Каяла - Лепкий Богдан

Туга, князю, твій ум полонила, бо довідався ти, що Ігор і Всеволод, як два соколи бистрі, злетіли зі своїх престолів, щоб добути город Тмугорокань або шоломами випити воду з Дону, t половці підтяли крила тим вірлам-соколам, самих їх у пута залізні закували й у кліті посадили. І темно стало в неділю ясну, бо два сонця наші43 погасли, а з ними й два місяці за хмари зайшли. А тоді степовики, немов те кровожадне гніздо нардове, порозбігалися по волостях наших, нам на смуток, ворогам на втіху. Вже-бо наруга44 побідила славу, вже-бо неволя вдарила на волю. Див з дерева свого світового на землю кинувся, а готські діви заспівали про Вусові часи45 та про помсту Шаруканя.

Так з'ясували бояри дивний сон князеві. А князь, вислухавши їх золоте слово, зі сльозами змішане, зронив:

— О, Ігорю і Всеволоде! Чом ви моєї сивої голови не пошанували, чом ви ради моєї не питалися, а за голосом своїх палких, лицарських серць пішли? Рано46 почали ви половецьку землю сікти метами своїми, собі слави добувати. І де ж тепер та ваша слава кривава? Де полки ваші, де чернігівська дружина брата мойого Ярослава?.. Не шукайте їх і не кличте, — мертві не відгукнуться.

І задумався князь Святослав, бо бачив горе рідної землі, якого не бачили інші. І зажурився він — хотів Ігоря і Всеволода з неволі визволяти, та сил до того не мав. А половці справді, як те пардове кодло, по країні нашій порозбігалися: Гза Посем'я руйнував, Кончак лютував по Посуллі. Аж під Переяслав увігнався і город обляг. Князь Володимир Глібович із невеличкою дружиною вискочив із мурів, але в нерівному бою трьома копіями був пробитий. А коли Святослав на підмогу йому пішов, половці від Переяслава під Римів48 пішли, добули його та зруйнували.

Все це, та сумна картина, мов жива, розгорталася перед очима Святослава. Та він її не зжахнувся. Почув нові сили й нову охоту в серці.

— Браття! — сказав він. — Коли сокіл пір'я ронить, коли він линяє, тоді високо літає за птицями, щоб їм гнізда свого на поталу не дати. Так і я, хоч і не молодий, гнізда свойого на поталу половцям не дам. Підемо й поборемося, браття!

Минали неспокійні дні, проходили безсонні ночі, а князь Ігор з полону не вертався. Війна. Половці в краю. Про мир і гадки немає.

А проте княгиня Ярославна дожидала Ігоря, як ясного сонця в довгу осінню сльоту. Він приїде, він приїхати мусить!

Не раз їй здавалося, що від степу шпаркі половецькі коні летять. А на одному з них він, її ладо. Вибігала тоді з терему на вали й дивилася. Довго-довго. Та від степу тільки вітер туманами пороху котив. І ще гірше засмучена, було, вертається до своєї відпочивальні. Помолиться, на мить своє горе забуде, — засне. Аж тут нараз буцім хтось над її вухом гукне: "Вставай!" Зірветься, сяде на постелі й наслухує. Голоси якісь на дітинці чує. А з тих голосів голос Ігоря вибивається. Так, це він! Дає накази конюхам, щоб вичистили й нагодували його коня, бо він далеку дорогу пробув... А ось і її син Володимир на отрока гукає, щоб йому стрем'я притримав, із коня зіскочити поміг, бо в нього ноги — одна рана велика...

— Вони! Вони! — скрикує радісно княгиня, одягається й біжить на замкове подвір'я.

Але там тільки тіні від веж на землю лягають, тільки дерева жалібно скриплять, ними на всі сторони вітер гне, за чуби термосить.

Отаке не раз бувало. І в Новгороді, і в Путивлі, куди переїздила княгиня, то від половецьких наскоків утікаючи, то доглядаючи маєтку свого сина.

Ніде й ніколи не було їй спокою.

А в неділю ще гірше, ніж у будень, бо неділя нагадувала ту неділю нещасну, коли Ігор із княжого золотого стремена зіскочив і в невольниче сідло пересівся. Та ще в неділю тієї роботи нема, що в будень. Є коли й є над чим думати.

*

І вийшла княгиня Ярославна з терему сина свойого Володимира в його городі престольнім у Путивлі на замкові вали в неділю, на досвітку рано, і очі свої, як дві ластівки скоролетні, далеко на схід пустила. В ранню млу, в туман синій, що над землею повис. І летять ті ластівки на крилах туги гень-гень аж за Донець, до сірих веж половецьких, князя Ігоря шукають.

Коли б могла, зозулею туди полетіла б, замочила б бобровий рукав свій у Каялі й обмила б рани криваві на хоробрім Ігоревім тілі.

Коли б могла!

Коли б могла, зняла б руки вгору, мов ті зозулині крила, заплющила б сплакані повіки й верглася б із вежі щонайвищої буйному вітрові в обійми. Хай несе її туди, де Н'ор тепер.

Коли б могла!

Та вітер не їй, а половцям сприяє. В час боїв над Кая-лою так жваво половецькі стріли хапав і на Ігореві вої ніс, а князеві стріли на боки заносив... Мало то йому місця попід облаками буяти або на морі гратися кораблями? Чого ж він тоді княжим воям у очі пилом метав, чого ж радість її по ковиль-траві розвіяв?

Коли б могла, Дніпра-Славуту ублагала б, щоб на своїх хвилях пінистих приніс човен із її дорогим ладом від половців до затону в Почайній.

Коли б могла!

— О сонце, тричі ясне сонце! Всім тепло ти й радість посилаєш. А чого ж бо ти так невблаганно пекло тоді, як Ігор із половцями бився? Чого виссало ти останні сили з тіла його воїв, язики їм до піднебінь поприліплювало, висушені тули постулювало, що стріл з цих тул добута було годі?

0 сонце, тричі ясне сонце!

Заводить-плаче Ярославна. Коли гляне — у полі, на шляху, щось бовваніє. Коні два повагом ступають. А де ж вершники? — Вершників немає, тільки два піші коні за поводи ведуть. Коні рівно ступають, не напереміну ногами, а права передня і задня, ліва передня і задня — іно-ходці. А між кіньми — килим. Когось везуть. Живого чи вмерлого? Боже!

Княгиня хоче бігти, хоче побачити, хто на килимі, як та дитина в колисці, та ноги під нею вгинаються. Паде. Сонце крізь імлу продирається, княгиню розважує, але вона того не бачить, не чує...

♦

Вибігли дітські з княжого терему, підняли княгиню й завели до відпочивальні. Розплющила очі.

— Кого привезли? — питає.

— Твого галицького гостя.

— Данила?.. Де він?.. Ведіть мене туди... Ні, ні, стривайте на хвилину.

1 поправила вбрання на собі, очі зі сліз обтерла.

— Живий він? Здоровий? Кажіть!

— Живий, але нездужає, від ран.

— Лікар при нім?

— Лікар зілля в гаю збирає. Побігли по нього.

— Ходім!

Данило, побачивши княгиню, хотів схопитися і привітатися з нею. Але сили послуху відмовляли. Княгиня припала до нього.

— Брате мій!

— Сестро!

І довго не могли прийти до слова. Розлука, ніби той мур, розвалилася нараз, але зараз же виростала якась нова, ще гірша перегорода — свідомість, що Данило важко недужий, що вони можуть розлучитися навіки.

— Ігор де? — спитала по хвилині Євфросина. Данило жалібно подивився на сестру. Не тішиться, що

він приїхав, про Ігоря питає... Хоч воно і природно, але ж таки прикро.

— Ігор іще там! — відповів і показав рукою на схід.

— Як йому?

— Не турбуйся. Кривди не має. Його шанують, як князя й як лицаря.

— Правда? Не дуриш ти мене?

— Я ж неправди не люблю, ти знаєш. Ігор здоровий, на лови їздить, двадцять людей біля себе має. Тільки за престолом своїм і за тобою тужить.

— А рука?

— І рукою вже гаразд володіє, як колись. Тільки гляди як вихопиться з неволі і прилетить до тебе.

— Що ти кажеш?

— Прилетить. У нього там є один вірний половчанин, Овлур. Той священик, що ти його Ігореві післала, освідо-мив цього Овлура, охрестив, і тепер він душу за Ігоря віддав би. Овлур Ігореві вернутися допоможе. 1 я вже бачу, як ясно світить сонце, як Ігор у краю ріднім, як він їде поклонитися Матері Божій, як із церкви виходить, як народ його вітає, дівчата співають, князям славу віддають...

— Господи! Коли ж то буде... А що ж син мій Володимир?

— 1 ним не турбуйся. Його полюбила донька хана Кончака. В вогонь і воду за ним пішла би.

— Половчанка? — скривилася княгина.

— Половчанка, але гарна й добра душа, — потішив її Данило. — Побачиш, приїдуть обоє. До того, вже християнка вона. Не вдавайся в тугу, сестро.

— А ти?

— Я вже, Богу дякувати, тут, — сумно усміхнувся Данило. — Прийшов потішити тебе, бо туга твоя, мов той зозулин крик, аж туди до мене долітала.

— Добрий мій! — спочутливо сказала княгиня і стиснула виснажену братову руку.

— Яка там добрість! У неволі вмирати не хотів, і тільки. Задихався там. Ні для ока, ані для вуха розради не було. Куди не глянь, рудий степ, сірі вежі, незчисленні табуни коней та стада худоби. А там, у нас, Дністер, гаї, левади, пісні. Солов'їні, й людські, й дівочі.

Полетів кудись далеко очима. Ув очах вогні горіли.

— Як зацвітуть навеену сади, як вибіжать на синє небо всі зорі, які лише є, як заспівають усі солов'ї, — ех!

— А твоя пісня, Даниле?

— Вона тут! — і показав на груди. — Але я не вмру, поки її не передам тобі написану. Це пісня про Ігоря, про Всеволода, про твого батька Ярослава, і... про княгиню Ярославну. Вся наша слава й неслава, честь і гріх, провина й покаяння — всі ми в ній житимемо. 1 я теж. Хоч мене й не буде, ні в житті, ні в пам'яті людській.