Каяла - Лепкий Богдан

Кожний станув перед своєю частиною: тисяцький перед тисячею, соцький перед сотнею, князь перед своїм полком. А стояли ті полки в такому самому ладі, як і вчора: Ігор посередині, Всеволод і Святослав на крилах, Володимир і Ольстин Олексич перед ними. Стрільці, вибрані з усіх полків, висунулися наперед.

Почався бій.

Від світанку до вечора, вщ вечора до світанку летять стріли каленії, гримлять шаблі* об шоломи, тріщать списи гартовані серед землі половецької.

Чорна земля, поорана чобітьми та копитами, кров'ю була политая, тілом людським засіяна і тугою обвіяна.

Ой, тужитиме земля наша!

Дві хмари стріл зустрілися. Стріли гострі, їдкі та кусливі, як ті змії. Коли яка попаде в землю, зариється глибоко й стирчить так кріпко, що й вирвати її нелегко. А як у груди, наскрізь прошибне. Груди князів і дружинників опанцирені, вони тих стріл не дуже-то й бояться. Але що мають казати звичайні мечники та колійники?

А стрільців половецьких куди більше, вони по два луки мають. І на конях вони, то прискакують, то втікають. А коні їх легкі, поворотливі, степові. Княжі ж стрільці опішені, йдуть і стріляють, ідуть і стріляють.

Стріляли, поки їм стріл стало. А тоді розступилися передні лави Володимирового й Ольстинового полку і пропустили крізь себе перетомлених стрільців. Пропустили, замкнулися й рушили вперед, бо ворог наближався.

Зударилися. І від зудару того земля задрижала... Мов розбурхані хвилі океану, напирали стовпища половецькі на княжі війська, а ті їх відпирали — мечами, списами, щитами. Чоловік із чоловіком зударявся, меч зі шаблею бився, аж сипалися іскри. Коли пощербилися мечі, з ножами йшли один на одного, до рукопашного бою приходило. Один одного зломити хотів і, як той сніп, на землю покласти.

Смерть, наче той косар страхітний, ішла й косила. Лавами цілими людей стелила, купи трупа клала. І не вгавала, втоми-перевтоми не знала. На диво багате жниво збирала.

А сонце пекло, палало. Останні сили з людей висисало. Потом вони вмивалися, у крові купалися, світу Божого не бачили, задурманені, оп'янілі, до одної йшли мети, до — перемоги!

Та дійти до неї ніяк не могли. Поколені, порубані, покалічені, обезвічені, лягали на далеких окраїнах землі рідної. Боронили її,

А вожді? Де люди, там і вони. Що людям, те й їм. Ті самі труди, ті самі рани, аби не... кайдани!

Нараз почувся крик:

Шаблі половецькі об шоломи русичів; русичі мали мечі.

— Зліва нас заходять половці!

Ігорів полк висунув свої запасні частини на лівий бік. Скочили на коней і помчали, щоб спинити найгрізнішу з небезпек — окрилення. 1 вдалося якось не пустити ворога на зади. Хоч із величезними втратами, але відперли його.

Та ще не встигли вернутися на спочинок, як знову вдарив крик на сполох:

— Ворог нас із правого боку заходить. Ігор кинув інші частини на правий бік.

Знову бій, одчайний, завзятий, і знову нові важкі втрати. 1 так кілька разів, поки ніч не настала.

Втомилися і свої й вороги, від бою й від жаги... Язик до піднебіння прилипав, сагайдаки позсихалися, стріли годі було з них добути. З ніг валилися люди.

Насилу постягали трупи, своїх і чужих. А трупів цілі вали. Вони добрій справі послужать. Жахливою перегородою стануть між обома ворожими таборами.

Над полем рудий туман. Чути піт, і кров, і стогони...

Князь Ігор зціпив зуби. Він теж ранений у руку... Та йому стогнати не годиться.

Третього дня, в неділю, ще й сонце не сходило, як половці почали знов наступати. За ніч до них нові стовпища понадтягали. А княжих людей чимраз менше. Та їх обхопило невгнуге завзяття. Не здаватися, битися до останнього строщеного списа! Бо й що ж їм іще залишалося? Ворог їх не пощадить. Не замирить із ними по-лицарськи. Ранених по-добиває, подорізує, а для тих, що попадуть у полон, для тих — хто його знає, що краще: смерть чи життя полоненика-раба? То й, не дожидаючи наказів старшин і воєводів, із місць зривалися і ставали в ряди. Як учора й позавчора.

1 знову летять стріли каленії, брязчать шаблі об шоломи, тріщать списи гартовані в чужім, половецькім краю.

1 знову, мов ті снопи на ниві, лягають Дажбогові внуки за свою землю, за волю.

Аж нараз... Ігор дивиться й очам не вірить. Із Ольсти-нового полку вискочила сотня, одна і друга, чернігівські ковуї, ті, що в боях без мечів і щитів, з ножами тільки в руках на ворога кидаються і перемагають. Вискочили й біжать. Куди ж бо вони? Невже ж зжахнулися смерті й утікають? А може, яку ворожу побачили частину, що хоче зайти збоку, й летять їй назустріч?.. Не пустити їх, завер-Ііути, бо й так уже людей небагато...

І Ігор, не надумуючися довго, скаче на свого коня й летить навперейми. Здіймає шолом, щоб його побачили й пізнали.

— Ви куди? — кричить. — Вертайтеся! Це ж я! Ваш вождь. Не осоромлюйте себе, Чернігова, цілої землі нашої!

Чи пізнали його ковуї — не знати. Та пізнали князя половці. Як ті парди, кинулися на нього. Поворот до своїх йому загородили. Розлучили вождя з його військом. Ані йому до війська, ані війську до нього.

І ковуям ніяк завернутись. Один тільки Михайло Юрієвич насилу пробився. Став біля Ігоря, своїми широкими грудьми його заступає, бо Ігор ранений у руку.

Та ще в пору Данило до шуряка прискакав. Трьох їх тепер — трьох, як одна душа. А довкола половців, мов чорної птиці. І все ще нові надлітають. Верещать. Смачний шматок занюхали. Та нелегко його дістануть.

Не одна голова ворожа з плечей злетить, не одна шабля зломиться, не один спис потрощиться, заки бісові сини дістануть у свої руки трьох хоробрих Дажбогових внуків. Б'ються.

А полками за той час Всеволод кермує. Мов той ярий тур, кидає собою направо, наліво. А де його золотий шолом блисне, там лежать постинані голови половецькі. Де його меч гряне, там хтось упаде, і більше вже не встане. Бо що йому рани? Він забув про всіх і про все, навіть про свою дружину; прегарну Глібівну, про свій престол і дороге насліддя. Йому одне на гадці: пробитися крізь ворожі лави на допомогу братові свойому, дорогому Ігореві. Вони ж так недалеко один від одного — на один перестріл. На один перестріл усього. Та в ту мить його меч не видержав ворожого удару. Здзеленькотів, відломився від рукояті, полетів.

Вороги хмарою накрили Всеволода. Друга хмара окутала Ігоря й його товаришів бою, Данила галицького й Михайла Юрієвича чернігівського.

Так розлучилися вірні брати над берегами мутної Кая-ли. Так скінчився той бенкет червоний, — вина-крові не стало. Впилися нею хоробрі русичі й ворогів напоїли. 1 лежать тепер усуміш у важкому похміллі.

Шумить над ними степова ковиль-трава, і гнуться над річкою лози. Ронять листки, як сльози.

Мало хто вийшов ціло з тих боїв жахливих. Одні полягли, другі останками сил до річки добилися, щоб рани обмити та вгасити спрагу, й потонули в її каламутних хвилях, ще інші попали в полон, а тільки деякі заціліли. І ці — виснажені, бігли окривавлені, голодні, бігли навмання, подібні до звірів, цькованих хортами. А страх біг за ними, бо не мали половці для ворогів ні сумління, ні серця.

І втікали вони ночами невидними, полями бездорож-ними, умліваючи з голоду й болю. Ночами втікали, а днями ховалися в комишах, в очеретах та в багнах, що не висихали. Не один там і заков'яз навіки.

А ті, що їм поталанило добігти до землі рідної, — приносили сумні вісті про погром, якого ще не бувало:

— Каяла!

І летіло це зловісне слово від міста до міста, від села до села, від загороди до загороди. А куди пролетіло, туга, мов та повінь, розливалася широко. Туга за тими, що пішли й не вернуться ніколи, жаль за славою, що її сором, мов хмара сонце, прикрив, і тривога, що завтра буде!

Бо на цих боях не скінчиться. Мало буде Обиді нашої кривди. Вона збудиться, лебединими крилами сплесне й полетить на нас. А за нею насунуть стовпища половецькі з ханами Гзою та Кончаком. Копитами землю зо-рють і кістками заволочать, людським тілом її згноять, поллють кров'ю, слізьми зросять... Ой, гіркі ж то буцуіь жнива, доле наша нещаслива!

І пролетить Обида понад нашим краєм із вогненним рогом у правиці невблаганній, села й городи попалить, квітучі загороди людські у попіл оберне.

Ох леле, горе нам!

А над берегами Чорного моря готські діви38 гратимуться золотом нашим, бо його аж туди занесуть криваві хвилі степових річок. І усміхнеться німою, нерозгаданою усмішкою далекий бовван тмутороканський39.

Усі сили ворожі радітимуть радістю великою, що заламалася сила Дажбогових внуків, заламалася й не скоро до давньої потуги повернеться...

*

Великий київський князь Святослав був саме тоді в Корачеві40, де збирав нові сили, щоб улітку піти на половців. Вертаючися з Корачева, поступив до Новгорода-Сіверського. Хотів князя Ігоря намовити до цього походу. Та як же здивувався, коли не застав там ні Ігоря, ні його дружини. Ігор на половців пішов, а Ярославна переїхала до Путивля. І зажурився Святослав. Не радяться князі з ним, самі тайком за такі небезпечні діла беруться. Відвикли слухати київського князя як свого начальника, як наслідника Володимира Великого й Мудрого Ярослава. Не бачать, що нівечать спійло, яким розбита на уділи земля трималася ще хоча трохи купи. Не розуміють, що підтинають гілляку, на якій самі сидять.

З такими сумними гадками князь Святослав заїхав до Чернігова, щоб і тамошнього князя до літнього походу намовити. Не намовив, а лише довідався про Каялу. І серце його скліщив біль: такі хоробрі князі, і тепер у половецькій неволі! Який сором, яка втрата!

Спасати їх, спасати!..

Спокою не мав князь Святослав ні вдень, ні вночі. У днину з гадками бився, по ночах мутні сни йому снилися. А як вернувся до Києва, скликав мужів своїх на раду й розказав їм свій останній, найдивніший сон,

— Лежав я, — казав князь Святослав, — на київських горах, на тисовому41 ложі під чорним покривалом. Напували мене вином синім, змішаним із отрутою, та з пустих сагайдаків половецьких сипали мені жемчуг на груди. Лоскотали мене. А я був безсилий, безрадний. Дивлюся, а в мойому теремі золотоверхому дошки без сволока над головою висять. Ось-ось упадуть і придавлять мене! Слухаю, а галки й ворони чорними стадами насунули і край наш пообсідали ген аж до Пліснеська42, до Кисаневої деб-ри. Обсіли, крячуть і не летять над море.

Слухають бояри князя і так йому цей дивний сон ясують:

.