Місячний біль - Шевчук Валерій

Он воно що значить те видиво, яке побачив ще у Влохах. Он воно що: хата біла і сестра, що йде з коромислом і дерев’яними відрами, начебто для того слуг нема. Я озирнувся затравлено. Он вони, найрідніші обличчя, до яких я так рвався: мати, що шепоче й шепоче страшну звістку — шепіт її вигаслих вуст, як шум листя; рано змужнілі брати мої, вони дивилися на мене, як на чудну з’яву. Вогонь шалений розгорявся в моїх грудях: не бачив серед них ще одного.

— А де батько? — спитав я хрипко.

— Царство небесне твоєму батькові, — перехрестилася мати.

— Помер?! — зойкнув я, і знову стало перед моїми очима те химерне видіння: сестра несе воду, а батько чекає її на ґанку тієї хати. Він наче почув розмову, бо повернувся в наш бік і подивився тужливо. Пекучий біль стьобнув мене щосили. Навколо захитався і замерехтів світ. Червоні квіти розпускалися на широкому нашому подвір’ї — ними обростали люди й речі, дах будинку й ґанок. Вони випиналися з вікон і горіли на парканах і вежах. Здалося мені, що ці квіти — попередження якесь мені, я не міг дійти тями, бо все в мені так дивно сплуталося. Тож знову дивився в одне чи друге обличчя, наче хотів, щоб хтось із них сказав, що все це неправда. Але бачив згорьовані скам’янілі лиця і розумів, що недаремно в мене таке мокре обличчя, недаремно корчаться в судомі пальці, а душа засівається попелом. Попіл сипався з неба, наче сніг; сірий сніг серед літа, обличчя навколо здавалися ще сіріші, і годі вже їх розрізнити; незмигно дивилися вони, наче просили захисту.

Але я не для того повертався на рідну землю, не для того заклинався не пролити тут і краплини крові.

— Чи позивали ви до суду? — спитав я, плекаючи слабку надію втриматися.

Материне обличчя зовсім потемніло.

— Хіба маємо ми силу правуватися з таким супротивником? — сказала вона. — Не маємо сили й на оборону…

— Тут заволала кров, — озвалася тітка. — Богородиця прислала нам тебе.

Мати не дивилася під цю хвилю на мене. Погляд її проліг десь збоку, тиха туга повила її обличчя.

Тоді я сів на ґанку й опустив голову.

— Розкажіть, — тихо попросив я.

— Тут нема чого багато розповідати. Батько твій хотів помститися за сестру твою, — сказала тітка, — але йому не повелося. Коли він зробив засідку на того Дем’яна, переміг не він, а вони…

Червоний вогняний чоловік увійшов раптом у цей двір. Опоясаний мечем і з сагайдаком за плечима. З пістолем і з червоною гривою волосся. "Тут заволала кров", — тихо пробурмотів я, повільно оглядаючи ці найдорожчі для мене лиця.

Мати плакала. Котилися по її темному лиці темні сльози, а плечі здригалися. Стояла, сперта на палицю, і чорна її одежа вже майже забрала її з цього світу. Тітка дивилася на мене незмигними малими очима: горіло там по тонкій і гострій, наче голка, іскрі. Палили мене ті іскри, і я не міг витримувати їхнього незвичайного блиску. Троє хлопців стояло на ґанку, двоє дорослих, а один малий. Малий зустрівся зі мною поглядом і ступив до мене кілька кроків.

— Ми, брате, — сказав дзвінко, — готові виконати кожне твоє повеління!

Я всміхнувся. Притиснув до себе світлу голову малого, і мій погляд метнувся раптом угору. Душа моя зойкнула розпачливо, а над головою наче роздерлося навпіл шовкове шатро неба.

Впала мені на щоку крапля, і подививсь я крізь сльози на рідних моїх. Вони стояли облиті яскравим світлом, і обличчя їхні від цього були зовсім пласкі. Тоді подививсь я поверх їхніх голів — світилася там, на горбі, біла хата. Батько сів відпочити на ґанку, а сестра доїла корову. З-під її рук випирскувало в дійницю молоко й парувало. Білий серпанок оповивав увесь той двір. Батько викресав вогню й запалив люльку — я здивувався, що цей новочасний звичай дійшов і сюди. Синій димок випливав із батькової люльки, синій димок плив і від літньої печі, на якій пріла вечеря. Сестра налила молока у дзбанок і простягла його батькові. Батько взяв той дзбанок, відклав набік люльку і почав повільно пити молоко. Струмувала коло нього тонка цівка диму від люльки, сестра підійшла до літньої печі і, знявши покришку, перемішала страву. Вона зирнула в мій бік, і я побачив найчудовішу з усіх, які будь-коли бачив, усмішку…

Мене хтось торкнув.

— Вони не знають, що ти повернувся, синку, — зашепотіла мати. — І ти не дуже виставляйся напоказ. На них наче сказ напав, хоч ми не пролили й краплі їхньої крові. Бережися, синку, і бережи нас усіх…

Тоді я побачив на цьому дворі птахів. Вони кричали й били крильми, хотіли злетіти, але, я всміхнувся печально й поблажливо, ноги їхні вросли в землю. Були дуже дивні ці птахи. Росли, як дерева, а були живими істотами. Махали крилами, але дивилися по-людському.

— Заходь, сину, до хати, — сказала мати, — а то ми приймаємо тебе на порозі, як нелюбого гостя.

Брати відступили мені з дороги, і раптом важке й урочисте почуття охопило мене. Я був як той воїн червоноволосий: на боці шабля, за спиною сагайдак і пістоль у руці. Не міг не бути сином цієї вимученої жінки в темному і не міг не бути братом для оцих постарілих і закам’янілих дітей.

Зізнання

Возний Кунатовський уже зацікавився цією історією. Він вирішив поїхати сам до того містечка, та і його становище зобов’язувало до того. Узяв з собою двох слуг і на світанку вирушив у дорогу.

До містечка дісталися лише надвечір. Сумне й жахливе видовисько змусило возного зупинитися. Так, місто й справді було спалено дотла.

Пан возний за свій вік бачив немало руїн. Але ця вразила його. В містечку не залишилося жодного будинку і ніде поблизу не видно було ні душі.

Вони поїхали по безлюдних, закиданих обгорілими головешками й попелом вулицях. Коні спотикалися, і возний наказав спішитися. Коней відвів за місто молодший слуга, а він зі старшим пішов оглядати попелище. Пішли в напрямку господарських будівель Станьків — пан возний знав це місце, не раз там бував.

Сонце спускалося до заходу й обливало пожарисько тріпотливим світлом. Возний роззирався, і йому мимохіть пригадалася історія, оповіджена ченцем. Глухий острах заповз у душу, хоч йому не раз випадало важити життям — не раз запалювала ворожнеча той чи інший рід.

Вони підходили до замку. Власне, до того, що було колись замком. Увійшли на подвір’я — будівлі, як і все, пішли з димом. Двір був завалений головешками і стоптаний. Посередині світліли свіжою землею дві могили. На одній було щось схоже на хрест — дві обгорілі, збиті між собою колоди. Неподалік лежало барило. Була це єдина річ у дворі, яка не згоріла. Возний зазирнув досередини: на стінках осів іржавий накип.

— Щось шукаєте, пане возний? — почувся раптом голос, і вони аж за шаблі схопилися од несподіванки. На них дивилася дивна проява: на тілі метелялося шмаття, обличчя було молоде, але виснажене. Ніс випинався надто гостро, а сухі вуста відслонили жовті зуби.

— Хто такий? — гостро запитав возний, усе ще тримаючись за ручку шаблі. — Я возний його королівської величності.

— Та я вас знаю, пане возний! — чоловік усміхнувся неживою усмішкою. — Через це й підійшов. Прибули на все це подивитися?

— Прибули подивитися! — відгукнувся возний.

— Є на що! — сказав чоловік і сів на барило. — І не тримайтеся, пане возний, за шаблю, я не збираюся на вас нападати. Та й чим? — Він простяг попечені, вкриті виразками долоні.

Возний придивився до пришельця пильніше.

— Я вас не знаю, — сказав він.

— І не дивно, — відповів пришелець. — Ви знаєте панів, а я був посіпакою. У панів Сокольських я служив, ваша милосте…

— Ви знали людину в іспанській одежі?

— Старшого Станька? Він справді ходив в іспанській одежі, — понуро промовив пришелець. — В нього був камзол з рядом пувиць, міцний високий комір, панчохи до колін і вузькі галанці. Взуття його було гостре на кінцях і з розрізами. За спиною висів плащ, а на голові — берет.

Возний зрадів. Сам Бог послав йому цього чоловіка.

— Іменем короля… — сказав він. Чоловік холодно позирнув на нього.

— Зачекайте з королем, пане возний. Не забувайте, що я сам зголосився про це розповісти. Через те й прийшов…

Возний зиркнув на чоловіка запитально.

— Я чекаю на вас відучора. Чи не маєте ви, пане, ковток горілиці, щоб душу підкріпити?

Возний відстебнув од пояса баклажку й подав чоловікові. Той жадібно припав до горлечка. Спазматично потріпувалося його заросле волоссям горло.

Зрештою чоловік відірвався від баклажки і перевів подих. Подивився на возного і його слугу гарячими чорними очима.

— Коли б ви, панове, пережили, що я… Чортибать-казна-що тут трапилося!

Те, що сталося на майдані

Я не поспішав з розправою над Дем’яном Сокольським, на те в мене був час. До того ж хотів пережити зустріч з рідною землею і прийти до тями від зворушення, яке дістав, переступаючи поріг рідного дому. Тож блукав вулицями нашої половини містечка, всупереч бажанню матері, і впізнавав дорогі з дитинства місця. Люди озиралися на мене, бо іспанська одежа була тут іще вдивовижу. До багатьох людей я вітався, до мене ж кланялися з пошанівком усі — чутка про мій приїзд встигла оббігти всіх. Дехто зі шляхти запрошував мене завітати до господи, і я не відмовлявся на ту ґречність: всі вони були в батька на службі, а відтепер переходили на службу до мене. В багатьох із них були перелякані очі, вони застерігали мене не ходити без слуг, але моя певність і розважність додавала відваги і їм. Зрештою, під час нападу Сокольських на замок багатьох із них не виявилося вдома, щоб піти й захистити своїх принципалів. Але я поки що не хотів про те думати. Весь віддався цій мандрівці вулицями, обабіч яких були хати й обійстя. Щедро сипало промінням сонце, паслися на траві гуси, бігали замурзані босі хлопчаки й дівчатка; побачивши мене, вони застигали, наче кам’яніли, і розтуляли зачудовано роти. Купались у калюжах і в поросі горобці, валялись у баюрах чорні від багна свині; коли я підходив, горобці спорхували, знімаючи хмарки куряви, а свині зводили важкі голови й дивилися. Я раптом знайшов на цих вулицях жаданий спокій, хоч тяжко переживав нещастя, що впало на наші голови; всією душею впізнавав я цей край і його людей, чув запах соломи й дерева, зілля й парканів, навіть сонце дивилося на мене по-інакшому, ніж на чужині. Впізнавав стежки, по яких бігав хлопчаком, і давні хлоп’ячі схованки. Куріли літні печі, жінки варили обід; червоніли вишні й зеленіли, обсипавши густо гілля, груші; чоловіки поралися на обійстях; попереду стрибав по дорозі, тягнучи за собою довгий хвіст куряви, віз; ще далі синіли міські паркани, а там, за ними, чудовий з гребенями лісів на овиді простір.