкаючись, так само, як і ти, забороненої теми, я тільки одне зауважу,
