Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Коваль узявся до роботи. Він знав діло, і це зразу було видно з того, як він полагодив передок фургона. Працював він спритно, виявляючи неабияку силу. Майор примітив, що на зап’ястках шкіра в нього сильно роз’ятрена й немов кільцем чорнуватої запеклої крові охоплює руку. Це свідчило про недавнє поранення, котре зовсім кепсько приховували рукава поганенької вовняної сорочки.
Мак-Наббс запитав коваля, відкіля в нього ці виразки, що, мабуть, дуже боліли. Але той не відповів і мовчки працював далі.
За дві години фургон було полагоджено. Гленарванового коня коваль підкував дуже швидко. Він приніс з собою готові нові підкови. Підкови малу одну особливість - неоковирний відбиток трилисника, і це не сховалось від пильного майорового ока. Мак-Наббс звернув на це увагу Айртона.
- То тавро Блек-Пойнта,- відповів боцман.- По ньому знаходять коней, що тікають з стоянки, й одрізняють їх од чужих.
Підкувавши коня, коваль одержав винагороду й пішов, не сказавши за весь час і чотирьох слів.
За півгодини мандрівники були вже в дорозі. Крізь заслони мімоз обабіч шляху виднілись широкі простори, що їх слушно називали «опен плейн» - «відкрита рівнина». Між кущами у високій траві, біля огорож, куди заганяли численні отари, скрізь валялись уламки кварцу й залізистих гірських порід. Ще далі за кілька миль колеса стали глибоченько вгрузати у вологий грунт, де весело дзюркотали звивисті струмки, сховані в заростях височенного комишу. Потім проминули кілька великих лагун, що всихали на сонці. Подорожували без перешкод і, слід додати, не нудьгували.
Леді Гелена по черзі запрошувала вершників до себе в гостину - адже вітальня її була затісна. Кожен відпочивав тут од верхової їзди й водночас втішався розмовою з цією милою жінкою. Гелена й Мері з чарівною гостинністю приймали відвідувачів у своєму рухливому домі. В цих щоденних запросинах, звичайно, не забували й Джона Манглса, і, слухаючи його дещо серйозну розмову, жінки анітрохи не нудились. Навпаки.
Посуваючись отак уперед і вперед, загін перетяв навкіс поштовий тракт з Крауленда до Горсгема, дуже курну дорогу, якою навіть не ходять люди. Проминувши кілька невисоких кряжів на кордоні округи Тальбот, зупинились увечері за три милі від Меріборо. Сіялась дрібна мжичка, що в будь-якій іншій країні наскрізь промочила б грунт; але тут повітря так жадібно вбирало вологу, що мандрівники зовсім не відчули дощу.
Наступного дня, 29 грудня, їхали повільніше, бо шлях пролягав крізь пагористий край - справжню Швейцарію в мініатюрі. Раз у раз доводилось після узвозу спускатися в долину і знову дертися на гору, до того ж фургон добряче підтрушувало. Мандрівники частину дороги йшли пішки й були з того вельми задоволені.
Об одинадцятій годині дісталися до Карлсбрука, доволі великого міста. Айртон стояв на тому, щоб обминути його, аби виграти час, і Гленарван погодився на це. Але Паганелеві, завжди жадібному на все нове, конче забажалось відвідати Карлсбрук. Ніхто не перечив, і фургон поволі поїхав далі.
Паганель, за вже усталеним звичаєм, узяв з собою Роберта. Їхні відвідини тривали недовго, але й цього часу вистачило, аби скласти собі чітку уяву про австралійські міста. Тут був банк, суд, базар, школа, церква і близько сотні навдивовижу однакових цегляних будиночків. Місто, розплановане за англійською методою, мало форму правильного чотирикутника, котрий перетинали рівнобіжні вулиці. Все було дуже просто, але ніщо тут не звеселяло око. Коли місто збільшується, вулиці його довшають, все одно як штанці дитини, що зростає, і первісна одноманітна симетрія анітрохи не порушується.
На вулицях панувало велике пожвавлення - прикмета, характерна для цих недавно створених міст: в Австралії вони ростуть, наче ті дерева під теплим сонячним промінням. Заклопотані справами люди сновигали туди-сюди; гендлярі золотом юрмились навколо збутових контор, куди коштовний метал, під охороною місцевої поліції, довозили з заводів Бендіго і з гори Олександр. Весь цей люд, пойнятий жадобою поживи, так глибоко поринув у власні справунки, що двоє чужинців проїхали непомітно крізь метушливий натовп, не привернувши до себе нічиєї уваги.
Оглянувши за годину місто, Паганель і Роберт наздогнали своїх супутників серед ретельно оброблених нив. За нивами простяглись широкі луки, що їх називають тут «Low level plains», 76 де паслися незліченні отари й стриміли чабанські хижки. Потім раптово, як це властиво австралійській природі, виникла пустеля. Сімпсонові горби й гора Торангувер визначали тут південний кордон округи Лоддон під сто сорок четвертим градусом довготи.
Мандрівники досі не зустрічали тубільних племен, котрі живуть, як первісні люди. Гленарванові вже спадало на думку, чи не бракує в Австралії австралійців так само, як бракувало індіянців у аргентінських пампах. Але Паганель сказав йому, що на цій широті дикі племена блукають звичайно поблизу річки Муррей, за сто миль на схід.
- Ми наближаємось до країни золота,- повідомив учений.- Менш ніж за два дні прибудемо до багатющого району гори Олександр, саме туди 1852 року ринула навала шукачів золота. Тубільці змушені були відступити в глиб країни, в пустелі. Самі не помічаючи того, ми перебуваємо зараз в цивілізованій країні; іще до вечора наш шлях перетне залізнична колія, що сполучає Муррей з океаном. Чи ж потрібно казати вам, друзі: залізниця в Австралії видається мені явищем незвичайним!
- А чому ж, Паганелю? - спитав Гленарван.
- Чому? Бо ж вона не в злагоді з оточенням. Я добре знаю, ви, англійці, звикли колонізувати віддалені володіння, ви запроваджуєте телеграф і всесвітні виставки в Новій Зеландії, ви вважаєте це за звичайнісіньку річ! Але це бентежить розум француза, такого, як я, і перевертає шкереберть всі його уявлення про Австралію.
- Мабуть, тому, що ви бачите минуле країни, а не її сучасне,- сказав Джон Манглс.
- Ваша правда,- відповів Паганель.- Але паровоз, що мчить гуркочучи крізь пустелю, хмари диму, що клубочаться у вітті мімоз і евкаліптів, єхидни, качконоси й казуари, що тікають від кур’єрських поїздів, дикуни, котрі о третій тридцять сідають до експресів і їдуть з Мельбурна до Кантона, Каслмейна, Сендхорста або в Ічука,- ось що вразить кожного, хто б він не був, тільки не англійця чи американця. Од вашої залізниці з пустелі геть відлітає поезія.
- Хай так,- мовив майор,- але в країні їй на зміну йде технічний поступ.
Потужний свист перервав суперечку. До залізниці залишалося близько милі. Паровоз, йдучи малою швидкістю з
