Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків - Костецький Анатолій
Того дня він вирішив експериментами уже не займатися, а лягти спати. А завтра… Завтра він про все розповість Васькові — і той допоможе йому провести останній експеримент перед тим, як порадувати світ своїм винаходом.
Розділ четвертий
"РЯТУЙТЕ, ГРАБУЮТЬ!"
Цього дня Сидір Силович на роботу не пішов. Він заздалегідь домовився з начальством, узяв відгул — і тепер сидів у садку та грівся на вересневому сонечку, обмірковуючи — прийде сьогодні у сарай злодій чи ні? Йому страшенно кортіло будь-що розкрити таємницю, хто взяв хоч і недорогі, але ж такі потрібні у будь-якому хазяйстві речі. Та й чого вони опинилися у покинутому сараї, теж варто було з’ясувати.
Річ у тім, що Сидір Силович та Лукерія Луківна вчора знайшли в сараї майже все, що в них пропало останнім часом. Всі коробочки, пачки, бляшанки та пляшечки, так безсоромно поцуплені з шухляди "Побутової хімії", стояли собі спокійно на полицях над невеличким акуратним столиком. Не менше здивувалося подружжя й тим, що сарай невпізнанне змінився. Хтось позносив у дальній куток непотріб, склав на купу та старанно прикрив картонками. Підлога була підметена, по кутках не гойдалося павутиння, одне слово, хтось давно звів собі тут кубельце! За цими роздумами й застав Сидора Силовича його син, що тільки-но повернувся зі школи.
— Тату, — здивувався він, — а чого ти не на роботі? Твоя зміна давно почалася! Ти захворів?
— Ні, — буркнув неохоче Сидір Силович, бо вирішив синові таємниці не відкривати: адже той, мабуть, теж захотів би ловити злодія, а хто його зна, що він за один і взагалі чи це безпечно? — Просто взяв відгул і відпочиваю. А ти чого так пізно?
— У школі затримався, — збрехав син. Не міг же він сказати батькові, що після уроків біля двох годин обстежував містечковий сквер, шукаючи порожні пляшки, а потім чи не годину стояв у черзі на приймальному пункті склотари, щоб здати свою здобич.
— Ну, ну… — похитав головою Сидір Силович, не дуже вірячи своєму, як на нього, надто ледачкуватому синові. — Іди вже обідай, мати качку приготувала! — І він знову поринув у солодку напівдрімоту…
Непомітно звечоріло, й Сидір Силович, дочекавшись з роботи дружину, пішов у будинок. Родина повечеряла, й він запропонував лягати спати, бо хотів, щоб син з дружиною скоріше поснули і не заважали йому вночі чергувати біля сараї.
За півгодини Лукерія Луківна й син уже спали.
Сидір Силович прихопив про всяк випадок швабру — яка не яка, а зброя! — тепліше одягнувся й вийшов у сад. Там він гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева ніч видалася такою тихою й лагідною, що Сидір Силович і незчувся, як закуняв на своєму посту…
Прокинувся він раптово, від того, що в сараї тихо рипнули двері!
Сидір Силович підвів голову та так і закляк від несподіванки: із шпарини над дверима сараї пробивалося світло!
Він хотів був зразу заскочити всередину, та раптом помітив під ногами в траві замок — і в його голові сяйнула чудова ідея. "Ану, — подумав Сидір Силович, — візьму та й зачиню злодюгу, а сам — по міліцію! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивіст озброєний. Що такому моя швабра!"
Він обережно підняв замок і тихо-тихо накинув його на петлі.
"Отак тобі, любесенький, і треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! — радів подумки Сидір Силович. — Посидь трошечки, відпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродію, ой, і далеченько ж повезуть!.." Для повної гарантії він іще підпер двері шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвідділу міліції.
— Рятуйте! — хекнув Сидір Силович просто з порога. — Грабують! — І знесилено впав на лаву.
— Де? Кого? Чому? Навіщо? — швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.
— Там! Мене! — відказав Сидір Силович і вискочив за двері. Сержант, ледве встигаючи, припустив слідом.
Коли вони наблизилися до будинку, Сидір Силович підніс пальця до вуст — тсс! — і навшпиньках пішов у сад. Кроків за тридцять до сарая він кивнув на двері й прошепотів:
— Оно, де світиться!..
Сержант вправним рухом вихопив із кобури пістолет, зняв запобіжник і наблизився до дверей. Спершу він зазирнув у шпарину, але нічого не розгледів. Тоді сержант відставив убік швабру, нечутно зняв замок і, набравши повні груди повітря, щосили штовхнув двері ногою.
— Руки вгору! Ні з місця! — вигукнув він таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, — і враз застиг від подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком заніміло сидів хлопчина років десяти з блідим від переляку обличчям.
Сержантові відразу зробилося соромно: і треба ж таке, на дитину зі зброєю наскакувати! Він хутко засунув пістолет у кобуру й кинув хлопчакові:
— Не бійся, то я так… тренуюся. А ви, громадянине, — уже з металевими нотками в голосі обернувся сержант до Сидора Силовича, — ходіть-но сюди!
На порозі з’явився переляканий Сидір Силович, глянув на хлопчика — і тільки очима закліпав:
— Це — ти?!
— Ви знаєте цього хлопця? — допитливо подивився на нього сержант.
— Та як вам сказати… — зніяковів Сидір Силович. — Річ у тім, що це… це — мій син…
— Ет! — сердито махнув рукою міліціонер. — До чого дійшли: власних дітей не впізнають! Злодій, бачте, грабують!.. — Він обсмикав форму, поправив кобуру й пішов із сараї, кинувши наостанку: — Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панікер, п’ятнадцять діб за хуліганство! — І сержант зник у темряві.
Тільки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.
— Як це зрозуміти? — першим оговтався Сидір. Силовий. — Ти чому тут, а не в ліжку?
— Уроки на завтра вчу, — нічого кращого не міг вигадати син, якого спіймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як Христофор.
— Уроки?! — ступив батько до поличок і зняв пляшечку із залишками соляної кислоти. — Це — уроки?! І це? — Він по черзі тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокійнісінько перебували у шухляді "Побутова хімія".
При цьому в нього був такий грізний погляд, що син зрозумів: попереду серйозна розмова! Він вирішив мовчати, як герой.
Батько наче прочитав його думки.
— Чого мовчиш! — підвищив він голос. — Я вимагаю пояснень!
— Нема чого пояснювати.
— Як — нема?! Ми з мамою місця собі не знаходимо, гадаємо, що у нас у домі діється, а це, виявляється, наш рідний синочок сюрпризи влаштовує.
Раптом Сидір Силович замовк і втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомітно заштовхати під стіл якусь невеличку поліетиленову каністрочку. Але Сидір Силович помітив! Він підскочив до сина:
— Ти що ховаєш від мене, негіднику?! Ану, показуй! — І нахилився, щоб вихопити каністрочку з-під столу: вона була, як він уже розгледів, з якоюсь зеленкуватою рідиною. Але син заступив йому дорогу.
— Звідки це? — ще більше розсердився батько. — Признавайся, де вкрав!
— Не крав я! Назбирав грошей — і купив! Два тижні морозива не їв і кіно не дивився!
— Давай сюди! — наказав Сидір Силович, простягаючи руку.
— Не дам! — чомусь страшенно перелякався син і — відштовхнув батькову руку.
— Ти глянь! — отетерів Сидір Силович. — Так ти ще й рідному батькові перечиш?! — Щиро кажучи, Сидір Силович розгубився від несподіваної рішучості сина і навіть не знав, що вдіяти. Зрештою він махнув рукою і вже трохи спокійніше сказав: — Добре! Зараз — спати, а завтра розберемося.
Розділ п’ятий
СХОВАНКУ ВИКРИТО…
Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити із сином про нічні пригоди. По-перше, після бурхливих нічних подій батько просто не зміг рано прокинутись. По-друге, на ранок він уже трохи охолов. А по-третє, син уже о сьомій ранку вислизнув на вулицю, прихопивши із собою таємничу поліетиленову каністрочку.
Невдовзі він уже стукав у двері свого друга Васька. Христофор знав звичку цієї родини вставати разом із сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бігали кілометри по три — "од інфаркту", — а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою і готував для всіх сніданок.
Такий режим він виробив для себе ще з другого класу, бо мріяв у майбутньому стати всесвітньовідомим мандрівником. Для цього йому треба було мати сталеві м’язи, не боятися нежитю й грипу і, зрозуміло, вміти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!
Отож навіть від такої прозаїчної і, на перший погляд — зовсім не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омріяної мети.
От і зараз він зробив зарядку, похукав під крижаним душем і вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у двері постукали.
— Що сталося? — перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозі й ніяк не міг відсапатися після швидкого бігу.
— Та так, — непевно відказав той. — Вийди на хвилинку, справа є.
— Заходь краще до мене, — запропонував Васько, — тут поговоримо, а то яєчня згорить. Христофор ступив за поріг.
— Ну, що там у тебе? — повернувся до розмови Васько, знімаючи з плити яєчню.
— Ось, треба сховати, — Христофор розстебнув портфель і видобув з нього каністрочку.
— Що тут? — зиркнув одним оком Васько.
— Поки нічого не питай. Розкажу згодом!
— Згодом так згодом, — здвигнув плечима Васько. — А зараз давай краще перекусимо.
На цю пропозицію Христофор пристав дуже охоче: він так поспішав утекти з дому, поки не прокинувся батько, що навіть не встиг перехопити бодай скибочку хліба.
Хлопці хутко впоралися зі сніданком, запили яєчню гарячим чаєм, Васько швидко й вправно — теж тренування для справжнього мандрівника! — вимив посуд і нарешті взяв до рук каністру.
— Ану, що ж воно таке? — Він оглянув її з неабияким інтересом. Для чогось постукав пальцем, подивився на світло, погойдав, прислухаючись до важкого плюскотіння зеленкуватої рідини, й намірився був відкрутити кришечку, але в ту ж мить Христофор, мов ужалений, зірвався з місця, схопив друга за руки і несамовито заверещав:
— Обережно! Не чіпай!
Васько так перелякався несподіваного зойку, що відскочив кроків на три, впустивши каністру. Та на підлогу вона не впала: її на льоту підхопив Христофор і з полегшенням притиснув до грудей.
— Ти що? Здурів?! — отетерів Васько.
— Злякався! Ця штука небезпечна, от і злякався за тебе.
— А коли небезпечна, давай її про всяк випадок краще не вдома ховати, а десь у саду.
— Давай у саду, — кивнув Христофор.
