Діти капітана Гранта - Жуль Верн

Поки Сем Мак-Білл розказував, сливе ціла череда пройшла повз мандрівників у зразковому ладу. Пора вже була господареві стати на чолі своєї армії, аби розшукати для неї добрі пасовища. Сем Мак-Білл попрощався з Гленарваном і його супутниками, щиро потиснувши всім руки, і, сівши верхи на чудового коня місцевої породи, якого один із погоничів держав за вуздечку, тої ж миті зник у куряві. Фургон рушив далі своїм шляхом і зупинився лише ввечері під горою Тальбот. І тут Паганель раптом згадав: сьогодні - 25 грудня, тобто перший день різдва, свята, вельми шанованого в англійських родинах. Але містер Олбінет цього не забув, він зготував смачну вечерю й накрив у наметі святковий стіл, за що й дістав у нагороду щиру похвалу й подяку. Та й справді, стюард перевершив сам себе, спромігшись виготувати із своїх запасів кілька європейських страв, котрих не так уже й часто закуштуєш в австралійських пустелях. За цією преславною вечерею було всього: оленяча шинка, скибочки просоленої буженини, копчена сьомга, солодкі вівсяні та ячмінні пудинги, чаю досхочу, віскі вдосталь, кілька пляшок портвейну. Здавалося, цей бенкет відбувається в їдальні замку Малькольм-Касл, в серці верховинної Шотландії.

Хоч на столі нічого не бракувало, починаючи від імбирового супу й до солодкого печива, проте Паганелеві конче забажалося додати до десерту плоди дикого помаранчевого дерева - «моккалі», що росло недалечко під пагорком. Помаранчі не мали жодного смаку, а зернятка пекли в роті, немов кайєнський перець. Географ, з любові до науки, вперто й сумлінно вминав моккалі і так попік собі піднебіння, що не міг відповідати на нескінченні майорові розпитування про особливості австралійських пустель.

Наступний день, 26 грудня, минув без пригод. Мандрівники натрапили на верхів’я річки Нортон, а невдовзі зустріли напіввисхлу річку Мекензі. Погожа година тривала, спека була помірна. Свіжий південний вітерець навівав прохолоду, подібно до того, як відсвіжує північний вітер у Північній півкулі. Саме на це Паганель звернув увагу свого юного друга Роберта Гранта.

- Нам пощастило,- сказав Паганель,- бо звичайно спека в Південній півкулі набагато більша, ніж у Північній.

- А чому? - спитав хлопчик.

- Чому, Роберте? А ти хіба ніколи не чув, що Земля взимку ближче до Сонця, ніж будь-коли?

- Чув, пане Паганелю.

- І взимку холодно тому, що сонячне проміння падає на Землю навкіс?

- Так, пане Паганелю.

- Отже, мій хлопче, саме через це в Південній півкулі тепліше, ніж у Північній.

- Не розумію,- відповів Роберт здивовано.

- Поміркуй гарненько,- казав далі Паганель.- Коли в нас, у Європі, зима, то яка пора року тут, в Австралії, в Південній півкулі?

- Літо,- відповів Роберт.

- Так ось, якщо саме о цій порі року Земля найближче до Сонця... тепер розумієш?

- Я зрозумів...

- То літо Південної півкулі гарячіше за літо у Північній саме через цю близькість до Сонця.

- Справді так, пане Паганелю.

- Отож коли кажуть, що Сонце найближче до Землі взимку, то це справедливо тільки щодо нас, мешканців Північної півкулі.

- Таке ніколи не спадало мені на думку,- сказав Роберт.

- А тепер поміркуй над цим і затям гарненько.

Роберт залюбки вислухав маленьку лекцію з космографії і наприкінці дізнався, що пересічна температура провінції Вікторія досягає +74° за Фаренгейтом (+23,33° за Цельсієм).

Увечері мандрівники розташувались табором за п’ять миль од озера Лондейл, між горою Друмонд, що височіла на півночі, і горою Дройден, невисока вершина котрої вимальовувалась на південному небосхилі.

Назавтра, об одинадцятій годині, фургон дістався до берегів річки Вімерра на сто сорок третьому меридіані.

Річка завширшки з півмилі, прозора й гладенька, наче скатертина, струміла між двома рядами високих акацій і камедних дерев. Подеколи розкішні мирти простягали на висоті п’ятнадцяти футів своє довге плакуче віття з червоними суцвіттями. Безліч пташок,- вивільги, зяблики, золотокрилі голуби, балакучі папуги,- пурхали у зеленому гіллі. Внизу, збаламучуючи тихі води, хлюпалась пара чорних лебедів, полохливих і неприступних. Ця «rara avis» 73 австралійських річок невдовзі загубилась у примхливих закрутах Вімерри.

Тим часом фургон зупинився на зеленому килимі з розкішної трави, котра звисала торочками над швидкоплинними струменями. Поблизу - ні порону, ані містка. Однак треба було дістатися на той бік. Айртон подався шукати вигідного броду. Він пройшов чверть милі вгору річкою, і тут вона видалась йому неглибока. Айртон вирішив, що в цьому місці можна перебратися. Вимірявши кілька разів дно, він упевнився - глибина річки сягала не більше трьох футів. Отже, фургон міг пройти мілководдям, не надто ризикуючи.

- Скажіть, можна перейти річку в інший спосіб? - спитав Гленарван.

- Ні, сер,- відповів Айртон,- але ця переправа мені не видається небезпечною. Якось виберемось.

- Леді Гленарван і міс Грант повинні вийти з фургона?

- Ні в якому разі. В моїх биків міцні ноги, і я ручуся, що втримаю їх на вірній дорозі.

- Тоді рушайте, Айртоне, я покладаюсь на вас,- промовив Гленарван.

Вершники оточили важкий повіз і сміливо увійшли у річку. Звичайно під час переправи убрід на воду пускають ланцюжок з порожніх бочок, котрі підтримують повіз на поверхні. Але цього рятівного пояса тут бракувало; доводилось звіритися на мудрість биків та на Айртонову силу й обережність. Зі свого передка він правував шісткою биків; майор і двоє матросів розтинали швидку течію в кількох футах попереду. Гленарван і Джон Манглс тримались по боках фургона, готові щохвилини подати жінкам допомогу. В ар’єргарді їхали Паганель і Роберт.

Усе було гаразд, поки не дійшли середини Вімерри, де ріка поглибшала і вода піднялась вище коліс. Течія відкинула биків убік од броду; вони мало не втратили під ногами дно і не потягли за собою хибкий фургон. Айртон не вагаючись сміливо стрибнув у воду; узявши биків за роги, він примусив їх повернутися туди, де був брід.

Зненацька фургон на щось наразився, десь затріщало, і він сильно нахилився; вода линула жінкам на ноги. Гленарван і Джон Манглс, учепившись за дощані стінки, намагались затримати фургон, але течія відносила його вбік. Хвилина була загрозлива.

На щастя, єдиним дужим зусиллям бики рвонули фургон до лівого берега. Під ногами биків