Сонячна машина - Винниченко Володимир
на весь ганок, на всі сходи, на всю величезну залу один-однісінький портьє, який іще лишається тільки для того, щоб підібрати найкращий момент для досконального обікрадення бідної Сузі. Забере, дурненький, у неї її цяцьки, ганчірочки, камінці й утече. І ні вона, ні він не знатимуть, що він із таким самим успіхом замість її "дорогоцінностей" міг би набрати битого скла й жорстви.
Але ж Сузі яка гарна сьогодні! Ах, господи, яка ж вона пекуче, нестерпно гарна! Серце за кожним поглядом на неї з тихим криком падає в гарячу темну яму! Що сталося з нею?! І що за банкет, що за "маленьке свято" справляє вона з своїми друзями? Невже свято поховання старого?! Чи, може?...
Сузанна щось шепоче сусідові справа, скручено повернувши до Макса оголену обточену спину з пухнастим темно-бронзовим шовком волосся на шиї. Інтимно, ніжно, переконуючи, поклавши руку йому на плече, шепоче. Сусіда схилив різкий мужній профіль, не рухається, не кліпає — не вірить. Хе, і він уже, очевидно, знає трошки Сузанну! А вона десь загрозливо лукаво шепоче: "Ти — милий! Чуєш: ти — милий!"
Хм, так, може, це "маленьке свято" не таке вже близьке до свята похорону?
Ну, що ж, хай і так. Хай навіть і цей чудний, дурний, тоск ний біль. 1 це любо, і це мило, милий навіть різкий горбоносий профіль, і Сузаннин шепіт, і самотність серед цих чужих, може, навіть ворожих до нього, порозмальовуваних людей. Бо яка може бути тепер самотність, чужість, ворожість?
Очі Максові зустрічаються з великими, непорушно ветром леними в нього очима. Щось знайоме! Ага, це ж та Мадонна, що колись тут танцювала біскаю! Яка ніжна, щось говоряча скорботність у погляді, яка чудна пильність, неодривність од його очей. Раптом од столу тихо-тихо здіймається оголена до плеча рожево-біла рука Мадонни з келихом у пальцях, повільно підносить келих до рівня очей, і голова Мадонни злегка киває йому. Макс хапає свій келих, також підносить до рівня очей і також здивовано й радісно киває. Тоді Мадонна, не зводячи з нього погляду, помалу п'є, закинувши лице назад. Але і погляд, і повільність, і скорботність кажуть, що не вино вона п'є.
— О пане Німанде! Що з вами?! Хіба вам можна?! Ах, вибачте! Ну, розуміється, за пиття до Рити можна всі скрижалі заповідей розбити на черепочки.
Макс повертає голову до Сузанни. І зразу Мадоннині величезні, скорботні очі стають такі маленькі, бліді, невиразні. Аж дивно, аж образливо за Мадонну. І зразу знову тоскний біль струїться від лукавих, ніжно-свіжих, як шкуринка баклажана, трошки припухлих (розуміється, від кохання) уст.
— Тепер, пані радникова, все можна. Навіть...
— О! Маєте дозвіл? Може, навіть попозуєте панові Дорнові? Він хоче зліпити вашу голову. Вона йому дуже вподобалася. Сподіваюсь, ім'я Дорна навіть вам відоме?
Ах, он це хто! Скульптор Дорн. Той самий скульптор, через якого не полетіла Сузанна на Гімалаї. Король скульптурного портрета, як же не знати!
Макс із веселим болем нахиляє голову: розуміється, славне ім'я Дорна навіть йому відоме. І, розуміється, він з охотою попозує, якщо тільки матиме для цього час. Але...
— "Але"?! О пане Максе, ви повинні попозувати! Я вас дуже прошу. Ну, ради нашої дружби! Га?
І навіть смішок розтає від чудних гарячих іскорок болю у вогких очах телиці.
— Та навіщо, власне, вам, щоб пан Дорн..
— Ну, мені це треба! Дуже треба. Я обіцяла панові Дорнові, я хочу йому зробити приємність. Я його так запевняла, що ви згодитесь, що ви — мій друг.
Ага, вона запевняла його, що Макс тільки друг, що Макс навіть згодиться позувати її коханому. І коли згодиться, то це буде найкращий доказ її запевнення.
Оце дійсно справжній, остаточний, безсумнівний кінець. Оце є справжнє "навіки". Коли в очах таке благання, таке жадне, шукаюче чекання, то тут сумнівів уже ніяких не може бути. Ні сумнівів, ні захованих надій. Голо, чисто, як у пісковій тоскній пустелі.
— Хм Я, розуміється, з великою охотою Але який такий особливий інтерес може бути для пана Дорна в моїй голові?
Великий інтерес! Величезний, надзвичайний! І для пана Дорна, і для мене. Ну, уявіть собі, що я обіцяла йому вашу голову. Мушу ж я виконати свою обіцянку? Ні!
Натяк на Соломею? Чи просто вирвалась така подібність?
— Він вам такий близький? Але сили дивитися в очі вже не вистачає Сузанна прикушує нижню губу ага, проклятий, любий, болючий, ага!
— На це питання дозвольте, друже, поки що вам не відповідати. Ви виконаєте моє прохання без пояснень? Добре?
Макс не підводить очей, мовчить і все перевертає на столі то на один бік, то на другий срібний ніж із тонкою різьбою на держалні. "Бея ніяких пояснень". Та й справді, навіщо якісь пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що кінець. Ясно, що біль страшенно тисне на плечі, на груди, що дихати трудно. Ясно, що треба за всяку ціну не показати цього болю.
Ні, не тільки не показати, а викинути його, струсити його з плечей, з грудей, з дихання. Дихнути на всі груди, вільно, легко, просторо, як іще півгодини тому дихалось. Бо що сталося?! Хіба там, за стінами цього храму, не було простору, волі, п'яної, сонячної, щасливої легкості? Що значить перед тою величчю цей крихітний "храм" із п'яними, бідними, в агонії людьми, з цими маріонетками, що так довго мали себе за надприродні істоти й що тепер уперше починають передчувати гірку дійсність. А з них же перші є — "меценатка" Сузанна й її "велетень", "король", "геній" — пан Дорн І чи не підле свинство, не сором, не ганьба забути це все, піддатися тру-поїдським настроям! Кінець!
Ну так що? Хіба ж його вже не було? Хіба ж уже не було сказано "навіки"?
— Пане Максе, я ж чекаю відповіді.
Пан Макс швидко підводить голову.
— Ах, вибачте, ради бога! Я міркував, як мені викроїти час.
— Так ви згодні?!
— Та, розуміється, згоден! З охотою, з приємністю! Чому ж би мені не згодитися, коли це всім нам тільки приємність, а мені ще й честь?
Вона ще не вірить, ще вишукує в нього на лиці правди, ще навіть не радіє, аж хмуриться.
— Та, їй-богу, Сузанно, згоден! От тільки коли саме? Це вдень, розуміється? А скільки часу? Годину на день досить!
Сузанна раптом ясніє, — повірила нарешті!
Сузанна ясніє: ага, милий Масі взяв себе в руки, йому цілком "байдуже", він дає їй свою голову, щоб вона піднесла її Дорнові, він навіть свою скажену амбіцію віддає їй. З амбіції дає на пониження амбіцію. А добре володіє собою, браво! Але нехай, нехай іще трошки почекає— чи стане в нього далі цієї буйно-веселої байдужості?
— Ну, спасибі. Максе! Я страшенно рада. Вибачте, я не можу, я зараз скажу Дорнові.
Дорн балакає з своєю сусідкою — він усією спиною десь прислухався до їхньої розмови. Ну, й нехай собі, що йому, Максові, до спини Дорнів, Сузанн і всіх оцих нещасних конаючих людей?
І знову погляд, опукою перекочуючись із обличчя на обличчя, впадає, як у ямки, у двоє великих, темних, питально-пильних очей Мадонни. Впадає й не може вже викотитись. І від того, що не може вже викотитись, що очі невідривне всмоктують його, що в лиці тужне здивування, навіть хмарна грізність, у грудях поверх болю пробігає хвильками чудний холодок.
І вмить якийсь голос, рух облич, затихання гомону. Ямки випускають погляд, і Макс перекочує його вбік на кінець підкови. Там стоїть і витирає хусткою чоло істота, дечим подібна до людини, але явно жаб'ячого походження. Біле, кругле, широке, зовсім жаб'яче черево, зелені, короткі й товсті лапки, ніякої шиї; широченні щелепи з тонкими жаб'ячими устами й вузеньке, лисе чоло. А з потилиці й біля щелеп чорне. Люди-носхожа істота крутить головою, жахливо витираючи піт: вона не хоче сідати, вона хоче говорити — надзвичайні події! Хіба що склянку холодного, як кров поетки Круг, вина Надзвичайні події!
До істоти зараз же простягаються руки з келихами вина, і всі пильно, нетерпляче слідкують, як зелена лапка перевертає в щелепи склянку й вино ллється в біле широке черево.
— Дякую! Годії Дякую! Панове! Надзвичайні події! Насамперед дозвольте донести вам, що більше ми не дістанемо цього чудесного нектару, подібного до крові славнозвісної поетки Круг: по всьому місту йде саме розгром складів вина, магазинів, ресторанів, льохів і так далі й так далі.
— Та що ви кажете?!
— Ах, жах який!
— Хто громить? Хто?
— Сонцеїсти, жінки! Хмари, міріади, сонмища жінок. Гарненьких нема між ними, заспокойтесь, mes-dames. He бачив ні одної. Все—негарні. Картини, я вам скажу, мої панове, варті уваги "Товариства світового фільму" (коли б тільки дев'ять десятих службовців і робітників не "пішло на траву"). Викочують бочки на вулиці, розбивають, галасують, справляють танець чистісіньких канібалів.
В одному кварталі позатоплювали цілі вулиці, порозбивач ши в льохах складу Гомнера всі його гігантські бочки з вином При мені витягли двох алкоголіків, що з риданням кинулися сторч головою в море вина. Герої! Чесні душі! Вони не могли пережити цієї ганьби, цього сонцеїстського баб'ячого вандалізму Ради бога, швидше мені ще склянку! Я мушу відчути, що я ще живу, що я ще людина.
Макс прикушує на губі сміх: голубчики милі, якою тривогою загули творчі аристократичні голоси — не храм краси, а чисто тобі вулик, повний непокійного дзижчання трутнів. Бо, де ж пак, на улюбленого бога їхньої творчості зроблено такий неделікатний виступ.
Людиносхожа істота нашвидку витирає жаб'ячий рот зеленою хустиною й хапливо засуває її кудись під зелену пахву.
— Але, панове! Це тільки невинна забавка в порівнянні з тим, що починає діятися. Невинна забавка, я вам кажу! Чуєте?
Гул одразу влягається, прибитий непорозумінням, як порох вулиці раптовим дощем: невинна забавка?! Оце так! Що ж там може серйозніше діятись?!
— Діються грандіозні події, мої дорогі колеги. Насамперед, коли ви мені запропонуєте поручитися моєю головою, що ваші помешкання в цей мент належать іще вам, я цього не зроблю, я ще хочу поносити на світі свою бідну голову.
Стає зовсім тихо. Помешкання? Ручитися головою!
— Слухайте, Вінкельмане! Ви часом не викупалися в морі Гомперса? При чому тут наші помешкання?!
Вінкельман бере ще один келих і виливає його в своє біле кругле черево. Він не спішить одповідати — розгадка раз-у-раз має тим більший ефект, чим довше до неї рвуться.
— Не тільки, мої панове, ваші помешкання, але ваші сукні, білизна, одежа, картини, килими, персні, брильянти.
— Вінкельмане, ви п'яні!
— Панове! За невдалий жарт засудити Вінкельмана на порцію сонячного хліба!
— Чекайте, чекайте, панове, тут щось є! Вінкельмане, ви чудесний, знаменитий, позаконкуренційний комедійний артист, це відомо Європі, Америці й Африці. Ва
