Місячний біль - Шевчук Валерій

Піднятися крутосхилом, хоч який він стрімкий. Сяде тоді біля полотнинки, і вони зберуться довкола тої вечері кружка.

Стоїть там, серед двору, й біла корова. Її голова, як місяць рогатий, і мукає вона, наче трубить ловча труба… Дзвінкі копита крешуть десь іскри, але втікачеві вже байдуже до них.

Велике червоне сонце лежало на тому горбі з хатою. Хата вмальовувалась у червоне кружало, і всі постаті на дворику прокреслювалися, наче стовбури дерев. Дерева шуміли безлистими кронами — тільки одне з них стоїть непорушно. Одна тільки мати приклала дашком долоню до лоба і ніяк не може відійти від нових, струганих із жовтого дерева і з золотим окуттям воріт.

Зізнання

Вони розклали вогнище тут-таки, неподалік містечка, і, поки слуга готував їжу, возний придивлявся до свого співрозмовника. Так, Господь хотів, щоб ця історія не пропала, — той чернець, хоч і відхилив завісу, але ненабагато. Тепер доля всміхнулася панові возному, і він аж вуса підкрутив.

Слуга подав їжу, і вони випили доброго вина. Вино, певне, сподобалося незнайомцеві, бо вдячно зирнув на возного.

— Скидався він на великого пана, — почав незнайомець. — І те, що Сокольський так раптом поліз на нього, здивувало всіх… Був він, щоправда, без слуг, але нащо такому чоловікові слуги? Наче велетенська тінь тоді промайнула, чи мо’, затьмарилося сонце. Язик мій задуб у роті, ноги прилипли до землі, а руки тремтіли, хоч я не із страшків. Сокольський тоді закричав і звалився, як лантух, додолу. Незнайомець зник, наче його корова язиком злизала, а всі кинулися до Сокольського.

— Доженіть його, доженіть! — розпачливо гукав молодший Сокольський, але ніхто й пальцем не ворухнув.

Молодший Сокольський не був, однак, такий сміливий, щоб кинутися за тим чародієм, хай і зі слугами. Його старший брат був мертвий. Люди здивовано перевертали задубіле тіло: не було на ньому ні подряпини.

— Це диявол! — закричав молодший Сокольський. — Людоньки, то нечиста сила вбила мого брата!

При тому всьому був старий князь Корицький, він приїздив до Сокольських у справі.

— Не мели дурниць, — різко обірвав він. — Диявол не карає за гріхи!

Слова ці каменем упали в юрбу. Майдан швидко почав порожніти, аж доки на ньому не лишився молодший Сокольський зі слугами.

Молодший Сокольський наказав слугам підняти тіло, але ті злякано перезирнулися поміж себе. Тоді він хмикнув презирливо і підняв братове тіло сам. Поклав обережно на коня, прив’язав до луки — я дивився на все це з вулиці, притиснувшись до стіни будинку, — і, скинувши гордо підборіддям, повів коня через майдан. Слуги лишилися на майдані, начебто їх правцем пройняло. Здійнявся вітер і запорошив сумний хід. Молодший Сокольський утер очі, схилився й потяг коня швидше. Звісивши руки й ноги, бездиханно метелявся труп. Криворотий Йосип мов пробудився і раптом ударив на ґвалт.

Я йшов слідом за Сокольським. Незрозуміла сила вела мене за ним: серце в мене гупало, а пучки пальців мліли від хвилювання. Здалося мені: на якийсь великий чин заходить у цьому краї. Не хотів стояти збоку, а бозна-чому хотів узяти в тому участь. Це не було схоже на панські забіяцькі вихватки, і хоч ішлося про помсту, якісь незнані сили втрутились у цю історію. Саме це мене й захоплювало в ній, і я без довгого роздуму вирішив долучитися до Сокольських.

Отак ми і йшли: попереду, наче п’яний, Сокольський, за ним кінь, а на ньому — тіло. Я йшов позаду, а віддалік несміливо і винувато трюхикали слуги, все ще побоюючись підійти ближче.

Ми звернули на вуличку, і молодший Сокольський обернувся. Віяв сильний вітер — єдиним безперервним продувом. Ми стояли серед порожньої вулиці, кінь потягся до трави на узбіччі, захопив її зубами і почав жувати; погляд молодшого Сокольського був чорний, аж мертвий.

— Чого тобі? — запитав глухо.

— Хочу з вашою милістю побалакати.

— Про що тут балакати?

— Я дещо знаю.

— Що ж ти знаєш?

— То справді ніякий не диявол.

— Звідки ти це знаєш?

— То ніякий не диявол, — повторив я. — То старший Станько…

— Ми це знали, — змучено сказав Сокольський. — Через це й поїхали на нього.

— То все чарівницькі штуки, — сказав я. — Він довго воловодився по чужих землях. Я сам характерник…

— Знаєш, як це робиться?

— Ні, — чесно зізнавсь я. — Він учився за морями. Це якесь не сьогосвітське чарівництво.

— Ходімо зі мною, — наказав Сокольський. — Ти, здається, з усіх і справді його не боїшся…

Куті ворота їхнього обійстя було розчинено, і ми мовчки туди ввійшли. Посеред двору стояла вся їхня родина — всі рудочубі й вилицюваті. Чорна стара жінка кинулася нам назустріч, заломила руки і закричала пронизливо — був то крик ворона чи важкопораненого звіра. Старий Сокольський плакав, як дитина. Підійшов до сина і обхопив його голову і плечі.

За мить відхилився і зирнув синові у вічі.

— То був старший Станько?

Молодший Сокольський сумно кивнув.

— Це все чарівницькі штуки, — сказав я. — Він навчився того за морями.

Старий Сокольський кинув на мене важкий погляд, але нічого не сказав. Вони із сином зняли труп і обережно поклали на траві. Стара вороном упала на тіло, і в повітрі залунали раз у раз хрипкі, горлові зойки.

Я дивився на все це спокійно. Але всередині в мені жив дивний вогонь: те, що побачив я там, на майдані, вражало по-справжньому. З тим характерником годі мені тягатися силою. Саме це і хвилювало мене. Я згадав свої зілля й заклинання — вони були немічні й безсилі супроти цього шалу. Мені аж душа заскімлила, так захотілося погратись із вогнем. Я знав: стежка ця — терен і шипшина, стежка ця кривава і страшна, але недаремно я став на боці слабшого.

Знав силу цієї землі і силу її зілля. Саме тому був більше цікавий на те чарівництво, ніж боявся його. Лихий чорний клубінь засів у моїх грудях, їв мене поїдом, і я шукав на нього ліку.

Слуги винесли з дому коц, поклали на нього труп і обережно подалися в дім. Старий з сином звели із землі матір, в неї трусилася голова й плечі.

— Завісьте це діло, — сказала вона хрипким, але твердим голосом. — Вони віддали за кров, не лийте її більше…

Чоловіки мовчали. Я зирнув на них, і темна струна озвалась у моїй душі: побачив непорушні застиглі маски. Очі їхні дивилися зі щілинок, були змружені, і струмувала з них криця. Вуста їхні були білі, стиснуті, а щоки позападали. Вітер віяв їхніми рудими чубами, і здавалося, що то вогнища майорять у них на головах.

Стара йшла і плакала. Великі темні сльози котилися їй на щоки, а очі стали двома синіми штамочками болю.

Втікач

Втікач важко дихав. На лобі в нього проступив, як роса, піт, сухі вуста хапали повітря — мабуть, він марив. Довкола гуляв продув, долівка, на якій лежав, була вогка, шелестіло мокре листя, перед його зором все зливалось у барвистий вир — каруселя крутила його, несла; гойдало його і на гойданиці: гойдалося небо, сипався червоний сніг і білий дощ; хтось десь закричав, і він здригнувся.

Сів рвучко і поводив незрячими очима.

— Чи є хто тут, коло мене? — гукнув він.

Навколо стояла тиша, і він провів рукою по обличчі, наче знімав з нього непрозору плівку. Десь у кутку почувся писк і вовтузіння. Вогонь біля нього вже пригас, але жар тлів. Тоді він потягся кощавою рукою до гілляччя і підкинув у багаття хмизу.

Вже виразно почувся кінський тупіт. Він долинав щохвилини гучніше — ішла на втікача погоня.

Ліс

Я не міг лишатися вдома, шепотів утікач. Видить Бог: не міг… Забув про час і не розумів, де я. Здавалося, з мене лишилася тільки тінь, шкаралуща від людини — був я під ту хвилю, як насінина кульбаби, яку жене й жене вітер. Знав тільки цей рух уперед і налягав на ноги, забувши про все. Вітер бив мені в спину, вряди-годи я озирався, але не для того, щоб згадати про покинутих напризволяще рідних своїх; здавалося, цей вітер навмисне посланий, аби гонити мене. Замахується пугою і кладе її на плечі, і я зовсім навіснію від того дикого болю, що пронизує тіло, рот у мене роззявлений, і стогін рветься із нутра. Тож знову і знову бігли мої ноги, знову й знову падав я, зводився і біг, аж доки не витекла з мене сила, доки не став я наче гілляка, відламана від дерева, — впав тоді на землю, і суха папороть захрумтіла в мене під руками.

Навколо глухла сторожка тиша, того дня навіть пташки не співали. Я лежав на землі і ледве подих переводив, настільки вислаблений був і знеможений. Все в мені стогнало й нівечилося. Я втискавсь у землю, начебто хотів, щоб вона прийняла мене.

— Я знову піддався тій силі, — сказав чи прохрипів я, і глухий розпач тіпнув мною і затрусив.

Погляд мій висів у розвиллі двох зрослих дерев — струнка юнача постать замиготіла між тих стовбурів. Переступила розвилля, наче перелаз, і сіла біля мене в заростях папороті.

— Я знаю, — сказав самими вустами мій бідний і любий приятель. — Знаю, що ця сила знищує тебе.

— Вона знищує мене, — прохрипів я. — Але я хочу їй противитися.

Вітторіо не відповів. Та й не було чого відповідати, всміхнувся тонко і звівся на ноги. Потис легко мені руку і пішов до свого розвилля. Переступив його, а по той бік озирнувся. Все ще тримав на вустах усмішку, але очі його були такі, що я аж на ноги схопився.

Ходив по галявині і збирав хмиз. Було в моїх рухах щось одноманітно-завчене, я нахилявся, підіймав гілку чи хмизину і скидав на купу. Тільки коли зібралося хмизу багато, я присів і викресав вогню. Повільно почав знімати із себе іспанську одежу. Пальці мої були дерев’яні, дерев’яні були руки й ноги. Моє обличчя було наче витесане з дерева, а в грудях билося дерев’яне серце. Вогонь горів біля мене високим ясним полум’ям. Мені бридко було торкатися своєї одежі, і я кидав її у вогонь палицею. Довго сидів коло багаття — згоряло в ньому моє минуле. Але незрозумілий біль озвався в мені: це все неспроста, подумав. Майбутнє моє теж, наче цей вогонь, хитливий і палахкий.

Сидів отак і нічого не думав. Був дерев’яний і обростав мохом. Цей мох — ліс, його повітря і спів пташок, цей мох — вогонь, в якому згорає щось від мене — минуле а чи надія моя.

Дивне, несвітське бажання огорнуло мене. Захотілося й самому стати в цей вогонь, і хай лижуть його язики моє серце. Там десь за плечима, за лісом, із якого не знаю я дороги, і за полем хвилюється зараз містечко. Я навіть здивувався, що згадав про те містечко: навколо мене хиталися і пританцьовували жовті соснові стовбури, не було жодної стежки, і я не знав, у який бік мені податися.

Вогонь тим часом пригасав.