Каяла - Лепкий Богдан

Давні пригоди розказували один одному, своїми лицарськими вчинками хвалилися.

Ігорів тисяцький Благота повернувся до свого сусіда: —— Чи не краще було б нам іти вкупі з київським Святославом? Воїв більше, перемога легша.

— Так, але перемога була б Святославом, не Ігорева.

— Отож-то й є. Кожному з них хочеться славним бути.

— І великим.

— Високо вони, ті наші шестикрильці летять26. Аби низько не сіли.

— Не наша справа, брате.

— Нам тільки кров, рани і труди.

— На те ми не князі, а лише княжі люди.

На болоті грубим, несамовитим голосом кричала якась птиця.

— Тупало, — казав молодий отрок.

— Гупало, кажеш, — хитро підморгував до нього його товариш. — Тобі гупало, а мені Див27.

— Вигадки!

— Не вигадки. Старий батько казав, Див на верху дерева сидить і дивиться. А як кому ворог, із дерева злізає. Це половцям приятель. Побачив нас і знати їм дає, щоб збиралися. Чтеш, ЯК кличе:

Корсунь , Суряж29, Посулля30, степи, Тмуторокань ! Збудися, не спи! Говорив грубо й глухо, птицю вдаючи.

— Мовчи! — крикнув на нього товариш. — Забув, що ченці кажуть! Щоб старих богів не згадувати...

Вмовкни.

Сутеніло. Голубіла земля. Виходили зорі на небо. По полях стрибав весняний вітер. Тут молоду траву погладить, там таволзі чуба намне. Пробіжить, і тихо стане. Тільки шлях під копитами кінськими стогне, тільки мечі побренькують.

Стали табором.

Ігор вартових розіслав, щоб язика шукали. Круг табору вартових порозставляв, щоб ворог не підкрався. Обійшов табір і казав готовити вечерю, а тоді й сам із боярами до вечері сів. За столи щити були.

Ігор сердився на сина, що з воями спізнився. Котрийсь із бояр хотів боронити молодого князя, мовляв, переправа через Сейм нелегка.

Ігор на нього видивився:

— Через який Сейм? Путивель по цьому боці, переправлятися не треба. Дружина його каверзує; молодого князя за ніс водити хоче. Забули, що я недалеко.

Казав покладникош готовити ложе. На шкірах, на землі, під голову сідло. Намету не розпинали. Бо й пошо?

Ніч така тепла, ясна. Зорі моргають очима, вітер щось нашіптує до вуха. Чути, як люди хропуть, як коні пасуться... "Не знати, що там у Новгороді? Що моя вірна дружина..." Повіки клеїлися до сну. Аж конем прискакав один із вартових: путивельський полк ізближається.

— Хай табором біля мойого стає, а мене не будити!

Так Ігор карав свого сина; не терпів у поході несправності. З військом невипробуваним, невладнаним ворога не переможеш! Син спізнився, злий приклад дав, не можна цього йому безкарно пустити...

Ігор насунув на себе опанчу. Але заснути не міг. Всякі думки до голови лізли. А чи Ольстин Олексич чернігівських ковуїв приведе, чи Всеволод не спізниться? Бо хоч і який він хоробрий, а й ним його бояри воловодити пробують. Вони скрізь однакові: і в Галичі, і в Києві, і в Курську. Поки котрий у пір'я не поросте, хоч до рани прикладай. А як опериться, понад князя вирости хоче. Ти один, мовляв, а нас багато. Схочемо, то тебе скинемо, другого покличемо. Ще поки князеві доля сприяє, поки він ворогів перемагає, дружину щедро добиччю обділює, поти й гаразд. А не дай Боже нога посовгнеться, горе йому, безталанному володареві... Така небезпека грозить і йому, Ігореві. 1 свідомість тієї небезпеки не давала спокою. Пробував думати про зустріч із половцями, уявляв собі битву з ними, відпирав у думці їх наступ, сам нападав на них, але гадки все його тягли у глухий, безвихідний кут, у внутрішнє безладдя на всьому величезному просторі землі рідної. Пригадував собі слова Данила...

"А ми поборемось! 1 з половцями, і зі своїми рідними степовиками", — казав собі Ігор, засипляючи.

♦

Збудив Ігоря поранній холодок. Обтер росу з повік, скинув опанчу із себе й зірвався на рівні ноги. Короткий, зле твердий сон на свіжому повітрі покріпив його. Хотілося йти, боротися й поборювати, чужих і своїх, хто тільки зазіхав на його насліддя й на добро, й ціле рідної землі.

— Дон нас кличе! — гукнув із широких, чистих грудей.

— Дон нас кличе! — відповіли йому сотні, тисячі голосів. Заржали коні, задзвеніли мечі. Табір прокидався.

Варили пшоняну кашу, кульбачили коні, справно збиралися в десятки й сотні.

Короткий наказ — і полк рушив із місця. Прямували туди, де сходило сонце. Перед ними дичина втікала, мовби князь Ігор на лови йшов, не на бій. її було без ліку: лисів,, сайгаків, турів, диких коней. Тур ставав, наставляв широкий лоб із довгими рогами й червоними, мудрими очима гнівно дивився на Ігоревих людей. Хто вони, як сміють непокоїти його? Чого вони шугають у його, в турячому царстві? Не діждавшись відповіді, повертався й повагом відходив.

Молодші з воїв хотіли йти за ним наздогін. Чимало було охотників полювати. Так старшина дозволу не давала: шкода стріл і списів, а ще більше сили. Все це до боїв із половцями потрібне.

Чим далі йшли, тим дошкульніше припікало сонце, тим менше було трави. А та, що була, на очах жовкла й в'янула. Коні, немов розуміючи, яка з цього для них небезпека, витягали довгі шиї, роздували ніздря й жалісно ржали.

Було поза полуднє, як нараз потемніло. Збентежилися Ігореві вої. Коні припинили ходи. Що це таке?

Хоч днина, на небі зорі замиготіли. Та не ті ясні й веселі, що травневими ночами над головами сяють, а якісь тусклі, полинялі.

— Що це? Що це? — почулося кругом.

— Сонячна затьма, — сказав Ігор, заспокоюючи.

— Поганий знак, князю! Вертаймося! Мабуть, Богові наш похід немилий.

— Поганий знак? Для кого?

— Для нас, князю.

— Чом не для половців? Вони теж його бачать. Бог один знає, кому воно лихо віщує. І чого нам знаку Божого боятися? Діло ж наше не богопротивне.

— Кров проливати йдемо.

— Як завернемось, не поллється вона? Не підемо ми, прийдуть вони. Монастирі понищать, ченців повбивають, ріки сліз потечуть і безвинної крові!

Заспокоїлася дружина. Десяцькі й соцькі до своїх відділів поскакали. Та незабаром знову повернулися.

— Князю наш, пане! Люди йти не бажають.

— Не бажають?

— Гріха бояться й кари Господньої.

Князь не відповів нічого. Скинув шолом, дав його отрокові, добув меча й полетів конем уперед. Минув полки і спинився ген аж над берегом Дінця. Тоді повернув конем на місці і промовив:

— Браття і дружино! Хто знаків небесних боїться, хай додому вертається. Хай крутить жорна й корови доїть. Меч на рало перекує, спис у стрісі заткне. В шоломі можна насадити квочку, щоб половців курятами погостити, як прийдуть. Я з дороги завертатись не звик. Піду сам. 1 або шоломом із Дону води нап'юся, або головою над Доном за вас усіх накладу. Бо краще згинути в славі, ніж у соромі жити!

Торкнув коня і скочив у річку.

За ним де не взявся Данило, й син Володимир, і небіж Святослав, і вірний його отрок. Зашумів перед ними Донець, за ними їх вої шуміли.

Йти чи не йти? Князь Ігор їх зневажив... Жорна крутити казав і корови доїти...

— Князь Ігор добре сказав: краще вмерти, ніж у соромі жити. За ним!

— Хай іде сам, коли такий гордий.

— А що скаже край, коли ми без князя вернемося? Такого ще в нас не бувало. За ним!

— Вертаймося!

— Ні! Де князь, там і люди. Ходім!

Шум, гамір, крик, ніби бій почався. Аж нараз:

— Дон нас кличе!

— Дон нас кличе! — загуло з тисяч грудей, і тисячі людей бурею перекотилися через ріку.

♦

Два дні ждав Ігор над річкою Осколом свого брата Всеволода. Всеволод із курянами іншою дорогою йшов. Він теж припізнився, причинюючи Ігореві турботи. Та Надтягнув Всеволод, і Ігор заспокоївся. Всеволодів полк був такий, що тільки стій і дивися. Це дійсно були люди, Мов під шоломами повикохувані, кінцем списа пови-Кормлювані. Брати щиро звіталися.

— Добре, що ти вже тут, — казав Ігор. — А то не знаєш, що я над Дінцем пережив... Уяви собі, люди попе-рестрашувалися сонячної затьми, далі йти не хотіли...

— Моїм вона теж не по нутру була. Та казати не зважилися.

— Бо ти лише своїх маєш, а в мене, дивись, і Володимирові, і Святославові, й чернігівські ковуї. Кожна частина іншого духу принесла. В нас що не город, то світ окремий...

— Якось воно буде. Біда тільки, що сонце ніби на нас завзялося, так пражить. І що далі в степ, то менше трави. Трохи я паші з собою забрав, але надовго її не стане. Коней шкода. Наш Святослав, мабуть, того і плаче...

— Ні. В поході мовчить, слухає, що я кажу.

— А співець?

— Перший за мною в річку кинувся тоді, як дружина йти не хотіла.

— Лицар! Жаль, що наділу не має. Все його наслід-дя — гусля...

— А проте, престолу не добивається, у Тмуторокань не біжить, ворогів на рідний край не наводить.

— Бо любить його.

— І його майбутнім журиться.

— Журиться за всіх нас... Але, — перервав нараз князь Всеволод, — але нам у похід пора.

— Ні, брате, — спротивився Ігор, — твої коні потомились, люди теж. До ночі підіждемо. Холодком краще.

Всеволод згодився, а як звечоріло, полки рушили з місця. Від широкого Дону холодний вітер віяв. Спершу легкий, а там щораз дошкульніший. Ніби русичів до Дону не пускав. Десь узялися і хмари. Насувалися темні, зловісні, грізні. У хмарах блискавки миготіли. Ні зір, ні місяця, тьма-тьменна, що чоловік чоловіка не бачив. Десь перекликалися сичі, по яругах голодні вовки вили. Лисині брехали, як ті собаки, лише якось коротше, відривчасто, ніби собак удавали. Ти б сказав, що весь звіриний світ зі сну прокинувся й подавав собі радісну вістку, що завтра бенкет буде. Поживи матимуть усі донесхочу.

— З великої хмари малий дощ! — нарікали борці. Всякий за дощем серед довгої посухи стужився. А тут покропило трохи, і хмари посунули туди, на Київ. Але й від

того дощику, що перепав, відсвіжилося повітря, легше грудям дихалося.

Провадили старі люди. Вони вже до меча не здатні, та зате степ, мов своє власне поле знають. І куди йти, й де на спочинок ставати. Не раз туди молодими ногами ходили, тепер інших ведуть. Хоч як темно, не бійтесь, не зблудять!

Степ оповився переддосвітньою млою, зимною і гнітючою. Мла, як море. Не йдіть, бо потонете в ньому!

Насилу ранок крізь темінь продирався. Хотілося побачити небо синє, ясне, тричі ясне сонце. Непривітна ніч довго-довго тяглася.

Доходили до річки Солониці32, як нараз побачили кількох комонників, що як вітер проти них летіли. Це передова сторожа, що її Ігор за річку послав був, щоб язика дістати. Половців бачили? Бачили. Багато їх? Багато.