Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків - Костецький Анатолій
Ну, спробую, останній раз! — попередив він, вигукнув щось зовсім незрозуміле й замахав руками на хмару.
І тут із хмари вдарила довжелезна сліпуча блискавка, за нею пролунав такий грім, що аж земля задвигтіла під ногами, й відразу ж уперіщила злива!
— Тікайте! — зойкнув Діма і перший кинувся геть.
Хлопці, не менш налякані, помчали слідом! Вони бігли назад утричі швидше, ніж до лісу, і вже за кілька хвилин, ущент мокрі й захекані, дзвонили у двері квартири Кудликів.
— Вимокли, експериментатори! — зустріла їх бабуся. — Швидше перевдягайтесь, а то застудитесь! Ось і вам, — простягла бабуся свою кофту Дімі. — Ще ж тільки вчора нежить був.
— Я сам винуватий, — промимрив Діма, знімаючи мокру одежину і влазячи в бабусину кофту, що діставала йому до п’ят.
— Чому ви? — здивувалася бабуся. — Вчора в останніх вістях казали, що ранком можлива короткочасна гроза. А я, стара, забула вас попередити. Та он, до речі, уже все й кінчилося! — І бабуся кивнула за вікно, де й справді знову сяяло сонце.
— До чого тут останні вісті! — знизав плечима Сергій. — Це Діма грозу зробив!
— Он воно що! — усміхнулась бабуся. — Ну, тоді інша річ. А тепер давайте гаряченького чайку — і до школи.
Перевдягнений Сергій, Діма у бабусиній кофтині та Олег в Сергієвих штанцях і сорочці посідали до столу.
— А знаєш, — раптом звернувся до Сергія Діма, — я таки пригадав потрібні слова.
— Та ну! — ледь не захлинувся гарячим чаєм Сергій.
— Плавання у вас сьогодні? — хитрувато усміхнувся Діма.
— Так!
— Ну от, — пояснив Діма, — коли зайдеш у басейн, — тільки спершу заходь, де неглибоко! — лягай відразу на воду й пливи! Але при цьому весь час повторюй подумки:
Гей, працюйте, ноги й руки!
Я пливу, неначе щука!
— І все? — здивувався Сергій.
— І все, — кивнув Діма.
— Неодмінно так і зроблю! — радісно засяяв Сергій. — Величезне вам спасибі!
— Нема за що, — кинув Діма, — дрібниці.
Хлопці хутко поковтали чай, Сергій вихопив із холодильника торт для класу — й вони заспішили до школи: адже по дорозі треба було ще заскочити до Олега за його портфелем.
А Діма подякував бабусі за чай, повернувся в кімнату, зручно вмостився в кріслі й заглибився у читання своїх мемуарів.
У клас хлопці заскочили майже водночас із дзвоником.
Ледь перевівши дух, Сергій відразу помітив порожнє місце Птурської, і серце його покотилося десь аж у п’яти.
"Як же я забув! — із розпачем подумав він. — Та й Діма не згадав. А обіцяв сьогодні повернути її!"
І він відчув, як це не дивно, що йому страшенно не вистачає Вітки з усіма її жартами, шпильками й стусанами.
Після третього уроку до Сергія підійшла вчителька і спитала:
— Кудлик, ти, часом, не знаєш, чому Птурської сьогодні немає у школі?
Сергієві аж дух перехопило, Але зрештою він якось пересилив себе й вичавив:
— Мабуть, захворіла… Вона вчора, здається, кашляла.
Його відповідь ніби задовольнила вчительку. В усякому разі, вона більше ні про що не розпитувала, тільки попрохала Сергія знову занести Птурській домашнє завдання.
— А я після уроків сама їй подзвоню й узнаю, що з нею, — додала вчителька й пішла собі.
А Кудлик так і вкляк на місці! Це ж коли вчителька подзвонить, все стане відомо: і те, що Вітки не було в школі, й те, що й у бабусі вона не ночувала.
У повному розпачі відсидів Сергій так-сяк до кінця уроків. На щастя, його не викликали.
Та лише скінчився четвертий урок і клас почав збиратись у басейн, як Сергій згадав Дімину пораду й почав повторювати про себе чарівні слова.
І що ви думаєте! Він таки поплив!
Коли всі третьокласники перевдяглися в купальні костюми і вчитель фізкультури дав команду: "У воду!" — Сергій Кудлик чи не найпершим стрибнув у басейн. Він відразу ж зашепотів: "Гей, працюйте, ноги й руки! Я пливу, неначе щука!" — і сміливо відштовхнувся ногами від дна.
— Молодчина! — поплескав його по мокрій спині вчитель, коли Сергій, натомлений, але вкрай щасливий — він проплив аж десять метрів! — вибрався з води. — Коли так і далі піде, я й п’ятірки не пошкодую!
Всі однокласники теж поздоровляли Сергія, ляскали кого по спині, яка аж червоною зробилася, та казали, що тепер для нього й океан не страшний!
— Ну, олімпієць, — підійшов до нього Олег, — бачиш, допоміг-таки Дімин віршик! От жаль лише, що Птурська не бачила.
Олегові слова знов нагадали Сергієві, що Діма й досі не повернув Птурську додому, і Кудлик заходився швиденько перевдягатися.
— Я помчав додому, — кинув уже вдягнений Сергій Олегові. Він летів, мов на крилах, — так не терпілося йому поділитися радістю з бабусею.
— Я вмію плавати! — крикнув він відразу на весь будинок, тільки-но бабуся відкрила двері.
— Нарешті! — сплеснула в долоні щаслива бабуся. — Ну, заходь швиденько, порадуй Діму.
— Я вже чув, — вийшов назустріч дідок. — От бачиш, головне — повірити в себе й нічого не боятися!
— Але ж коли б не ваші слова… — почав був Сергій, та Діма перебив його:
— До чого тут слова! Їх я просто вигадав, бо справжні чарівні слова забув.
— Як — вигадали?! — ошелешено глянув на нього Сергій. — Виходить, цей віршик — не чарівний? А коли б я потонув?!
— Ну, перелякався! — засміялася бабуся. — Ти не міг потонути, бо дуже хотів навчитися плавати.
— Не розумію, — закліпав очима Сергій.
— Згодом зрозумієш, — обняла його бабуся. — А зараз мий руки та їстимемо.
Вже за обідом Сергій звернувся до дідка:
— А чому ви досі не повернули назад Вітку? Ви ж обіцяли…
— Склероз! — ляснув себе Діма по лобі. — Забув начисто. Ну, нічого, зараз доїм і поверну.
Вони хутко дообідали й перейшли в Сергієву кімнату.
— Так, так, так, — заходив із кутка в куток Діма, заклавши ручки за спину. — Як же там говориться в таких випадках? — Видно було, що він силкується пригадати потрібні слова. — Слухай, — звернувся раптом Діма до хлопця, — може, нехай вона ще трохи там побуде? Їй тільки на користь.
— Ой, що ви! — злякався Сергій. — Вона там уже й так майже добу. А коли з нею щось трапиться?!
— З такими нічого не трапляється, — невдоволено буркнув Діма. — Ну, добре, помовч — я ще подумаю. — І знову закрокував по кімнаті.
— Ні! — спинився нарешті він. — Хоч убий — не можу пригадати!
— Що ж робити?! — не на жарт переполошився Сергій. — Може, відправте й мене в Навпакинію? Я розшукаю там Птурську, а вдвох якось уже порятуємось.
— Нізащо в світі! — відмахнувся від хлопця Діма. — Ще чого не вистачало! А що бабуся твоя скаже? Ні, і не проси!
І тут хтось подзвонив у двері. На порозі стояв Олег.
— Чого в тебе такий вигляд, наче топитися зібрався? — поцікавився він, глянувши на друга.
— Майже вгадав… — похнюплено відказав Сергій і розповів Олегові про Дімину промашку.
— Отакої! — вигукнув Олег. — Та я б за оту капосну Птурську й волосинки не дав, а ти визволяти її поспішаєш.
Він хотів був додати щось іще, але зиркнув на Сергія — і замовк: друг дивився на нього сумними очима.
— Стривай, я знаю, що робити! Треба негайно бігти до мого батька — він неодмінно допоможе!
Річ у тім, що Олегів батько, лейтенант Пчілка, працював слідчим: розплутувати всякі загадки та розшукувати всілякі пропажі було його професією. Зрозуміло, що відшукати якесь там дівчисько для нього було раз чхнути!
8
А що ж насправді сталося з Віткою?..
Тільки-но вона вийшла зі свого будинку, — а був уже початок на сьому вечора! — як раптом їй в обличчя дмухнув різкий вітер. Вікторія зіщулилась, а коли знов розплющила очі — тільки ойкнула: вона була в якомусь незнайомому місці!
Вітка стояла на широкому проспекті, якого досі ніколи в житті не бачила. Та найбільше вразило її те, що діялось навколо.
Всі машини чомусь їхали задом наперед, зупинялися перед світлофором тоді, коли на ньому спалахувало зелене світло, і зривалися, коли загорялось червоне. Через дорогу то там, то тут, лавіруючи між машинами, перебігали люди. Машини гальмували, наскакували одна на одну, розбивалися, але, як не дивно, міліціонер не звертав на порушників ніякої уваги!
"Чи не сплю я?" — подумала Вітка й ущипнула себе за руку. Їй аж запекло, й вона зрозуміла, що не спить!
"Спитаю у міліціонера, що це за проспект!" — вирішила Птурська й побігла до переходу. Та тільки вона ступила на білі смуги, намальовані по асфальту, як пролунав міліцейський свисток. Вітка озирнулася — кому це він? — але побачила, що люди, як і раніше, перебігають через дорогу де завгодно, а міліціонер махав рукою їй: іди, мовляв, сюди.
Вона підійшла до постового й відразу напосілася на нього:
— Не маєте права! Я переходом ішла! Он їх краще ловіть! — І показала на інших перехожих.
— Ен юімузор! — відповів міліціонер і додав: — Мав — фартш!
Вітка аж присіла на місці! На якій мові він говорить? Невже вона опинилася в якійсь іноземній країні?!
— Ун, ешдивш! — невдоволено мовив постовий і поліз у свою планшетку.
І раптом Вітка догадалася: та він же говорить слова навпаки! Вона сама колись так грала, тому й здогадалася досить швидко.
І Птурська знову все повторила постовому, але вже говорила так, як і він… А щоб вам далі було легше слідкувати за розмовами у країні Навпакинії, я буду переписувати їхні слова правильно…
— Я нічого не порушувала, — пояснила Вікторія. — Я йшла через перехід!
— Хе, — зрозумів її тепер постовий, — оце й є порушення! Вам — штраф!
Він витяг із планшетки плитку шоколаду й простяг здивованій Вітці.
— Що це? — не зрозуміла вона.
— Штраф!
— Як — штраф?
— Ви повинні тут же, на місці, з’їсти цей шоколад!
— Нічого не розумію… — прошепотіла вражена Птурська, але вхопила шоколад і вп’ялася в нього зубами.
Та тільки вона відкусила перший шматок, як обличчя їй скривилося, а з очей потекли сльози. Шоколад був гіркий, наче справжній перець, а то й гіркіший!
Вітка, хапаючи ротом повітря, змахнула сльози й заторохтіла:
— Це зовсім не шоколад! Ви, мабуть, помилилися!
— Шоколад! — кивнув головою постовий. — І ти мусиш його зараз же з’їсти, а то ще оштрафую! — І він видобув із планшетки цукрового півника на паличці.
"Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за півник!" — жахнулася подумки Вітка й замахала руками:
— Ні, ні! Я з’їм, ось, уже!
І вона заходилась відламувати чималі шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.
Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останній шматок, Вітка відчула в роті страшну гіркоту, язик їй прилип до піднебіння.