Золота галера - Кулаковський Віталій

В морі... буткали,— і знову побожно складає руки, і знову шепоче молитву. Опускається на коліна й Ібрагім...

А море спокійне. Не віриться, що це осінь. Почервоніли баранці, зарожевіли крила чайок, криваво палахкотить небокрай...

Хтось м'яко кладе на плече Ібрагімові руку, щось невиразно шепоче. Він різко обертається* — перед ним стоїть схилений служник, тримаючи на срібній таці духмяну ба-стирму 32 й глек з кумисом.

— Найясніший ефенді...

— Геть! — сердиться Ібрагім.— Геть, паршива собако! Слуга безшумно зникає, а він знову шепоче та й шепоче:

— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден...

Море темніє, ледь-ледь видніються, поблискуючи, баранці, зникають втомлені чайки... Темрява огортає все поспіль...

Ібрагім підходить до аги, вичавлює з себе:

— Накажіть гребти швидше! Якомога швидше!

— Гаразд, ефенді.

Галера Ібрагіма рветься вперед, аж підстрибує на хвилях. Решта кораблів теж прискорюють ходу. Та Ібрагіму здається, що швидкість надто повільна, що галери повзуть, і він знову просить агу:

— Накажіть веслувати ще швидше.

— Слухаюсь, ефенді.

Темінь оповиває все навкруги. Похмурими тінями повзуть по морю галери й сандали. Тихо хлюпочуть весла. Наближається північ. Невже вони не втечуть? Невже ті розпрокляті буткали наздоженуть? "О всемогутній аллах! Чому ти вчасно не зупиняєш людину? Чому ти не нагадуєш їй на кожному кроці: "Жадібність ніколи до добра не доводить?" Плив би оце спокійно до Єгипту... а то... Захотілося доброго бакшиша... Позаздрився... Ібрагіме, Ібрагіме, коли ж ти наситишся, коли скажеш сам собі: "Годі!"

— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден...

І враз тисячі мушкетів озиваються з жаскої темряви. І враз сотні фальконетів бухкають з усіх боків.

"О всемогутній аллах! Рятуй душі вірних твоїх синів. Зроби так, щоб загинули всі до одного кяфіри. Даруй перемогу правовірним".

Галера, що йде зліва, спалахує, мов свічка. За нею загоряється й галера праворуч. За хвилю страшенний вибух стрясає все довкруж — то ліва галера злітає в повітря. Важка тепла хвиля кидає на долівку всіх і на Ібрагімовій галері. Він сам ледве втримується на ногах, ухопившись за щоглу. Та ледве встигає вода поглинути рештки сусіднього судна, як новий вибух лунає праворуч.

"О всемогутній аллах! За що ж ти караєш так своїх синів? Чому одвертаєшся од них? Невже так розгнівався за його, Ібрагімову, жадібність? Чи за необережність? Мабуть,

32 Бастирма — бараняче або яловиче м'ясо, в'ялене на сонці і особливим способом приготовлене.

Немає бога, окрім аллаха, і Мухаммед його пророк...

Б а л-е м е з — далекобійна гармата, що стріляла ядрами вагою до 50 кг.

таки не треба було брати порох — хай би джебеджібаша сам доправляв його до Очакова".

— Ля ілляги іль алла...

За мить підхоплюється на ноги:

— Мій добрий ага... Ті кляті кяфіри зовсім перестали веслувати. Невже заснули наглядачі? Накажіть кяфірам веслувати з усіх сил.

Зрештою галера виривається з палаючого пекла, обминає судна, на яких галасують, добиваючи охорону, буткали. Ще трохи, ще трохи...

"Всемогутній аллах! Засліпи очі клятим кяфірам. Допоможи відірватися від решти кораблів, зникнути в теміні..."

Галера аж підстрибує на хвилях, аж стогне. Постріли віддаляються, тихнуть.

"Слава тобі, всемогутній аллах!"

Ібрагім падає на коліна й молиться, молиться, не підводячись до самого ранку...

4

Степанко й Османчик помітили галеру здалеку. Спочатку вона була далеким чорним птахом, потім зубастою чорною акулою, що пливла поверх хвиль, а тоді вже невеличким сандалом, а там уже й справжньою чорною галерою. Вони поспішили до моря, зупинились біля самої води. Галера наближалася, росла. І враз сонце, прорвавши дрібне хмаровиння, кинуло жмут проміння на її ніс. І галера спалахнула, сяйнула сліпучим блиском.

— Золота галера! — нестямно скрикнув Степанко й кинувся берегом до пристані. Османчик розгублено оглянувся на будинок, жалібно зітхнув: "Йене Міріам, де ти?" — й теж помчав до пристані. Вони летіли, мов у сні, перестрибуючи через усі перешкоди, розмахуючи руками, мов крилами, галасуючи, мов знавіснілі. Від них тікали собаки, кидалися вусібіч кури, розбігалися овечки. Коли хлопчики доскочили до пристані, з галери перекинутим містком сходив на берег товстий кремезний чоловік, закутаний у теплий яскравий халат.

— Ата! — пізнав батька Османчик, кинувся до нього. Ібрагім простягнув синові руку для поцілунку, та хлопчик, впившись у нього очима, не помітив батькового жесту.

— Ата! — шепотів він. — Ти приїхав? Назавжди приїхав?

Ібрагім дістав кілька акче , тицьнув сину:

— Бери, Османе. Це гостинець.

Хлопчик розчаровано глянув на монети, простягнув руки до батька.

— На руки? — здивувався Ібрагім.— Ти ж дорослий, Османе...

Степанко плівся позаду купця й Османчика похнюпившись. Він так біг... А галера... хоч і золота, але ж не та зовсім... Ні козаків-витязів на ній, ні татка... Османчик щасливий... Йому кругом щастить. Він дома і вільний, і татка дочекався...

Османчик поспішав за татком підбіжки, час від часу рівнявся з ним, зазирав знизу на його повне лискуче обличчя, ніздрюватий м'ясистий ніс, товсті масні губи, широкі волохаті брови — і щебетав, забувши і про холодну зустріч, і про гостинця, і про те, що батько не захотів узяти на руки. Розповідав, як вони з матір'ю чекали його, татка, як виглядали із Степанком золоту галеру, як той дивовижний корабель снився йому, Османчику, майже кожної ночі.

— Степанко — кяфір,— кинув невдоволено батько.

— Він добрий! — гаряче вигукнув Османчик.— Дуже добрий. Справжній друг. І мама в нього дуже добра.

— Кяфіри не можуть бути добрими,— відрізав батько. Османчик невдоволено глипнув на нього, але змовчав —

нене Міріам завжди вчить: старшим не можна перечити. І Османчик теж не буде перечити, хоч татко й говорить зовсім не те, що треба... Нене Міріам казала: буває, й дорослі помиляються... Очевидно, помиляється і його татко...

І Османчик знову продовжував щебетати. Та коли помітив, що татко не слухає, а його насуплене невдоволене обличчя хмуриться дедалі більше й більше, замовк. Заходя-чи в кімнату мами Меджіне, тато щільно причинив двері перед самим носом Османчика, і хлопчик мало не заплакав.

Повернувшись на подвір'я, він присів на лаву поряд із Степанком. Вони довго сиділи мовчки, а коли з нахмареного неба посипались дрібні сніжинки, побігли до мами Міріам.

Надвечір ще більше похолодало, а наступного дня, коли Степанко й Османчик прибігли до моря, воно скільки сягало око було покрите льодом. Хлопці почали кидати грудки, та нічого було й думати, щоб розбити лід. Грудки підскакували й котились далі й далі. Трохи оддалік хтось навіть ходив по кризі.

А галера? — згадали хлопці про свою мрію. Добігши до пристані, вони знову побачили її. Ніс і корма, як і вчора, блищали проти сонця, яке тьмяно пробивалося крізь сизожовтуватий серпанок, що повис над морем. А навкруги галери білів лід.

— Замерзла. Навіть весла примерзли...

Хлопці довго стояли на березі й дивилися на нерухомий корабель, на людей, що снували на палубі.

— Глянь, твій татко,— обізвався зрештою Степанко.

— Еге ж,— помітив батька й Османчик.— На галеру прямує. А мені й не сказав,— зітхнув він невдоволено.— Я теж пішов би туди, подивився б, що там всередині...

Батько піднявся на палубу, почав розмахувати руками. Заметушилась обслуга. Залунали вигуки. Хлопці не відривали очей від галери. Нарешті на палубі появилися ще якісь люди. Витягнувшись вервечкою, вони стали сходити з палуби. Хлопці підбігли ближче.

— Це веслярі,— зорієнтувався Османчик.

Попереду йшов високий чорнявий чоловік. За ним другий, третій, четвертий... Всі в лахмітті, босі, брудні. Глухо брязкотять ланцюги. І на руках, і на ногах... Всі сковані разом...

— Агей! — кричить невеличкий клишоногий чоловічок, помахуючи над головою гарапником.

А ланцюги — дзень-дзінь, дзень-дзінь, дзень-дзінь...

"Може, й татко тут?" — придивляється до веслярів Степанко. Та очі раз у раз повертаються до першого. Високий, кароокий, довгообразий. Такий, як розповідала мама... Тільки дуже худий, дуже змарнілий, дуже виснажений... Хіба він?

Степанко підходить ближче...

— Геть! — кричить наглядач, замахується на хлопців гарапником.

Веслярів ведуть вуличкою вгору. Звертають ліворуч, потім знову прямують угору. Ще раз звертають ліворуч.

Куди ж це? Ось уже й Османчиків двір. Мимо... Куди ж? Брама до сусіднього двору відчинена. Передній наглядач показує невільникам рукою — сюди, мов.

— Агей! — викрикує він, помахуючи гарапником.

* А к ч е — турецька срібна монета.

Похнюпившись, веслярі мовчки заходять до двору. Степанко й Османчик, зупинившись віддаля, зазирають крізь браму до двору. Двері довжелезного хліва відчинені.

— Агей! — вигукує наглядач, показуючи гарапником на хлів.

Один за одним бредуть та й бредуть невільники. Брязкотять ланцюги. Босі ноги шльопають по холодному снігу, що вночі покрив землю. Передній весляр оглянувся. Засмучені очі блиснули й згасли.

— Агей! — заверещав наглядач, кинувся до нього. Весляр підняв руку, важке кільце від ланцюга блиснуло в його почорнілих пальцях. Наглядач злякано сахнувся, відскочив.

— У-у-у! — завив, шаленіючи.

— Бачив? — штовхнув Степанко Османчика. — То козак. Справжнісінький козак. Він і в кайданах не боїться наглядача. Мій татко теж такий.

Передній весляр ще раз глянув на оповите тьмяною поволокою небо, на море, яке за широченною смугою льоду темною синявою заворожувало зір, і, ввібравши голову в плечі, пірнув у темряву хліва. За ним посунули інші невільники.

Рано-вранці наступного дня хлопці були біля дірки в огорожі, крізь яку виднілося сусіднє подвір'я, довгий хлів з високими кам'яними стінами. Біля дверей сидів наглядач.

— Бач, як кіт, на сонечку дрімає,— прошепотів Степанко.— Луснути б його каменем по голові, вхопити ключі, відімкнути хлів і — "Братці-невільники, скидайте ланцюги! Тікайте!"

— Скажеш таке,— хмуриться Османчик.— Хіба крізь дірку вцілиш? Та й сили — і в тебе, і в мене — як кіт наплакав. Почухається та й усе. Коли б це шаблю дістати. Підкралися б — і по шиї його — мах! Тоді він і не писнув би!

— Придумав,— махнув рукою Степанко.— І ти, і я шаблі і в руках втримати не зможемо. Вона ж важка. Пістоль краще!

— Звісно, краще, але де ж його взяти? — запитав Османчик.— У татка, мабуть, є, так він не дасть.