Втікачі - Власюк Анатолій

Йому наснився начальник міського відділу Служби безпеки України, який приставив йому до скроні пістолет. Саме від холодку біля скроні Матвій прокинувся, злякано глянув навкруги. Звісно, нікого не було, та й не могло бути. Він сам собі постановив, що треба зберігати спокій, якщо хоче вийти звідси неушкодженим і розпочати нове життя подалі від цих ідіотів – тих, що зараз знаходились у приміщенні колишнього монастиря, і тих, що полювали за ним цілодобово. Пам'ятаючи, що за ним можуть стежити з допомогою відеокамер, Матвій робив усе спокійно та методично, як і в інші дні, коли ненадовго покидав стіни колишнього монастиря. Він дивувався власному олімпійському спокою, коли востаннє оглянув свою камеру-келію. Прощатися з тими, кого він назавжди залишав тут, не було бажання, але, головне, Матвій боявся, що це викличе подив у есбеушників, тому не треба дражнити звіра. Коли він вийшов за браму, теж не оглянувся, бо ніколи раніше цього не робив, хоча кортіло бодай краєчком ока глянути на те, чого вже ніколи більше в своєму житті не побачить.

Чимдалі Матвій віддалявся від приміщення колишнього монастиря, тим більше йому здавалося, що за ним хтось стежить. Він непомітно, як йому здавалося, декілька разів озирався, намагаючись вистежити переслідувача, але все було марно, нікого, хто би підходив під подібні параметри, не було. Матвій відніс це на свій страх, бо справді неможливо було назавжди розпрощатися з Системою, якій віддав усе своє життя. А він намагався це зробити. І коли лише наважився на це, розумів, що Система не стане з ним церемонитися, використає будь-яку його помилку, аби нещадно стерти з лиця землі. Внутрішньо Матвій заспокоївся. Тепер він знав, що все буде гаразд, а, уникнувши переслідування, якого не було, й потрапивши у приміщення, про яке ніхто зі Служби не знав, він сам до себе усміхнувся, заплющивши очі від задоволення. Коли білий світ знову з'явився перед ним, найперше, що він побачив, — так це начальника міського відділення Служби безпеки України.

Місія Матвія на планеті Земля була закінчена.

57

Сергійкові наснилася Галинка. Він не бачив її, але розумів, що уві сні саме вона прийшла до нього. Галинка стояла біля його тата й мами, а Сергійко махав їм рукою.

Коли він прокинувся, сонячний промінь завітав до їхньої палати. Він грайливо перебігав від ліжка до ліжка, трошки зупинився на Сергійковому обличчі й помандрував далі. Було тепло і легко на душі. Йому на мить здалося, що він вдома і почуває себе цілком здоровим, але суворі реалії повернули його до життя. Сергійко розумів, що Віктор Андрійович краще знає, коли його виписувати додому. Мабуть, ця радісна мить скоро настане, а зараз треба змиритися з тим, що є.

Всі ще спали, а Сергійко думав про Галинку. Якби в нього зараз запитали, про що ж конкретно він думає, Сергійко навряд чи зміг би щось оформити у слова чи фрази. Це було щось космічне, мелодійне, чого ніколи він ще не мав у своєму житті. І якби Сергійкові хтось зараз сказав, що це у нього зароджується кохання, він би здивувався, бо не можна оте все висловити лише одним словом, звести під спільний знаменник почуття мільярдів людей, адже в кожного своє кохання, не подібне на інше, а тому для кожного випадку має бути своя назва.

Потрохи сонячний промінь розбурхав пацієнтів. Одні ще лежали в ліжках із розплющеними очима. Інші вже почали вовтузитися. Хтось пішов до туалету. А Сергійко мріяв собі, і, здавалося, ніхто й ніщо не здатні завадити йому в цьому. Звичайно, він мріяв зустрітися з Галинкою, коли вийде з лікарні. Йому треба буде оговтатися від усього пережитого, пристосуватися до нового життя, а вже тоді можна зателефонувати Галинці й домовитися про зустріч з нею. Щоправда, Сергійко не знав, де вона живе, і якось навіть не запитував у неї про це. Але яке це має значення? Чи має відстань значення для закоханих? Про свої почуття до Галинки він знав і був переконаний, що дівчина теж кохає його. Здається, чи не вперше для себе він подумки вимовив це слово й усміхнувся сам собі. Добре, що на його обличчі затримався сонячний промінь і ніхто не побачив цієї усмішки, а то довелось би пояснювати, чому він сьогодні такий, а не інакший. Доскіпливих поруч було багато, але Сергійко, як ніколи, хотів бути сам, наодинці зі своїми думками.

Та це не вдавалося, бо після перших щасливих хвилин прокидання йшли години винуватості. Сергійко відчував себе винним у тому, що санітар Василь потрапив сюди. Можливо, якби Сергійко не погодився втікати з ним, вони не побули на волі, не сталося би того жахливого убивства, а їх би знову не запроторили сюди. Саме убивство колишнього господаря будинку, в якому вони поселилися, було десь на другому плані в свідомості Сергійка. Можна було навіть сказати, що думка про це викликала певний дискомфорт у теперішньому його житті – але не більше. Важливішим було усвідомлення того, що він, Сергійко, теж причетний до хвороби Василя і винен, що той потрапив сюди. Звісно, юнак усе перебільшував, але поруч не було нікого, хто би про це йому сказав. Віктор Андрійович лікував тепер його знову, але Сергійко відчував, що колишніх чистих стосунків між ними вже не буде. На дзеркалі їхнього буття намітилася тріщинка, і вже не можна зробити так, аби її не було, і бачиш насамперед цю тріщинку, а не дзеркало, вона тебе відволікає від думок про вічне.

Сергійко щодня навідувався до сусідньої палати, де лежав Василь, але з цього нічого доброго не виходило. Здавалося, колишній санітар не впізнавав його, хоча Сергійкові думалося, що це не так. Просто Василь усвідомлював, що дороги назад уже ніколи не буде, що він вже не опиниться на волі разом зі своїм Святославом, що… То ж чи не краще вдавати, що нічого цього не було, жити теперішнім, а не мріяти про щось нездійсненне? Сергійкові було боляче від розуміння того, що ось ще одна людина фактично відмовляється від нього. До психушки багато людей так робило стосовно нього. Він думав, що тут інше життя, інше його розуміння й інші правила співіснування. А, з'ясувалося, життя в закладі за суттю своєю мало чим відрізняється від життя на волі. І там, і тут це світосприйняття далеке від Божих задумів. У своїх думках Сергійко, звичайно, не заходив аж так далеко, бо просто розуміння цього ще не викристалізувалося в його голівці, але по суті він розумів, що насправді відбувається, тому його давно запримітили і віднесли до обраних.

Сергійко був радий за себе, що не отримував задоволення від споглядання за Павлом, який лежав поруч із Василем. Здавалося, цей теж уже колишній санітар приніс йому стільки прикрощів, що взагалі можна було втратити віру в життя. Але тепер він виглядав безпорадним і якби не допомога Василя, який опікувався ним, мов малою дитиною, мабуть, геть чисто пропав би. Поруч з ними були агресивні люди, які запросто могли позбиткуватися не лише з Павла, а й з Василя, нові молоді санітари на це мало звертали уваги. Але Василь, викресливши Сергійка із свого життя, тепер опікувався Павлом, і це відчуття додавало йому внутрішньої сили, допомагало не лише захищати брата по нещастю від несподіванок, а й попереджати ці несподіванки, так що у жодного з пацієнтів не виникало спокуси зробити щось таке, що могло би не сподобатись Василеві чи Павлові.

Сьогоднішня зустріч з Віктором Андрійовичем видалася Сергійкові буденною. Здавалося, вони вже все розповіли одне одному про себе, а тому немає сенсу продовжувати ці розмови й вдавати, що вони раді спілкуванню. Мабуть, і Віктор Андрійович відчув, що не налаштований сьогодні на щирість із Сергійком, зовсім інші думки гуляли в його голові, а тому він швидко припинив спілкування з пацієнтом і перейшов до іншого. У Віктора Андрійовича ще не сформувалося в голові, що Сергійко із улюблених пацієнтів переходить до розряду звичайних пацієнтів, таких, як інші, а Сергійко ще не докумекав, що ось і Віктор Андрійович услід за Василем відмовляється від нього, покидає його. Проте перші поштовхи до розуміння цього процесу вже відбулися в їхніх головах і не викликали жодного сум'яття. Здавалося, це запрограмовано в їхній свідомості, і навіть якщо вони не здогадувалися, що буде саме так, а не інакше, то це не означало, що цього не буде, а якщо станеться, то застане їх зненацька. Людина до всього пристосовується у житті, просто нам багато чого заздалегідь не розповідають задля нашого ж спасіння, аби передчасні емоції – як позитивні, так і негативні – не зруйнували нашу здатність до опору. Бо життя – це постійний опір смерті, і коли людина здається, приходить смерть. Здаватися смерті – це процес, він відбувається не одномоментно і не є результатом, тим більше спланованим. Якщо смерть відчула бодай найменшу слабинку з боку людини, вона надійно бере її в своє оточення і робитиме все можливе і неможливе, аби добитися бажаного для себе результату, тобто остаточно зламати людину, коли тїй видасться благом померти.

Сергійко байдуже спостерігав, як Віктор Андрійович розмовляє з іншим пацієнтом. Ще декілька днів тому він би ревнував цього пацієнта до Віктора Андрійовича, а тепер нічого, все нормально. Десь у глибині душі Сергійко хотів, щоб усе змінилося, щоби повернулися колишні дружні стосунки між ним і Віктором Андрійовичем. Ні, ззовні все було так, як і колись, але ж Сергійко знав, що всередині у нього зараз буяють зовсім інші відчуття. Найжахливішим було навіть не те, що Віктор Андрійович не хоче повернення до колишніх, кращих, часів, і Сергійко це бачив, хоча й не розумів достеменно, чому це сталося, бо у всьому, як і у випадку з Василем, звинувачував лише себе, — найжахливішим було те, що Сергійко і сам розумів одну просту істину: повернення назад у його стосунках із Віктором Андрійовичем справді не буде, але й він сам, Сергійко не хоче цього, а навіть якби й захотів, то йому не вистачить душевних сил пройти свій відрізок шляху назустріч Вікторові Андрійовичу. Було сумно від цього, але не більше. До всезагального суму, який поселився в Сергійковій душі, додавалася краплинка цього нового суму, але ніхто навіть би не зауважив, коли Сергійко був більш чи менш сумним: вчора чи сьогодні.

58

Віктор Федорович розумів, що тепер щось має змінитися в його житті.