Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків - Костецький Анатолій
Я зі своїм другом, капітаном Томасом Страдлінгом, мандрував на кораблі "П’ять портів" через океан до Південної Америки. Мандрівки — моя давня пристрасть, а в океані я ще не був, от і скористався нагодою. Коли ми вже підходили до континенту, у нас кінчилася вода. Тож корабель зупинився коло якогось безлюдного острова, щоб поновити запаси.
Поки моряки поралися на острові, я куняв собі з затишному сундучку штурмана нашого корабля. Скільки я проспав — невідомо. Мене розбудили зойки, Я визирнув із сундучка й побачив, що він стоїть на березі острова, а берегом понад водою бігає штурман, несамовито кричить і вимахує руками. Наш корабель "П’ять портів" на повних парусах віддалявся від острова.
Як я довідався згодом, капітан і штурман, поки я спав, устигли посваритися. Штурман заявив, що більше не ступить на корабель, і капітан висадив його, вивантажив речі — разом із сундучком! — і покинув на безлюдному острові.
Скільки пригод трапилося зі мною та штурманом Селькирком, я оповідати не буду. Скажу лише, що прожили ми на цьому острові чимало років? поки нарешті одного дня нас не зняв з нього інший корабель.
Дорогою додому, минаючи Англію, я вирішив навідалися до свого давнього приятеля — письменника Даніеля Дефо. Ми провели з ним кілька веселих днів, і я розповів йому про свої пригоди на острові. Даніель так захопився ними, що захотів написати про них книгу.
— Що ж, — погодився я, — пиши, але тільки не треба згадувати про мене, та й прізвище штурмана краще якось поміняти: ще прочитає про себе та розсердиться!
І от у 1719 році я отримав поштою від Даніеля Дефо книгу, що називалася "Життя й незвичайні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорку. Написано ним самим".
Як бачите, Даніель дотримав свого слова: не назвав мене, змінив прізвище Селькирка та й свого прізвища теж не поставив на обкладинці, бо був таким же скромним, як і я.
Годі й казати, яку популярність відразу здобула ця книга, її читають із захопленням і досі, хоча майже ніхто не знає, що ця книга з’явилася завдяки мені. Та колись усе з’ясується, і мої заслуги перед літературою визнають нащадки!..
Дідок закінчив читати, згорнув зошита й засунув його за ремінець.
— Блискуче! — захоплено вигукнув слідчий, а Сергій з Олегом щосили зааплодували.
Діма зашарівся від такого щирого захоплення слухачів і пробурмотів:
— Це — що! Це так, дрібничка. От послухайте ще, як я піратів переміг, — і розгорнув був зошит ізнову, та в цю мить шофер гукнув від машини:
— Товаришу лейтенант! Можна рушати!
— По конях! — скомандував лейтенант Пчілка — і всі побігли до машини. Та раптом із лісу з пронизливим скавучанням вискочив Бурчик, про якого всі навіть і думати забули, й почав смикати лейтенанта за штани.
— Чого тобі? — здивувався слідчий. — Злякав хто?
Цуцик не відставав. Він крутив хвостом і тягнув лейтенанта в ліс. І тут слідчого осяяв здогад: напевне, цуцик щось знайшов!
— За мною! — скомандував лейтенант Пчілка. — Вперед! — і перший припустив за Бурчиком, котрий стрілою мчав попереду, все далі й далі в хащі.
Аж ось він стрибнув під розлогий ліщиновий кущ — і заскавчав.
Там, на пружному зеленому мохові, лежала обідрана, розпатлана й украй знесилена Вікторія Птурська!
— Віто! — перший кинувся до неї Сергій. — Що з тобою?!
Вітка повільно розтулила очі й, побачивши над собою знайоме обличчя Кудлика, щасливо посміхнулась:
— Я вдома!..
Лейтенант Пчілка підняв слабеньку Віту на руки й відніс у машину. Там дав їй ковтнути води з фляги й, коли Віта зовсім оговталася, спитав:
— Як ти сюди потрапила?
Птурська, голосно схлипуючи та здригаючись усім тілом, розповіла їм про свої пригоди.
Слухаючи її, Діма винувато кліпав очима й голосно шморгав носом, хоч від його нежитю не зосталося й сліду. А коли Віта скінчила, він зітхнув і промовив:
— Вибач мені, це я відправив тебе в Навпакинію…
Віта звела на нього великі очі, здивовано оглянула маленького дідка, якого досі не помічала, і раптом усміхнулась:
— Що ж, дякую вам за це! Тепер я зовсім-зовсім інша!
Олегові й Сергію подих перехопило від подиву: Вітка бачила Діму! І взагалі, як відзначив для себе Сергій, вона й справді стала зовсім іншою: тихою, лагідною, усміхненою. А ще він помітив, що Віта зовсім не руда, а золотоволоса, що її кирпатий носик насправді страшенно симпатичний і що в неї такі великі й сині-сині очі!
— Ну, хлопці, час додому! — звелів лейтенант Пчілка. Машина розвернулася й помчала назад.
Коли виїхали на шосе, Діма чомусь почав крутити навсібіч головою, соватись на місці й раптом попросив зупинитися.
— Для чого? — здивувався лейтенант.
— Розумієте, — пояснив Діма, — я впізнав ці місця. Звідси до Броварів лише півтора кілометра, а мені туди й треба, до двоюрідного брата. Зупиніть, будь ласка, я вискочу!
— Як?! — вигукнули Сергій з Олегом, не вірячи, що Діма покидає їх.
— Треба, — винувато хитнув головою дідок. — Я й так уже затримався у вас.
Лейтенант наказав шоферові спинитись, і всі пасажири вийшли з машини.
— Бувайте! — простягнув слідчий дідкові руку й міцно потис його маленьку суху долоньку.
— Прощавайте! — ледь не плачучи, прошепотіли хлопці. — Повертайтеся до нас!
— Постараюсь, — пообіцяв Діма. — Кланяйтесь бабусі, я дуже полюбив її.
Він помахав усім на прощання ручкою — і закрокував по узбіччю шосе.
— Дімо! — раптом вигукнув йому навздогін Сергій. — А як же мемуари? Ви ж обіцяли прочитати ще про піратів!..
— Іншим разом! — крикнув у відповідь Діма. — Я обов’язково повернусь до вас!
І його маленька постать зникла за поворотом.
Всі знову сіли в машину і вже до самого Києва мовчали.
Коло будинку Сергія нервово походжав батько Птурський. Коли він побачив службову машину лейтенанта Пчілки, а в ній свою дочку, він так кинувся назустріч, що ледь не втрапив під колеса!
— Донечко, ріднесенька! — повторював Птурський, витягаючи Вітку з машини. — Жива, голубонько моя! — Він так гаряче цілував її й притискав до грудей, що навіть у лейтенанта, з його залізною силою волі, чомусь на очі навернулися сльози.
— Не знаю, як вам і дякувати за Вітуню! — оговтався нарешті Птурський.
— Пусте, — відмахнувся лейтенант. — Я тільки виконав свій службовий обов’язок!
Він потиснув руку щасливому батькові і скочив у машину, яка тут же зірвалася з місця.
— Можна, я забіжу до тебе, коли вмиюся й трохи відпочину? — тихо спитала в Сергія Віта.
— Звичайно, можна! — зрадів Кудлик. — Чого питаєш! Заходь, я чекатиму…
— Ну от, — усміхнувся Олег, — почалося!..
Що він мав на увазі, Сергій не зрозумів, але відчув: таки й справді сьогодні для нього почалося щось зовсім-зовсім нове і дуже-дуже приємне!
— А Діма де? — здивувалася бабуся, коли побачила Сергія самого.
— Привіт передавав тобі, кланявся, — сумно зітхнув Сергій. — Він пішов до брата.
— Ну, не сумуй, — погладила його бабуся по голові. — Може, він іще повернеться.
— Обіцяв! — з надією сказав Сергій і пішов до себе в кімнату.
Там він сів за стіл і, щоб якось розвіятись від безлічі думок, узяв книгу, яку зараз тримаєте й ви, і почав читати.
Коли Сергій перегорнув останню сторінку, хтось подзвонив у двері. "Все — як насправді!" — подумав Кудлик про казки і рвучко підхопився з місця, бо серце підказало йому: це дзвонить його однокласниця й сусідка Вікторія Птурська — найкраща дівчинка в світі!
СУПЕРКЛЕЙ ХРИСТОФОРА ТЮЛЬКІНА,
або
"ВАС ВИКРИТО — ЗДАВАЙТЕСЬ!"
Фантастично-пригодницька повість-жарт
Розділ перший
ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО САРАЯ
Почалося з того, що в будиночку Лукерії Луківни та Сидора Силовича почали зникати речі. І коли б то зникали коштовності, — приміром, порцеляновий чайний сервіз, набір срібних ложечок для кави чи вазочки для варення з кольорового чеського скла, — варто було б калатати на сполох. Але зникали зовсім не коштовності, а звичайні буденні речі.
Першою зникла пляшечка з клеєм "Марс", яким можна склеювати шкіру, дерево, скло та порцеляну. Лукерія Луківна саме збиралася підклеїти шкіряну облямівку на домашніх капцях Сидора Силовича, свого чоловіка, бо він завжди загинав задники й обривав облямівку. Отож Лукерія Луківна відчинила шухляду з написом "Побутова хімія", де мав стояти клей, — і не знайшла його на місці.
Спершу вона подумала, що сама десь запроторила пляшечку — та й забула. Таке з нею інколи траплялося: то покладе кудись окуляри й шукає цілий день, то закине десь газети і не може потім знайти, а то й насипле солі в баночку з написом "Цукор" — і вся родина кривиться від солоного чаю.
Щоб якось позбутися оцієї своєї вади, Лукерія Луківна понаклеювала на всі баночки, коробки та шухляди етикетки з написами "Інструменти", "Ложки, виделки, ножі" тощо — і плуталася вже менше, хоч подеколи пам’ять зраджувала їй.
Тож не дивно, що при такій вдачі Лукерія Луківна спершу не звернула уваги на пропажу клею.
"Мабуть, клей увесь вийшов, — подумала вона, — а я про це й забула". Вона вирішила завтра купити нову пляшечку "Марсу", а зараз, поки до роботи ще лишався час, — бо Лукерія Луківна, як і її чоловік, працювала в другу зміну, — почистити соляною кислотою ванну. Та, на превеликий подив, кислоти на місці теж не було!
Це відкриття вже насторожило її — і Лукерія Луківна заходилась перевіряти всі свої баночки, коробочки й шухляди.
Все і всюди було на місцях: у коробці з написом "Інструменти" лежали незаймані терпуги, молотки, викрути, свердла та багато іншого приладдя; з шухлядки "Ложки, виделки, ножі" теж нічого не пропало; навіть у бляшанці з етикеткою "Шурупи" ніхто нічого не торкав.
Та коли Лукерія Луківна почала обстежувати шухляду "Побутова хімія", то, крім пляшечки клею і соляної кислоти, вона не знайшла ще двох пачок синтетичного прального порошку, пляшки ацетону, бляшанки з силікатним клеєм, коробочки зі спиртовими таблетками й тюбика з пастою для полірування меблів.
Лукерія Луківна не відала, що й діяти!
Чоловіка вона вирішила не турбувати — він відсипався після другої зміни. "Та й чи варто казати йому? — засумнівалася Лукерія Луківна. — Напевне, я просто забула, куди все це подівала. Мабуть, у мене знову погіршилася пам’ять". І вона вирішила перед роботою зазирнути до лікаря, до якого вже колись зверталася.
Лікар дуже уважно вислухав скарги й заходився обстежувати відвідувачку. Він довго вдивлявся в її очі, відтягуючи то верхнє, то нижнє віко, стукав гумовим молоточком Лукерії Луківні то по правому, то по лівому коліну, й від того в неї так смішно дригалися ноги, що вона ледь стримувалась, аби не розреготатися.
