Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Так само не змінилася й горбата дівчинка з двадцять четвертого номера, яка сиділа від віків тут на спеціально для неї пристосованім кріслі-гойдалці, схрестивши тоненькі, костисті пальчики поверх пледа, що прикривав її рахітичні ноги.

На порозі перукарні стояв той самий помічник майстра, молодий хлопець з претензійно завитими кучерями і вусиками а-ля Рудольф Валентіно.

Десь о півсьомої з друкарні Філіпчука вийшов Завадка. Він і цим разом був з тим хлопчиськом у селянському.

Проте Ольга знала, що той проведе його тільки до містка на Черешневій, а там вони розійдуться.

На передмісті осінь відчувалась більш наочно. Попід стріхами майже кожної хати висіли пов'язані за шумилиння качани кукурудзи. На підвіконнях, на дощечках, прикріплених до господарських будов, дозрівали помідори. На лісках, на стільницях, на садових столах сушились покраяні на кружальця яблука.

Тут навіть повітря здавалося свіжішим. Воно було холодніше, ніж у забудованій центральній частині міста, а разом з тим і якесь наче лагідніше від свіжого леготу, що линув від прибережних ліз.

Над хатами курілись димарі. Хоч дим тягнувся рівним струменем в небо (на погоду!), декотрі будиночки були такі низькі, що в повітрі стояв запах диму. Відчувалась осінь з уславленою печеною картоплею, з спогадами гостювання у стрийка Нестора, вуйка Ілаковича, тітки Меланії. Інших асоціацій з селом у Ольги не було.

Ось ті двоє досягли вже містка. Вони попрощалися за руку (як смішно!) і розійшлися — один прямо, другий вліво. Ольга на мить застигла. Побоялася, що "тип" оглянеться і впізнає її на кілька хвилин раніше, ніж це передбачалося за її планом.

На щастя, цього не сталося.

Він ішов злегка розгойданою ходою, не відчуваючи, що за ним крок в крок ступає його совість.

Кінчався тротуар, і починалася вузенька стежина, викладена плитками. Для того, щоб зустрітися з "типом", Ользі потрібно було перегнати його і загородити собою дорогу.

В той момент, коли Ольга вже порівнялася з Бронком

і збиралася вискочити наперед, щоб заступити йому дорогу, той несподівано обернувся і став перед нею.

— Добрий вечір, — привітався, як до знайомої. — Заблукали в наші краї?

Ольга була до того заскочена несподіваним поворотом справи, що до смішного розгубилась. Зрозуміло, ця розгубленість не пройшла повз його увагу. І, замість грізного, як було обдумано, проклинаючого обличчя, він побачив зніяковілу панянку, яка навіть не знала, де їй подіти очі.

Все ж Ольга відчувала, що їй, незалежно від ситуації, яка склалася, треба взяти ініціативу у свої руки, інакше вона програє.

— Це я навмисне шукала зустрічі з вами, — сказала строго.

— Так? — невідомо чому це його потішило. — Та що ви кажете?

Ольга намагалася не те щоб не помічати, а підкреслено ігнорувати іронічно-грайливу усмішку в його очах. Вона вперше по-справжньому придивилась до цього "типа". Хотілося знайти на тому обличчі що-небудь вульгарне, простацьке, що відповідало б його характерові. На жаль, його зовнішність була оманлива. І коли б судити по самих тільки рисах обличчя, то його треба було віднести до категорії інтелігентних, з тонкою душею людей.

Ольга відчула, що урочистий, патетичний тон, яким вона дома репетирувала слово "вбивця", тепер недоречний. І, щоб не потрапити в смішне становище, вона, замість одного, проговорила аж п'ять слів:

— Це ви… вбили мого батька!!

Завадка крутнув головою:

— Ага, так то звідси легенда, що комуністи вбивають священиків?

У Бронка був свій спосіб (хоч за нього часто й лаяв його товариш Каминецький) поступати з противником: він говорив правду, яку протилежна сторона, не сподіваючись щирості з його боку, розцінювала навпаки.

— "Вбили"! Смішна ви! Отця Річинського вбив глум народу…

Надійшли три хлопчаки, і Ольга з Завадкою поступились під чийсь паркан, мало що не у будяки.

— Неправда ваша! Народ обожнював татка. Коли татко казав проповідь, то кафедра не вміщала людей!..

— А, щодо цього, то маєте рацію. Ваш батько був моцний на язик. Такого другого не скоро знайде нашівський деканат. Та воно так, панно Річинська, як то кажуть: чим воював, від того й згинув. Чого йому було у політику лізти?

Ользі різонуло вухо слово "лізти". Як він сміє так висловлюватись про татка! Нахабний неотеса! Яку помилку зробила природа, наділивши цього "типа" такими чудовими, незвичайної білизни і форми зубами. Напевно, тут, у себе на передмісті, він вважається першим донжуаном, і звідси в нього і цей легковажний тон до жінок. Забуває, дурень, що між його Мариськами і Каськами та панною Річинською лежить цілий світ.

— Ви, — Ольга примружила очі, щоб можна було дошкульніше ними колоти, — ви — вбивця! Будьте прокляті! — викрикнула вона і метнулась вбік, щоб обминути його, але він заставив їй дорогу ногою (ногою!).

— Момент! Ще тільки одне маленьке пояснення з мого боку. Ви, слухайте, помиляєтесь, коли думаєте, що це я вигукнув тоді на вічі у Калиниці. Це не я. Правду кажу. Мене тоді зовсім не було там.

— Так? — Ольга чомусь відразу повірила, що він говорить правду. Ольжине добре виховання наказувало їй попросити пробачення за таку важку образу, і вона, напевно, була б це зробила, якби не одна обставина. Добре, вона йому повірила, що не він вигукнув тоді на вічі у Калиниці, але листівки, — то вона майже переконана, — це його робота. Значить, якщо безпосередньо і не спричинився до смерті татка, то все ж таки діяв заодно з убивцею. Це вона, власне, й хоче пригадати йому.

— Але… листівку то ви підкинули?

— А коли б навіть і я, то, слухайте, хіба я признався б вам у цьому? Чи ви мене за цілковитого дурника маєте? Кому признатися? Панні Річинській? Забавна ви! Але припустимо, що то я видрукував листівки і спеціально вам підкинув, — і що далі? Ви б захотіли зробити "добре діло" — так вас вчить катехит — і донесли б на мене поліції?

Ольга пожалкувала, що їй могло прийти на думку просити пробачення в такого "типа".

— Ви… ви знаєте, хто ви? Ви — провокатор!

Завадка вдав, наче він страшенно здивувався.

— Панно Річинська, звідки таке словечко у ваших устах? Слухайте, я відчуваю, що ви мені починаєте подобатись! А чого це вас ображає? Не розумію… Провокатор, кажете. Гм… провокатор! Що ж, по відношенню до ворога допускається і цей прийом. А ми з вами вороги, правда?

— А що б ви зробили, якби я справді донесла на вас? Ось зараз піду і заявлю на вас. Уб'єте мене?

— Вбивати вас? Та хто б це робив? Ви б відразу перейшли у список мучеників за неньку Україну, а ми, як, може, самі здогадуєтесь, не зацікавлені в тому, щоб у вас помножувались "герої". А все ж таки гнівайтесь не гнівайтесь, я повинен вам сказати, що ви чарівно наївні…

По правді, то їй давно треба б було повернутись й залишити "типа" посеред дороги, але її цікавість зараз була сильніша за вимоги бонтону[141] що їх прищеплювали їй з дитинства. Ольга не зауважила, як їх минула дружина нашівського нотаріуса. Вона відійшла кілька кроків і оглянулась з-поза плеча, напевно, очам своїм не вірячи, що це — Ольга Річинська.

Завадка тим часом зручно оперся плечима об штахети. Можна було подумати, що він і не думає кінчати розмову.

Ольга думала своє:

— Скажіть, хто був той, що вигукнув тоді на вічі в Калиниці? Як його прізвище?

— Слухайте, я не розумію… Звідки я можу ту людину знати?.. Я знаю тільки одне: говорять, що то був хтось з села Вишня, тобто з того самого села, де ваш покійний татуньо був парохом тоді, коли ви ще пішки попід стіл ходили.

— Ви зла людина й хочете досадити мені. З Вишні ніхто не міг цього зробити. Власне, тому, що татко був там парохом і його парафіяни обожнювали! Ви б бачили… та ви, зрештою, були на похороні, — скільки вінків було від селян з Вишні.

— Не будьте такі наївні, — грубувато обірвав її Завадка. — Все можна організувати: і вінки, і масову участь.

— А сльози? — спитала єхидно. — І сльози, по-вашому, можна організувати?

— А чому ж? За добрі гроші можна і сльози організувати. Я бачив, як там деякі бабки заводили над труною, і певний, ну, голову даю на відріз, що це їм оплатилося…

— А чому ви думаєте, що парафіяни не могли плакати за своїм колишнім парохом?

— А чому ви вважаєте, що вони повинні щиро оплакувати смерть вашого тата? Що отець Річинський зробив для них доброго?

— Як ви можете питати мене? Ще сумніватись… Татко був довго парохом у них.

— І що з того? Я ж знаю, що він був парохом, але я питаю, що він доброго зробив для народу, чи, як кажуть ксьондзи, для своєї пастви? Хрестив задармо, не брав від людей за похорон чи шлюб чи, може, з власних доходів побудував Народний дім? Чи школу в селі?

— Ви страшні!..

— А ще що скажете?

— За що ви так ненавиділи мого татка? — голос у Ольги затремтів, і вона зробила паузу, щоб не показати сліз перед тим "типом". — Що він вам зробив поганого?

— Мені? Абсолютно нічого. Я, зрештою, не мав честі бути навіть знайомим з ним. Ваш батько не зробив мені особисто нічого ні поганого, ні доброго, але я думаю, що це не всім так… А щодо його класу, то він добре дався мені взнаки. Будьте певні!

— А що лихого зробив вам татків клас? — перекривила вона його за це так не по-галицькому вимовлене слово. — Поки що священики в нас — перші патріоти, перші просвітителі народу!

Завадка спересердя чвиркнув крізь зуби, схаменувся, кашлянув для відводу Олиних очей і, радий, що вона начеб не звернула уваги на цю його невихованість, сказав:

— Слухайте, я ніколи не припустив би, що ви така несучасна. Хотів би я хоч одним оком озирнути, що ви, власне, читаєте.

— Ви? — з іронією відкопилила й без того свої повні губи Ольга. — Ви?.. Ви ніколи цього не знатимете. Ви знаєте, хто ви? Ви невихований…

— Хам, — підказав їй Завадка. — Так і скажіть: "Хам". Треба звикати називати речі своїми іменами.

— Я взагалі не бажаю більше вас бачити.

— Постараюсь задовольнити ваше бажання, хоч це досить важко, бо ж ми з вами ходимо по одній і тій же вулиці… ви до церкви, а я на роботу. Ви маєте рацію. Вам не треба більше говорити зі мною… Я й так дивуюсь, що це прийшло вам у голову… До речі, ви не зауважили? Нас з вами бачила жінка нотаріуса. Я не знаю довжини її язика, але думаю, що завтра таки дехто знатиме, що панна Річинська стояла і гавендала з робоцяжем[142]. Буде вам!

Цей хам (о, це якраз відповідне словечко для нього!) знаходив приємність у тому, щоб глумитись з неї, а вона обеззброєна перед ним вже тим самим, що не може дозволити собі знизитись до його рівня і відплатити, як говорять поляки, "пієнкним за надобне"[143].

— Ви, — пробелькотіла, вся червона з досади, — ви… я вас зневажаю!

— О, — ніби страшенно зрадів він з цієї звістки, — що ви кажете? Це для мене велика несподіванка, бо я був певний, що ви… що ви мене глибоко поважаєте…

— Ви, — знову почала Ольга нерівним від хвилювання голосом, — ви… — і, не знайшовши відповідного їдкого за змістом і все ж таки делікатного за формою слова, вмовкла.

Завадка забувся і зробив жест, наче хотів взяти її за руку, але опам'ятався і відсмикнув руку назад.

— Перепрошую, панно.