Втікачі - Власюк Анатолій

Він помітив цю дурепу, коли та стояла біля залізничних кас. У неї випав гаманець, туго набитий купюрами. Звісно, таку нагоду було гріх пропустити. Він вислідив її до готелю, а там удача супроводжувала його. Дурепа, як він охрестив її про себе, забула замкнути двері, і коли він у коридорі почув її храп, метнувся до номера. Далі все було справою техніки.

Він ще довго відсапувався, бо давно вже не вбивав людей. Але час підтискав. Доволі швидко знайшов заповітний гаманець і аж мимоволі присвиснув, коли осягнув його вміст. Мабуть, тих грошей йому вистачить на все життя. Там були ще якісь банківські карточки, але він викинув їх, бо не знав, як ними користуватися, та й не зміг би взяти гроші з них, бо не знав кодів, але тих грошей було в рази більше, ніж у гаманці. Для чоловіка це вже не мало жодного значення. Він хижо озирнувся, ніби в кімнаті міг бути хтось ще, а потім пішов геть.

Уже в коридорі йому здалося, що дурепа могла прикинутися мертвою, а насправді залишилася живою. Світив Місяць крізь вікно, і вона бачила його обличчя. Довелося повертатись. Він мало не знепритомнів від страху, коли смикнув за двері, а вони виявилися зачиненими. Смикнув ще раз, аж поки не почув чоловічий злий і роздратований голос:

— Якого дідька комусь потрібно?

Чоловік зрозумів, що помилився номером. Тепер його мозок позбувся вмить страху і працював чітко. Потрібні двері були поруч. Дурепа лежала на ліжку й не подавала жодних ознак життя. Йому було огидно, але він усе ж нахилився до неї, аби почути, чи вона дихає. Сумнівів бути не могло: дурепа мертва. Чоловік мав великий досвід у цьому і тепер міг зі спокійною душею покинути готельний номер.

55

Звістка про смерть Івана Дмитровича Синенького миттю розлетілася по психіатричній лікарні. Смерть пацієнтів не була новиною, але, здається, вперше це сталося у приміщенні колишнього монастиря.

Ще звечора ніщо не відчувало біди, але Іван Дмитрович Синенький раптом відчув біль у грудях, який зростав з космічною швидкістю і вже пронизував усе тіло. Добре, що він напередодні зустрівся з колишньою дружиною і вніс певні корективи у її подальше життя. Тоді він не міг пояснити, чим викликана необхідність і терміновість цієї зустрічі, але тепер все розумів і дякував вищим силам за турботу про нього. Внутрішній дискомфорт у себе всередині він відчував давно, ніби душа прагнула нарешті покинути його грішне тіло, і смерть уже не ввижалася йому чимось страхітливим, а таким, що чекає на кожну людину. Але все одно закінчення життя наступає несподівано, коли ще маєш якісь плани, ще щось хочеш зробити. Саме такий випадок був зараз, й Іван Дмитрович Синенький це відчував.

Здається, від болю він втратив свідомість. Скільки часу перебував у небутті, Іван Дмитрович Синенький не знав, але відчував, що ніч ще не закінчилася. Взагалі в колишньому монастирі важко було дізнатися, коли день, а коли ніч. Ліхтар у коридорі горів цілодобово. За великим рахунком, він не був потрібний в'язням-пацієнтам, бо його відблиск ледь доходив до їхніх келій-в'язниць. Це радше було певним орієнтиром для Матвія, аби він бачив, що роблять його піддослідні. Сильний біль у грудях уже минув, але Іван Дмитрович Синенький відчував слабкість у всьому тілі. Здавалося, за цей час, поки він був у небутті, хтось накинув йому зайвих двадцять, а то й п'ятдесят років життя, і тепер цей вантаж прожитого тиснув на нього немилосердно й безжально. Іван Дмитрович Синенький розумів, що оговтатись йому не дадуть, лиш би пожаліли й не нагороджували вдруге нестерпним болем.

Він відчував, як сили поволі покидають його, ніби відкрився якийсь канал, пов'язаний з космосом. Потужний порохотяг помпував усе, що залишалося всередині нього, прилучав до загального, розуміючи, що на землі ця енергія безслідно зникне, а там, десь угорі, ще може знадобитись – якщо не йому, то комусь іншому. Та вже точно не йому, бо залишилося зовсім мало часу, коли він постане перед Вічністю. Хотілося думати про оце незбагненне, філософствувати на космічні теми, але з енергією, яку випомповували з нього, зникала пам'ять, а виникали лише картинки, які не треба було розшифровувати. Ось він, маленький, десь іде з татом, і знає, що це тато, а не хтось інший, хоча той помер, коли маленькому Івасику було лише два рочки, так що він просто не міг пам'ятати, як виглядав його тато. А ось він з бабусею в церкві. Йому чомусь було там весело, хоча бабуся постійно страшила його Богом, який все знає і все бачить. Бог же для нього був добрим дідусем, схожим на його власного, чоловіка бабусі, який дивився з фотографії, бо помер задовго до народження свого онука. Бабуся грізно дивиться на Івасика, а йому від цього стає ще смішніше, він вже весело регоче, і всі оглядаються на них, а особливо хмурить брови священик, жирний і злий, і бабусі не залишається нічого іншого, як підхопити малого і вискочити з ним із церкви. Там вона лупить його на чому світ стоїть по дупці, а він не розуміє, за що йому така кара, і реве, мов недорізане порося. Хтось із перехожих вириває малого з рук бабусі, кричить на неї, що вб'є внука, і вона потім плаче разом з ним і жаліє його, а він не злиться на бабусю, бо вже тоді щось почав розуміти про Бога. Бог не такий, яким його зробили люди і хочуть тепер бачити. Зрозуміти Бога важко, неможливо на грішній землі, а побачити – тим більше. Але Бог намагається показати себе в інших людях, яких ми бачимо щодня, бо ми є частинками єдиного божественного начала, і людина не розуміє, що Бог не статичне, завмерле на місці, а щось таке, що постійно рухається, видозмінюється й одночасно виступає в різних іпостасях, як різними є люди, які заселяють планету Земля.

А потім Іван Дмитрович Синенький бачить інші картинки зі свого життя, які феєричним калейдоскопом пробігають перед його очима, хоча вони в нього заплющені, та й нічого наяву він би не зміг побачити у темряві при слабкому відблиску ліхтаря. Знайомство з майбутньою дружиною, народження сина, робота, яка не приносила душевної насолоди, якісь незнайомі люди, які відіграли важливу роль у його житті, але тепер він не пам'ятав їх і не міг сказати, як кого зовуть. Іван Дмитрович Синенький намагається згадати, як він потрапив до психіатричної лікарні, а потім сюди – у приміщення колишнього монастиря, але з цього нічого не виходить, ніби з космосу старанно витирають його пам'ять, аби він готувався до більш важливого, ніж людське життя, а не витрачав залишки енергії на щось другорядне. Але Іванові Дмитровичу Синенькому здається, що в космосі й не зацікавлені у тому, аби він згадав, як потрапив до психіатричної лікарні, а потім – у приміщення колишнього монастиря. Це було, але про це знає лише космос, а Іванові Дмитровичу Синенькому цього зараз не потрібно, він має підготуватися до чогось більш важливого, і людська пам'ять, пам'ять про минуле, лише заважатиме цьому приготуванню.

У голові лунають дивні звуки, й Іванові Дмитровичу Синенькому здається, що він уже чув цю космічну симфонію, але не може пригадати, коли і за яких обставин. Зрештою, тепер це не має жодного значення, бо космічна мелодія наповнює все його єство, і йому затишно і добре, нічого не болить. Зрештою, це найголовніше, коли відходиш, аби тебе нічого не боліло, аби ти відчув райську насолоду ще за життя, і нехай це буде останнє, що ти усвідомлюєш на цьому світі, але воно твоє, і ніхто не має права це відібрати у тебе.

І раптом Іван Дмитрович Синенький відчув, що справді вмирає. Залишки енергії, що ще залишилися в нього, збунтувались, але їхньої сили було недостатньо, аби спротивитись очевидному. Хтось заздалегідь потурбувався про те, аби людина відчула свою нікчемність на цій землі, і цей біль за нездійсненне востаннє пронизав усе тіло Івана Дмитровича Синенького. Його супротив, відчайдушна боротьба за життя були нікчемними. Він розумів, що не треба опиратись, бо все одно буде так, як має бути, але вже не міг стриматися, бо той страх, який дрімав у ньому впродовж багатьох десятиліть, з того часу, як маленький Івасик з'явився на білий світ, цей страх, який він намагався вигнати із себе, але не зумів цього зробити, бо лише заганяв його всередину, цей страх нарешті вирвався із грішного тіла і, руйнуючи все навколо себе, летів у просторі й часі, аж поки не випарувався, як роса на сонці.

Душа ще трохи почекала, аж поки не переконалась, що страху вже справді не існує, і теж вирвалась із грішного тіла Івана Дмитровича Синенького, а він навіки заснув з блаженною усмішкою на устах. На обличчі, якби хтось зумів, крім Бога, заглянути в його келію-камеру, можна було прочитати іронічне ставлення до всього живого. Мовляв, ви собі крутіться, розмножуйтесь, радійте життю, але все одно прийде кінець, і ще ніхто з живих не відкупився від смерті. Вже до ранку ця іронічна посмішка щезла з обличчя Івана Дмитровича Синенького, ніби хтось підмінив його обличчя, не дуже турбуючись про те, аби замінити й тіло.

Мабуть, цього не можна було пояснити жодними земними законами, але товариші Івана Дмитровича Синенького по камерах-келіях відчули його смерть на фізичному рівні. Мова не йшла про запах, який ще не міг іти від тіла покійного. Щось коїлося на космічному рівні, й обрані, які перебували у приміщенні колишнього монастиря, відчували це. Звістку про смерть Івана Дмитровича Синенького вони сприйняли з олімпійським спокоєм, як і належиться богам, що тимчасово оселилися на планеті Земля, аби допомогти людям знайти правильний шлях після життя. Ніхто не спав, бо гріх було бачити щось постороннє у мареннях, якщо поруч відбувається таке космічне дійство, яке за життя не дано побачити абсолютній більшості людей.

Першим про смерть Івана Дмитровича Синенького просигналізував ліхтар, який світив у коридорі. Спочатку він згас, а потім деякий час мигав, аж поки світло знову не полилося магічно й недоступно для розуміння. Навколо прокидався живий світ, для якого смерть Івана Дмитровича Синенького вже була буденною, сама собою зрозумілою і зовсім не страшною.

56

Матвій на фізичному рівні відчув свою нікчемність і зрозумів, що його можуть просто прибрати. Все буде зроблено чисто й акуратно, як він сам не раз робив з іншими, так що про його існування чи не існування на білому світі ніхто навіть не здогадуватиметься.

Як не дивно, але звістку про смерть Івана Дмитровича Синенького він сприйняв спокійно, ніби це мало статися з дня на день.