Сонячна машина - Винниченко Володимир

вже весь дощенту віддала чорно-срібному лицареві?

А на вулицях у темних тісних колодязях — і прозорість, і блиск, і п'яність, і страшенний безмежний простір. Простір і п'яність у напівпорожніх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливі і непорозуміло-сяючі, п'яно-розгорнені посмішки, безладна, безцільна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилуплені курчата — аж похитуються від народженості. А то нетерпляча поспішність, прожогливість, одстрілювання на всі боки здивованим захватом. І аласливі сп'янілі юрби з чорними коробками на спинах, із гітарами, мандолінами, флейтами, бубнами. Стіни вулиць, по-втикувані головами, кивають, біліють посмішками "Слава! Слава!" А кому слава? Розуміється, не старенькому Шопенгауерові, а щастю, а п'яності, а любові, що радісно панує на святочних, безладних, очманілих вулицях.

Трамвай сунеться помалу, п'яно, безладно. Набитий тілами, сміхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хліба, блиском, простором, він задихається від своєї повільності. Він би з охотою підстрибнув, змахнув би крилами й полетів за кам'яні канали. А замість того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу місить сміх—аж труситься вся, аж підскакує.

— Що там таке! Що там? Та не тісніться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустіть трамвай! Чуєте? Гей!

Куди там! Усі очі влипли в один пункт і на трамвай і не кліпнуть, проміняться, трусяться сміхом.

Макс через реготливі голови шукає того пункту.

Ага! Магазин одягів Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених істот, недосяжний для середніх смертних. Перед дверима півколо тіл. У півколі дві постаті: одна скромно одягнена в усе темне, із скромним кремовим мереживом на білій безкровній шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнівно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу.

Друга постать — величезна, добродушна, одягнена розкіш-но. ніжно-фіалковий шовковий півсмокінг, пінисто-золотисте жабо, в руці чудесний, наймодерніший, з інкрустаціями ціпочок. Пишність і розкіш вищих, вибраних істот. Але диво: голова, шия, руки волохаті, незграбні, з грубою, анітрошки не випещеною шкірою, з чудесними робітничими пальцями.

Псевдовипещена фіалкова постать добродушно посміхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як від електричних дотиків, струшується від цих апеляцій бурхливим сміхом. Макс насторожує вуха.

— Це грабіж! Це розбій серед білого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же!

Величезна, пишно вбрана постать широко посміхається до юрби — їй ця ідея до вподоби.

— Оце не погана штука! Та так таки геть чисто все? До со рочки? Сміх, як горохом по барабану, дріботить по натовпу.

— Все, що ви вкрали! Все!

Рудий волохатий велетень добродушно ображається.

— Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? Крадуть потай,

а ви мені самі вибирали, приміряли, вихваляли.

Юрба вибухає реготом.

— Мій пане! Я вас зараз же віддам у руки поліції!

— Е, навряд. Де ви її тепер знайдете? Вся стоїть у черзі за сонячним склом.

Тут слухачі не витримують і громовими оплесками відзначають високомистецький момент цікавої п'єси.

— Браво! Правда!

Другий актор у безсилому мовчазному одчаї скидає жовтявими баньками на юрбу — ух, такі самі грабіжники й злодії, як. і цей! Якої помочі від них чекати? І такий його відчай безпорадний і так явно програна гра його, що елегантний велетень проймається жалем.

— Та навіщо вам гроші тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них!

— Я не хочу від вас грошей! Верніть мені одежу!

— А нащо вам тепер ця одежа? Візьміть собі в магазині скільки треба, а решту роздайте людям їй-богу, пане Гольдмане! Бо однаково порозбирають самі. Та от, дивіться!

З магазину, дійсно, виходять елегантно одягнені люди з цілими паками в руках — вони одяглися самі, ще й додому набрали чого треба Вони весело й лукаво кивають велетневі — очевидно, одна кумпанія. А за ними мляво поспішає продавець.

— А гроші? Гей, слухайте, гроші!

Елегантно повдягнені покупці сміються — от чудачина, які тепер гроші?

Пан Гольдман якийсь мент уражено, дико дивиться на грабіжників, хоче щось крикнути, але раптом махає рукою, відвертається і, як є, іде геть од магазину, просто на стіну юрби — беріть, розбирайте, грабуйте!

Стіна розступається іперед ним, пропускає, ковтає й уся, як вода, перед якою знято загату, бурхливо, з реготом і криками вливається в магазин.

Дорога трамваєві вільна. Половина пасажирів скотилася в юрбу, а друга половина нерішуче сміється.

Грабіж чи жарт, чи так і слід тепер?

Макс сміється цілком рішуче. Розуміється, рудий велетень має більше прозорливості, ніж сліпий Гольдман із своєю купецькою інерцією. Розуміється, все самі порозбирають, порозділюють, порозносять, рівно, справедливо, кожному відповідно до потреби. Стане ще просторніше, вільніше, буде ще більше вибачливої, спокійної добродушності, любовності, п'яності, щастя. І на розчищеному місці створять нові одяги, багатші, пишніші й розкішніші за всі одяги, що були коли-небудь на старенькій землі.

Одягайтеся ж, голі, узувайтеся, босі, прибирайтеся, занедбані! Хапайте своїми корінчастими пальцями недосяжність вищих, стягайте кумирів, розбивайте їх сміхом вашої добродушності, мішайте в купу вищість і нижчість і куйте, творіть із них єдину радісну сонячну рівність!

А коли перед вами стояли перепони до храмів краси, коли жриці їхні вимагали від вас поганьблення ваших святинь за їхню любов, смійтеся тепер — перепони впали разом із усіма святинями, і безплатно, вільно, сміливо хапайте жриць і пийте їхню любов повними цебрами. І коли вони вас ждуть у гротах, одягнені тільки в зелені ліани, наготувавши ціни за свої поцілунки, не торгуйтеся, не скупіться — усе давайте, обіцяйте й смійтеся. І беріть усе, беріть із п'яним зойком радості й визволення. Бо кінець тепер усім торгам й продажам.

***

Вже пів на шосту. Вже пройшов початок наміченої програми, вже частина гостей напідпитку, а Макса все ще немає.

Невже ж не прийде зовсім? Графівна не пустить? Шкода, шкода, що пролетаріат не відчуває потреби телефонів, а то б можна було хоч телефоном роз'яснити шляхетній кокотці, що нема чого їй боятися за свого коханця, що це побачення дуже безпечне й навіть вигідне для графівни.

Дякувати графівна повинна за нього, в ноги поклонитися своїй суперниці, тріумфувати, казитися від радості.

Сузанна сьогодні іскриться, піниться красою. Крізь ніжно-бузковий серпанок сукні гнучко, легко, жваво вигинається то в той бік, то в другий оголене, туге, кольору молодої матово-вишліфованої слонової кості тіло з ніжно бузковими тінями. Від напружених пиптиків грудей за кожним рухом тріпотливими радіусами пробігаюгь по серпанку темно-бузкові промені очі сьогодні вогкіші, п'яніші, сміхотливіші, вони сьогодні буйні, розмашисті—гей, розсгупайіеся всі!

А Макса немає. Та невже ж не прийде? Невже не дасть останнього щастя: витягти з льоху душі цю калікувату, злу, як недолуплену кішку, любов, викинути її сюди на прилюддя, бити іі, плювати на неї й запльовану, добиту жбурнути йому в лице. І раювати з його гніву, і тріумфувати з його ревності, і танцювати на його пониженні, образі, люті, сумі. Танцювати до закривавлення свого серця, до заціпленої нестями, до екстазу самозаклання.

Скульптор Дорн несміло шукає ліктем шляху до її танцю. Рано, Дорнику, ще рано, почекай, поки прийде той, що буде розіп'ятий для останнього танцю.

Уже шоста година. Півкруглий дах бані втягнений у стіни, над головами високо вгорі в сіро-зеленявій осінній синяві туго, як льоди в океані, просуваються пухкі кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучій молитовно-сласній тузі тягнеться до них мармурове тіло Краси. Розшарпаними, п'яними пасмами й клубками гойдається круг неї фіміам, прощальний, останній, ридаючий фіміам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькітливою, брязкітливою підковою оточує її стіл. Всі місця побіч господині зайняті, тільки одне вільне, тільки одне ліворуч, біля серця. І невипиті стоять біля цього місця келихи, випустивши всі бульбашки й іскорки зеленувато-срібного вина. І не випили останнього келиха вогко-хижі, буйні очі прикритої бузковим серпанком мавки. І вже часом задума на мент приколює очі до одної точки, ковтнувши галас, дзвякіт, регіт.

І раптом із-за незаймано-чистих ніг Краси з'являється золотисто-білява хвиляста голова з чорно-синіми бровами.

Очі її широко, непорозуміло розгорнені, на чітко-червоних, як накусаних устах, нерішучо-здивований усміх.

Сузанна гнучко, окрилено підводиться і, впевнено несучи грудьми наперед свою голість, вогко, сміхотливо вітає очима.

— Браво! Я думала, ви вже не прийдете.

І, присунувшись губами до смуглявого лиця золотисто-білявої голови, швидко видихає разом із духом вина:

— Хочеш інкогніто? Правда? Ніхто не знає, що ти член Каесему. Так краще? Га?

— А, все одно! Але чекай, Сузі, я думав, що застану тебе саму. Я зовсім не...

— О, нічого! Це також усі мої друзі. Ми в тісному колі по-дружньому справляємо маленьке свято. Ходім, ходім! Па-новеї Пан Німанд, мій добрий друг, трошки запізнився через деяку невдосконаленість сучасної комунікації. Він просить вибачення й обіцяє екстрене наздогнати нас.

Галас, дзенькіт, брязкіт припорошуються легеньким шаром уваги. На Макса наводяться плями різнокольорових облич і проводжають аж до його місця, ліворуч біля господині. Ага, це той самий, колишній! Непоганий екземпляр піджидала Сузанна. Тільки, здається, панові Німандові наздоганяти не тре ба — його очі так вогко, іскристо плавають од лиця до лиця, губи такі червоні й усміх такий вселюбовпий, що він цілком сміливо може не тільки разом із усіма, а навіть на іпередку Вакхової колісниці їхати далі.

Макс струшує хвилястою гривою, ну, що ж, нехай і так. І так мило, втішно, чудесно Милі, бідні, п'яні трупоїдські пики! Бідні "аристократи" — вони навіть тепер не такі вже понафарбовувані й порозмальовувані, як колись; вони такі пом'яті, ошелешені, вибиті з своєї самозакоханості, вищості, відмінності, такий одчай пробивається крізь цей веселий галас; та ще більше: вони оце самі собі прислужують. А