Смерть у Києві - Загребельний Павло
Але поглянув назад і вжахнувся. Дружину його розметано, розстріляно з високих круч прихованими лучниками; вже не залізний суздальський горіх красувався на березі — металися знетямлені вершники, шукали виходу, втечі, порятунку, а знаходили летючі стріли для себе або для своїх коней, знаходили смерть, рани, понищення.
Князь заплющив очі. Якби вмів, то заплакав би, але не передано йому в спадок цього благословенного дару, що ним відзначалося багато князів тогочасних.
Лиш далеко від Києва Ростислава з його людьми випущено було на берег, і чи то там, чи десь далі не знати хто припровадив йому двох коней, щоб мав він на чому добратися хоч до родича свого Святослава Ольговича в Новгород-Сіверськ, а вже звідти без спочинку, в гнівливому поквапі — до князя Юрія в Суздаль.
Додати ще можна до всього, що коні, невідомо ким припроваджені для Ростислава на той берег Дніпра, були Дулібові. Та про це ніхто не знав: ні Дуліб, ні князь Ростислав. Бо й що таке коні?
Киянам же, які свистом і криками гнали вздовж берега суздальського князя, було дано обід на торговищах, роздавано срібло й золото, серця старих і малих завойовано й схилено на якийсь час; в об'їданні й обпиванні веселому, здавалося, втонули всі згадки про суздальців, і так би воно й було, аби ж то лиш не Долгорукий. Бо того не могли забути навіть ті, хто ніколи не бачив.
І вже наступного дня по Києву поповзли розмови, що тепер Долгорукий неодмінно прийде — недовго й ждати. Він прийде, щоб поєднати землю, так грізно й безглуздо роз'єднану, довершити почате дідами й прадідами, довести до кінця, бо ж вийшло чомусь так, що люди живуть у і ому самому домі, а в думках роз'єднані і далекі один від одного, коли не місцем і не так місцем, як серцем.
Хоча що таке кінець розпочатого і де межа задуманого? Межі в безмежності, якою, власне, і є життя, ми встановлюємо самі. Це залежить од нашої мудрості, простіше: від розуму. До кінця рвуться лише дурні. Бо все невичерпне і кінця мати не може. Долгорукого ждали, щоб жити з ним далі, — ось і все.
Суздальці побиті, підступно роззброєні й заковані в залізо, пограбовані, обдерті, зганьблені ждали князя Юрія, щоб визволив він їх з темниць, до яких кинуто всіх, кого не побито було тоді на дніпровському березі, коли дружина спробувала захистити свого князя від безчестя.
А Дуліб та Іваниця? Люди незалежні, вільні в усьому, поставлені поміж ворожими сторонами самою долею, здавалося, вони могли б по всьому вийти непоміченими з Києва, щоб ніколи більше не повертатися туди, тримаючись віддаля од влади й сутичок, які неминуче супроводжують князювання.
Може, не витримали б вони в забитій дошками хижі, куди поселила їх Ойка, якби перед тим кілька років не звикали один до одного. Бо два чоловіки, кинуті в тісняву, позбавлені волі в такий, хоч і не примусовий, але досить неприємний спосіб, могли б зненавидіти один одного, зогидитися один одному вже через три дні, і кінчилося б тим, що втік би один з них або розбіглися й обидва куди очі ведуть. З ними того не сталося.
Перше: куди б мали бігти після всього? Тримала їх тут Ойка. Один, себто Іваниця, знав це напевно і не робив таємниці з своєї пристрасті, яка заволодівала ним щодалі дужче й несамовитіше. Дуліб не припускав думки про те, що між ним і цією дикуватою дівчиною щось могло б зайти важливе, але підсвідомо був у такому самому стані, як і його молодший товариш; опріч того, сам себе заспокоював, що сидить у цій нужденній хижі) з міркувань високих, бо ж не просто ховається тут, а страждає за спільну з Долгоруким справу. А князь, відомо, намірився об'єднати те, що досі було так грізно Я безглуздо роз'єднане: землю, народ, силу.
Перші кілька день вони марно ждали Ойку. Вона приходила вночі, вибирала пору, коли обидва міцно спали, нечутно прослизала в хижу, ставила їм питво й їдво і так само безшелесно зникала, мов Дух Святий.
Тоді, коли вже й не сподівалися її побачити, прийшла вдень. Була без свого козинячого хутерка, в самій білій сорочці, під якою вільно ходило молоде, буйне її тіло. Знову побачили вони обидва її зрослі чорні брови, сині очі під ними, темне золото ластовиння на носі й на щоках — ніде не зустрінеш такого обличчя. Розкидала з очей цілі оберемки чортів, дивилася мовби й не з-під лоба, а з-під ока, що й зовсім неможливе, але ж маєш!
— Довго тут сидітимемо? — присікався до неї Іваниця, так ніби дівчина завела їх сюди оманою, а не порятувала від лиха.
— Сидиш, то й сиди, — засміялася Ойка.
— Оце! Потребу справити то й то крадькома в кущі повзеш, наче вуж. Хіба то життя?
— А ти не повзай!
— Дуліб змушує. Він старіший і боязкіший.
— Може, обачніший?
— А тобі що? Захищати хочеться лікаря?
— Хіба не помітив: обох захистила.
— Хвалишся? — пробурмотів Іваниця. — Взяв би я тебе, як беруть отаких дівчат!
Вона враз споважніла, одвернулася од Іваниці, промовила з загрозою в голосі:
— Ще не підпустила жодного чоловіка туди, куди вони рвуться щосили. І не підпущу!
— Оце! Захотів би, то й підпустила б!
— Бачиш? — підстрибнула до нього Ойка, видобуваючи не знати й звідки короткого гострого ножа.
Дуліб визнав за ліпше втрутитися, бо ті двоє в своїй сутичці могли зайти задалеко.
— Вдячні тобі, Ойко, — сказав примирливо. — Ти не просто золота дівчина. Ти для нас мовби та Божа заступниця в Києві. Київ нам ворожий і чужий, ми прийшли сюди, і ніхто нас не ждав, нікому ми не були потрібні, а от знайшлася добра душа…
Ойка відступилася до дверей, сховала ножа, насуплено позирнула на Іваницю, на Дуліба.
— Я — не добра, — сказала шорстко. — Я — зла.
— Неправда, — заперечив Дуліб. — Навіщо себе обмовляєш? Зробила для нас так багато. Не злякалася найвищої сили в Києві, дала притулок кому? Хто ми для тебе? Не спиш ночей, годуєш нас, мов малих дітей.
— А то курячий харч, — засміялася Ойка.
— Курячий? — в цій дівчині зміни наставали так несподівано, що не встигав навіть дивуватися. Щойно блискала перед очима ножем і вже перескакує до жартів, якими хоче чи то злагіднити свою поведінку щодо Іваниці, чи ще й більше дозолити хлопцеві. — Кажеш — курячий харч, а носиш нам мед і кашу, та не саму пшоняну, а й рисову, мов князям, носиш пиво й м'ясо. Мало в Києві так можуть їсти, як ми отут лежачи.
— Вгадав, лікарю. В Києві голодно стає з кожним днем і ставатиме голодніше, бо все повимерзало взимку, а тепер видувають вітри все, що посіяно в полях. Звідусюди люд біжить до Києва, шукають тут їжі, а хіба воно в Києві росте? На князівській Горі не орють і не сіють, тут тільки жнуть та жеруть. Вас же годувати маю змогу завдяки курям Войтишича воєводи. Бо для нього та для ігумена Ананії відгодовую курей цілорічно, і їдять ті кури, мов ігумени або й митрополит. Даю курям ячмінь варений і пшоно сарацинське1 навпереміну раз у пиві, раз у молоці. Змішую його в мисочках з медом. Вдень у збаники перед кожною куркою наливаю міцного пива, щоб кури впивалися й нерухоміли, бо коли вештаються забагато, то худнуть. Ще для нерухомості вміщено кожну курку в вузеньку прутяну кліточку. Спереду в курки стоїть мисочка для корму й збаник для питва, а з другого боку вичищаю послід. Повернутися курка не може. Вночі підливаю свіжої води. В курнику цілу ніч горять свічки, щоб птиця не спала й не забувала про корм.
Тепер ось і вас годую, мов курей. Корму маю вдосталь, бо курей для воєводи треба силу-силенну. Щодня в нього на учтах по десять та й по двадцять бояринів та ієреїв. Бувають посли чужі, купці.
— Оце! — хмикнув Іваниця. — То ми для тебе кури! Хоч би вже півні!
— Півнів не тримаємо. Чи раз хоч чули, як тут півень піє? Воєвода не любить, щоб у нього на дворі будь-хто подавав голос. Ні пісень, ні криків.
– ї соловейків не чули в Києві. Ото весна! — Іваниця мовив це так, ніби в усьому завинила перед ними Ойка. Та дівчина не збентежилася.
— Коли людям їсти нічого, — різко відповіла вона Іваниці, — то не співають і соловейки!
— Дітей не бачили тут жодного разу також, — зауважив Дуліб.
– І дітей не любить. Поки я була малою, то й мене не випускали перед очі воєводі. Сам дітей не має і не любить. Вони безплідні всі: Войтишич, і Ананія, і сестра ігуменова, яка була жоною воєводиною. Померла кілька літ тому.
— А як виросла, то тебе пускано перед очі? — поспитав Іваниця.
— Бачив те, що показувала? Можу й ще показати! І всім, хто рвався б до мене!
Вона крутнулася, блиснула своїми дивними очима не знати, чи гнівливо, чи лукаво і зникла з хижі, причинивши за собою двері з прибитими ззовні для виду двома дошками навхрест.
— Нащо ти докучаєш дівчині? — сказав осудливо Дуліб. — Зробила для нас так багато, як ніхто в цьому городі. Не повинен дивитися на неї, як просто на будь-яку дівчину.
— Оце! Кожна дівчина — це невідкрита земля. Невідкрита й незавойована. Вона жде, щоб її відкрили і завоювали. То вже так. Хоче цього, але й бореться проти цього. Як би те пояснив, лікарю?
— Бо в жінці, коли хочеш, міститься Бог. А Бог зітканий всуціль з суперечностей. Як сказано: десниця не відає, що робить шуйця. Так і Бог. Повеліває сушею, але й водами також. Запалює вогонь і гасить його вітром. І все те — водночас.
— Не знаю про Бога нічого, — зітхнув Іваниця. — Та й що мені до нього? Не бачив його ніколи і не побачу, бо й ніхто не бачив. Жінками ж населена земля. І що є солодшого на світі? Я завжди був добрий до них, і вони так само були добрі до мене. Щастя само приходило до мене, ніколи я не брав його силою.
— А нині?
— Нині взяв би й силою. Готовий на все. Хочеш щирості? Заважаєш ти мені, лікарю. Стримуєш, чи що. Та й сила — яка в мене тепер? Отут — у цій паршивій хижі? Як плазую в бузинові кущі за потребою, то й жити перестає хотітися. Хіба ти чоловік? Сидимо, ховаємося, ждемо. А чого?
— Треба виждати, поки помине якийсь несприятливий час, — ось усе, що можу тобі сказати. Аби могли вирватися з Києва, то пришвидшили б свій час, а так здалися на його волю.
— Оце! Час. А що воно таке — час?
Час став їхнім найлютішим ворогом, бо інших ворогів для них обох не існувало, поки ніхто не довідався про їхній сховок. З часом треба було боротися, його треба було згаяти, змарнувати на які-небудь дрібниці й дурниці; Іваниця діставав зі свого мішка ремінну вуздечку, яку прихопив з собою не знати й навіщо, сидів, перебирав її, подзенькував вудилами, мугикав собі щось під ніс.
