Смерть у Києві - Загребельний Павло

Дуліб розкладав пергаменти, перечитував понаписуване, намагався думати, але переконувався, що неспроможен до цього чи то через безглузду безвихідь, у яку потрапив, чи то через оте Іваницине перебирання вуздечки, яке лежало цілковито поза межами здорового глузду,

— Нащо ти взяв оту вуздечку? — питав його Дуліб.

— Оце! Кожен бере, що може.

— Маєш вдоволення, перебираючи ремінці та бляшки?

— А що маю робити?

— Ну… Я не знаю… Але міг би…

— То буду лежати. Ось відвернуся до стіни й лежатиму. Хочеш, щоб одвернувся од тебе? То й відвернуся.

Він справді ліг, одвернувся до стіни й затих.

– Іванице! — покликав через деякий час Дуліб.

— Ну?

— Образився?

— Оце! Коли тебе обдурено, то весь світ немилий.

— Ти й досі про оте наше суздальське сидіння?

— Може, й про те, а може, й про се. Знов сидимо. А за віщо? За когось і для когось?

— Там ми просто зготовлялися до важливої справи. Тут терпимо вже задля справи, яку спробували робити. Намовляли ми люд проти князя Ізяслава, виходить, отож Ізяслав міг нас закувати в залізо, а то й убити.

— Оце! Колись я був просто Іваниця і не мав клопоту ніякого. Тепер став тим, кого можуть убити. Хочуть убити. Шукають для цього, ловлять. А за віщо? В ім'я задуманого князем Долгоруким? З одного боку князь, з другого боку ще один князь. Іваниця між ними. Один князь може вбити Іваницю в ім'я другого князя. Та не в ім'я самого Іваниці, виходить. Чи був хто серед людей, хто просто захищав своє власне ім'я, Дулібе? І щоб убивали його за те, що він є — він, а не чийсь прислужник, посланець, вивідник, речник?

— Як на це подивитися. Коли ти переймешся думами князя Юрія, скажімо, тоді ти…

— Я не хочу перейматися чужими думами! Своїми хочу!

— Тоді треба їх мати. І такі, щоб підносили вони тебе над багатьма, щоб люди запалилися твоїми думами, пішли за тобою.

— А коли сам?

— Сам чоловік не може. Безсилий. І коли зникає, то безслідно.

— Зате мертвим судилася вічність. Так кажуть святі отці?

— Мертвим судилася вічність, але живим ще більше судилася вічність, — ось про що треба думати й дбати, Іванице.

Іваниця замовк, лежав тихо, може, заснув.

Ночі в них переплуталися з днями. В хижі панувала пітьма, вночі вона густішала, вдень трохи роз'яснювалася — ото й усього. А чи роз'яснювалося в їхніх душах? Ще чули іноді ночами, як похмуро кричить десь неподалік сич, віщуючи комусь скору загибель. Але кому? Знову нечутно й непостережно з'являлася Ойка ночами, про її відвідини здогадувалися вони лише вранці, коли бачили їжу, воду в дерев'яних цебриках — і для миття, і для пиття, хоч досхочу мали пива й меду.

Іваниця з того дня, як востаннє бачили вони Ойку, лежав, одвернувшись до стіни обличчям, так їв, так спав, коли ж не спав, то мовчав уперто й затято.

— Помився б ти, — порадив йому Дуліб, — Ойка тягає нам воду цілими цебрами.

— Навіщо?

— Ну, людині приємно бути чистою.

— Хто це знає?

— Кажу тобі — отож знаю. Хіба забув: я лікар.

— А в Суздалі і сам не мився, коли сиділи в порубі.

— Там не давали. Що б то й за поруб, коли б ми з тобою викупувалися та вихлюпостувалися? А отут Ойка старається. Воду носить. Хоч для неї мав би митися.

— Оце! Дівки люблять, щоб од чоловіка пахло чимось.

— Не свинею ж.

— Не свинею — то кнурякою!

Дуліб промовчав. Міг зрозуміти якоюсь мірою озлоблення Іваницине і навіть не подумав якось про те, що Іваниця досить невдало вибрав місце для проголошення своєї самостійності, хоч досі горнувся до свого старшого товариша, ішов усюди за ним, бо полишений в самотині, здавалося, не знав би, як ступити, що сказати, кому вклонитися. Йому потрібен був поводир, як сліпому Ойчиному батькові, інакше цей добродушний хлопець не вмів жити. Тепер же заволоділо ним озлоблення і, треба визнати, що ні час, ані місце до того не надаються аж ніяк. Та чи й може надаватися до цього будь-яке місце на світі? Втікаєш од зла, воно наздоганяє скрізь. Утікати й не слід. Ліпше боротися. Коли вмієш і можеш.

Схилившись над пергаментом, Дуліб писав: "Воля — це право до різноманіття. Вона мовби рідна сестра запамороченню голови. Водночас людина змушена вибирати, обмежуючи тим самим свою волю. Князі вибирають своїх підданих, піддані — князів. Князів вибирати — однаково що богів. Колись у нашій землі було багато богів. Вони відзначалися лагідною байдужістю, перед ними не доводилося гнути колін, вони вдовольнялися простою шанобою, не знали почуття заздрощів і мстивості, як нинішній християнський Бог. Тоді ти міг вибирати собі бога, перебирати всіх, поки натрапиш на того, який тобі до вподоби, і це багатобожжя більше відповідало різноманітності уподобань і нахилів людини. Бо вибирав тоді не просто бога, який подобається, а який потрібний саме тої хвилі. Тепер Бог один, отож і князь один. Хто хоче подобатися власному князеві, не може служити іншим. Тоді хто ж вільний, а хто раб? Ліпше називатися рабом і бути вільним у виборі, ніж називатися вільним, а по суті бути рабом, не маючи нічого, поза одним, назавжди даним тобі повелителем. Свобода загрожена щоразу, коли хтось хоче привласнити лише собі всі правди й слушності. Тому ліпше гинути з багатьма лагідними богами, аніж квітнути під владою тирана".

Він писав довго, тоді відірвався від писання, поглянув на Іваницю. Той лежав собі обличчям до стіни. Не ворушився, спав чи думав, чи злостився просто, змішавши вже давно злість з нудьгою.

Дуліб записав ще:

"Між правом і примхою, між обумовленістю й випадком слід шукати початків віри. Початки віри завжди непростежувані, але тільки вони правдиві й гідні подиву". Слово "подив" насторожило лікаря. Він перечитав написане, і йому зненацька відкрилося, що думав зовсім про інше. Намагався виправдатися не знати й перед ким і не знати в чому. Ховав між рядками і між словами щось нове для себе, тривожне, може, й гріховне. Тому взяв ніж і рішуче зішкріб усе написане. А тоді похапцем, так наче хотів приховати щонайменші сліди, написав: "Війни не провадяться заради жалю".

І знову шкріб пергамент, довго сидів, рука писала сама, коли ж вдивився в той химерний палімпсест, то вжахнувся. Там стояло поверх усіх отих слідів недавно написаного й зітертого: "З уст закам'янілих зворушена суть вийде, бо ж знайомих ніг поріг діждався". А за ним: "Вона рідна сестра запамороченню голови".

Дуліб підвівся, трохи постояв, лякаючись глянути бодай на те, що понаписував. Вже темніло, незабаром ні читати, ні писати не буде змоги, та й годі вже йому писати, коли це межує з божевіллям. Він знову присів над хартіями, перевертав їх так і сяк. Це можна було б назвати й не просто шаленством, а шаленством безладним, чи що. Поруч (а може, поверх): "Що ж можна вдіяти, маючи лиш одного Бога?" — прочитувалося: — "Я твій дух люблю", — а до слів: "Тоді хто ж вільний, а хто раб?" — дописано якесь безглуздя: — "Розквітлу знаду, як цей вияв вицілувати".

І з усіх отих безглуздо-легковажних палімпсестів висвічувалися лукавою синявою очі, які Дуліб побачив ніби щойно, в які зазирнув і не злякався дівчини, розбудженої під укривалом сну, дівчини, яка, здавалося, й не відала сну та ще й позбавила його інших. І його теж?

Це було вельми загрозливо. Що міг він мати спільного з Ойкою? Думав лиш про Марію, в найтяжчі хвилини самотності повертався спогадами до тих далеких тепер і мовби й несправжніх літ щастя, отого лякливо-солодкого їхнього ховання від цілого світу, їхніх незабутніх ночей, безжально розділюваних благопристойністю днів, які, зрештою, поклали край ночам, знищили їх назавжди й навіки.

Досі в нього була Марія, одна, єдина… Але ж сам написав: "Що ж можна вдіяти, маючи лиш одного Бога?" Ні, то не про Марію, то про князів, про марноту київського Ізяслава і його бояр, про те, що за лісами підіймається новий чоловік, до якого мають линути погляди й серця, бо він прагне об'єднати все роз'єднане грізно й протиприродно.

Ойка стала поряд з ними, а не між ними, не йшлося тут про неї як про дівчину. Коли б Ойка не прийшла тої ночі до Стварникового дому, коли б не сказала: "До тебе прийшла", — Дулібове серце, може, й не збентежилося б. Та й тепер не мусило бентежитися.

Бо коли й не Марія, то Іваниця. І як сказати, хто перший — Марія чи Іваниця? Марія була давно і вже не буде її ніколи. Боги теж умирають, як люди, інакше люди в них ніколи б не вірили. На місце померлих неминуче приходять нові. Ну, так. А Іваниця? А відданість справі князя Юрія? А твої літа? Він вмовляв себе так, ніби між ним і Ойкою справді щось зайшло, щось почалося невідворотне. Хотів зіпхнути збентеження в холодні краї розуму, нещадно розправитися там з ними, обсміяти, порозкидати, щоб не зосталося й сліду.

Вже стемніло в хижі й надворі, здається, той день мав бути неділею, над Києвом розлунювалися повільні недільні дзвони, десь у золотому смутку церков молилася чистота людська. За кого? А може, й не чистота, а просто — покора?

– Іванице, спиш? — спитав товариша, про якого хотілося думати прихильно й співчутливо. Іваниця мовчав — чи то спав, чи просто ображався.

Шаленство не давало спокою Дулібові, воно штовхало його до нових безглуздь; мало було отих зіпсованих пергаментів, вимагалися нові пожертви на шкоду здоровому глузду, і він не мав сили боротися, не міг далі сидіти в цій темній, смердючій, убогій хижі; нехтуючи обережністю, не ждучи настання ночі, вийшов за двері.

Теплі сутінки огорнули його ласкавою тихістю, наморочилася злегка голова. Надворі був вітер, палючий, безжальний, гострий, віяв неначе з пекла. Вітер нещастя, вітер голоду. Ось тут поряд лежав у голодній безнадії Київ, десь вмирали за шматок хліба люди, виснажені лихою зимою, затоплювані несамовитими водами Дніпра й Десни, обдерті дощенту боярами й воєводами. А тим часом у Войтишича напхом напхано клітки жирними, годованими, мов князі, курми: а ще далі, за курниками, лежать і відгодовуються, мов на заріз, двоє дужих чоловіків, які мали б не сидіти, а діяти, чимось зарадити тому, що твориться в цій землі, в цьому городі, під цим безжальним небом.

Дулібові так хотілося покартати себе, що забув про обережність, не злякався, коли несподівано з'явилася коло нього нечутна постать, виникла нізвідки, безшелесна, мов привид, та й хто б міг остерігатися такої зграбної білої постаті, в кожному вигині якої вчувалася приваба й принада!

То була Ойка.