Місячний біль - Шевчук Валерій
Фантастична повість
Дивуються люди, що Василиск одним очей позиром чоловіка вбиває. Далеко більше дивуватися треба, що чоловік очима своїми, либонь, не тіло, але душу і не часовою тілько, але вічною вбиває згубою.
Іван Величковський
Студіозуси
Сірі хмари колотились у небі, наче було накидано туди роздутих, розкудланих голів, і вони котилися, як колеса, що ледве долають грязюку.
Я йшов разом із Вітторіо, ми й справді ледве долали багно. Пробиралися повз зачинені віконниці, і дощ, що вряди-годи розкрапувався з тих схожих на колеса голів, обсипав нас з голови до ніг, і ми стріпувалися, як мокрі кури.
— Погода, хоч собак вішай! — буркнув я.
— Що ти сказав? — озвався за спиною Вітторіо.
— Я сказав кілька слів про погоду.
Позирнув на небо, і погляд мій заблукав поміж хмар. Стояв я тут, на цій брудній вуличці в Болоньї, і велика туга охопила мене. Побачилася мені раптом дорога, щедро залита сонцем, обабіч вигиналися дві стіни молодого хліба, а по тій дорозі їхав мій батько. Їхали коло батька я і мій молодший брат. Вгорі висів невгамовний жайворонок і дзвонив, дзвонив…
— Згадався рідний край, — тихо промовили мої мокрі вуста. — Ти любиш згадувати рідний край, Вітторіо?
— О так! — вигукнув Вітторіо. — Це маленьке місто між скель. Там замок моїх предків, і я часто гуляю по його покоях вночі. Уві сні, звичайно! — засміявся він.
— Вітторіо… — сказав я сумно, бо ніяк не міг подолати цього химерного настрою, що раптово обпав мене. Бозна-чому захотілося, щоб я опинився на цій вулиці сам, щоб зміг повернути в інший бік, ніж той, куди ми йдемо, — щось зі мною діялося не зовсім збагненне: великі хвилі підкочувалися під ноги, наче стояв я на морському березі; кликали вони, ті хвилі, і манили ступити на їхні хиткі спини.
— Хотів мені щось сказати? — повернувся Вітторіо.
Я зупинився й замилувався на свого приятеля. Тонкий і стрункий, з орлиним носом і променистими темними очима, які аж світяться в цьому сірому світлі, — добрий і любий мій товариш, з яким мені завжди легко; слова сиплються з його вуст, як ніжне пелюстя, а очі його народилися для того, щоб заворожувати красунь. Я милувався з приятеля, адже сам був інакший. Жодна красуня не опустила переді мною зору: сірий я, наче шматок олива. Але ніколи не заздрив Вітторіо — ставився до нього з любов’ю.
— Не хочеться йти сьогодні в ту таверну, — сказав я м’яко. — Мені, любий мій друже, чогось неспокійно на душі: цілу ніч снилися важкі сни…
Мені снилася рідна земля. Дивився на неї з височини, наче став птахом і лечу, ледь ворушачи крильми. Місяць яскраво осявав місто внизу, оточене дерев’яним частоколом. Посередині воно було перерізане внутрішнім парканом, який відділяв частини, що ними володів наш рід і рід Сокольських…
— Саме тому, — озвався Вітторіо, — я й веду тебе в таверну. Маю охоту повеселитися! Коли мені лягає на душу тривога, я, друже, п’ю вино чи намагаюся закохатися. На день чи два, а буває, що тільки на ніч.
Він засміявся, блиснувши зубами.
— До гулянок і я охочий! Хоча щодо красунь…
Вітторіо вдарив мене рукою по плечі, обійняв.
— Тебе гризе, друже, тривога. Твій тон… еге, в мене від нього аж мурашки побігли по спині. — Дзвінкий сміх Вітторіо трохи неприродно озвучив довгу й порожню вулицю, по якій ми ішли.
— Сказав так тому, — озвався я тим-таки тоном, — що мурашки почали повзти по мені раніше.
Втікач
Брудний, зарослий чоловік ішов через занедбане поле. Навколо хиталися мокрі від недавнього дощу бур’яни, босі ноги в чоловіка задубли, одежа звисала брудними клаптями, а очі палали гарячковим вогнем. Чагарники довкола були вже голі, голе було й небо, хай і повите хмарами. Гнала чоловіка нудьга, він вряди-годи зупинявся, наче бачив перед собою марево. Він і справді бачив марево, гру різноколірних стяг і кіл, вони змінювалися і зміщувалися, і від споглядання цієї гри чоловік мав утіху. Перед його зором мінялися місяці й пори року, часом він бачив поле, повне золотого хліба, а з синього неба ллялося на нього чисте срібло пташиного співу. Він бачив затишну білу хатину під солом’яною стріхою, а на порозі тієї хатини — його батько й сестра. У дверях стоять один і другий його брати, він іде до них, і вони приязно всміхаються, чекаючи, коли перебреде він нарешті поле і дійде до воріт. Батько тоді підніметься назустріч, і очі його синьо засвітяться.
По той бік поля, бачиться йому, дзвінко клепле косу висока чорнява жінка. На ній барвисте вбрання, а коса її чорно грає під сонцем.
Глуха втома ламає тіло подорожнього, він хоче сісти тут-таки на землю, хоч зовсім близько від нього і біла хатка, і рідні його серцеві постаті.
Жінка з косою повертається до нього і дивиться довгим, незмигним поглядом.
— В тому убогому житлі, — бурмоче чоловік, — мені буде затишно. Давно вже мрію про мирне пристановище, світло печі і теплий дух вареної страви. Людина завше цього прагне, і завше настає час, коли їй треба постукати в якісь двері…
Здається чоловікові, що світ, у який йому випало приміститися, розкладено на дві великі кулі. Одна повна дощу, вогкого вітру і голих чагарників, друга повна золотого хліба, сонця і срібного дзвону. Жінка в барвистій одежі — в тій другій кулі, ідуть там жнива. Вона косить пшеницю, хоч годиться збирати її серпом. Біла хатка з рідними постатями теж у тій іншій кулі, і йому, здається, довго ще туди брести.
Стискує вуста, аж риплять зуби — інші образи вже пливуть у його втомленій уяві, йде поруч із ним Вітторіо, і його чистий сміх зігріває подорожнього…
Скаче через поле худий, висохлий на тріску вершник. Очі його палають, а він, забувши про повіддя, махає руками…
Чоловік зупиняється. Мружить з натуги очі, тре брудними пальцями чоло, наче збирається щось згадати. Але він не може нічого згадати. Тоді простягає перед собою руку, як сліпий, і раптом відсмикує — рука наразилася на дерево.
Дерево стоїть серед поля самітне й голе. Під ним лежить мокре й лискуче листя. Жовто-брунатне і вже напівмертве, воно сяє тихим тліном — пробрала його трутизна. Синя невелика пташка пурхає з чорної, наче виглянсованої гілки і щезає в сірому повітрі.
Чоловік починає згрібати листя. Горне його скоцюрбленими пальцями, гребе, наче граблями, і кидає оберемками під дерево. На те він розтрачує всю силу, бо коли сідає під дубом, очі в нього сплять.
Тоді ж бо він і чує цокіт кінських копит. Далекий, зовсім глухий звук заповнює слух утікача і примушує на мент розплющитися. Холодний вогонь струмує з його погляду — наче хвиля вітру прокочується через голе поле.
Вітторіо
— Я тоді побачив, — шепотів утікач, — чоловіка, що дивився на мене і всміхався. Коли ж дон Карлос вигукнув свою похвальбу, той чоловік розреготався.
Я і зараз бачу ту картину: висохлий на тріску юнак дивився на розгулялих студіозусів, а очі його горіли несамовитим вогнем.
— Он хто найбільший багач у Болоньї, — прошепотів мені один із студіозусів. — Це він — Бонтиволья!
Дон Карлос щось кричав, верещали дівчата, музики надривалися, і я відчув веселий трем, що завше охоплював мене, коли я впадав у добру гулянку.
Бенкет тільки зачинався, і ми сподівалися на бучне дозвілля. Джорджано вже вигукував непристойні вірші, а мій любий приятель Вітторіо поривався танцювати на столі. Йому звільнили місце, і він закрутився дзиґою. Кричав і підвискував, а ми плескали в долоні й погукували. Бонтиволья теж плескав у долоні, хоч на вустах його приклеїлася зневажлива усмішка; дівчата, що примостилися біля нас, сміялися. Декотрі з них уже сиділи на колінах у нашої братії і пили разом із ними; я теж осмілів і потягнув за руку одну. Дівчина жартома відбивалася, але вино, яке я їй запропонував, випила, весело перекинувши келиха до рота; вона приснула зо сміху, червона рідина потекла їй на підборіддя, а мені здалося, що із ночі, через темні вікна простяглася раптом довга й прозора рука, увійшла мені в груди і міцно стисла серце. Я завмер, і навіть моя дівчина перестала сміятися, від здивування очі її розширилися, а мокрі од вина вуста розкрилися.
— Гей! — гукнув дон Карлос. — Хто зі мною змагається?
Він заклав руку за спину і, схопивши губами келиха, вправно перекинув його до рота.
Це вивело мене із заціпеніння, і я, як і всі, кинувся до свого келиха — ми радісно почали обливатися вином. Джорджано приснув вином дону Карлосу межи очі, а дон Карлос урочисто посадив йому на голову таріль з приправами до м’яса. Всі загорлали, музики надривалися, і ми пішли зі своїми дівчатами в танок. Навколо плавав зелений дим, ми навісніли в розгулі, завзято крутили своїх дам і тупали ногами. Піт градом котився з наших червоних облич, роти жадібно хапали повітря, з них виривалися хрипкі погуки; верещали дівчата, від того галасу й тупоту, здавалося, ходили ходором стіни таверни. Бонтиволья дивився на нас гарячими очима і пристукував у такт музиці рукою. Глумлива усмішка зникла з його вуст, на худі щоки лягло по рум’янцю.
Тоді мені захотілося учворити в цьому пекельному клекоті якийсь бешкет чи жарт.
— Гей! — закричав я Вітторіо. — Хочеш, я вб’ю тебе поглядом?!
Всі засміялися, я засміявся також, засміявся й Вітторіо, засміявся в кутку Бонтиволья. Всі кинулися до мене й загорлали:
— Вбий його поглядом! Вбий його поглядом!
Дівчата кричали те саме — це була дивна суміш тонких і грубих голосів, і я, підбурений хвилями чаду й хмелю, гордо вийшов наперед. Всі обступили мене, сподіваючись на якесь чудо.
— Стривайте, — сказав я, п’яно похитуючись. — Я зараз уб’ю його поглядом!
— Га-га-га! — заревло товариство і заплескало в долоні.
І знову здалося мені, що звідтіля, із ночі, простяглася довга й прозора рука, увійшла мені в груди і міцно стисла серце. Але було вже пізно відступати. Вітторіо поставили навпроти мене, він прискав сміхом, а я зробився сумний.
Це була тільки мить, бо на мене раптом плеснуло темною силою, неначе впала на голову ніч, а сам я почав дерев’яніти.
— Вбивай його! — кричала невгамовна братія. — Чого ж стоїш?!
Я не знав, що зі мною діється. Гарячий клубок підкотився під горло, червоний вогонь спалахнув у мозку; щось розкололося, бо відчув я глухий звук; мені перехопило подих, і я ще більше здерев’янів. Погляд мій випромінював наземне сяйво, я весь горів, наче смолоскип, — по таверні промчав шалений вихор, все посіріло, і я побачив перестрашені обличчя моїх товаришів, роздерті в крикові дівочі лиця, спотворене і страшне обличчя Вітторіо, мого любого друга.
