Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Тіні забутих предків - Коцюбинський

Тіні забутих предків - Коцюбинський

Читаємо онлайн Тіні забутих предків - Коцюбинський
при вогні ват­ри. Іван при­су­вав­ся ближ­че до нього, ло­вив Ми­ко­лу за шию й про­хав:

- Оповіж, браччіку, каз­ку якус, ти їх ба­га­то знаєш…


З чор­но­го не­ба ка­па­ли зорі, й плив­ла по ньому білим шу­мом не­бес­на ріка. В до­ли­нах дріма­ли го­ри.


- Відай, рос­туть,- ки­дав на­че до се­бе Іван.


- Хто?


- Гори.


- Перше рос­ли, те­пер пе­рес­та­ли…


Микола мовк­не, але потім до­дає сти­ха:


- 3 пер­вовіку не бу­ло гір, ли­ше во­да… Та­ка во­да, гей­би мо­ре без бе­регів. Та й бог хо­див во­дою. Але раз він уздрів, що на воді кру­титься шум. «Хто ти є?» - за­пи­тав. А во­но ка­же: «Не знаю. Жи­вий сме, а хо­ди­ти не мо­жу». А то був арі­д­ник. Бог про не­го не знав, бо він був, як бог, з пер­вовіку. Дав бог йо­му ру­ки та й но­ги, і хо­дять вже ра­зом оба поб­ра­ти­ми. От ви­учи­лось їм все по воді хо­ди­ти, схотів бог зем­лю зро­би­ти, а як діста­ти з дна мо­ря гли­ни - не знає, бо бог все знав на світі, ли­ше нічо­го не вмів зро­би­ти. А арідник мав си­лу до всього - та й ка­же: «Я бих ту­ди про­нир».- «Прон­ри». От він пірнув на дно, згріб в жме­ню гли­ни, а реш­ту схо­вав до ро­та для се­бе. Узяв бог гли­ну, розсіяв. «Більше не­ма?» - «Не­ма». Поб­ла­гос­ло­вив бог ту зем­лю, та й по­ча­ла во­на рос­ти. А та, що в роті у со­то­ни, рос­те й собі. Рос­те та й рос­те, вже й ро­та роз­пер­ла, не мож­на йо­му ди­ха­ти вже, очі на ло­ба лізуть. «Плюй!» - ра­дить бог. За­чав він плю­ва­ти, та й де лиш плю­не, там ви­рос­та­ють го­ри, од­на ви­ща за дру­гу, до са­мо­го не­ба до­хо­дять.


Вони б і не­бо про­би­ли, ко­ли б бог не зак­ляв. Відтоді пе­рес­та­ли го­ри рос­ти…


Дивно Іва­нові, що такі красні го­ри, такі ве­селі, а сот­во­рив їх злий.


- Кажи, браччіку, далі,- про­сить Іван, а Ми­ко­ла знов по­чи­нає:


- Арідник був здат­ний до всього, що на­ду­мав - зро­бив. А бог, як що хотів ма­ти, му­сив ви­муд­ро­ву­ва­ти в нього або ук­рас­ти. По­ро­бив арідник вівці, зро­бив си скрип­ку і грає, а вівці па­суться. По­ба­чив бог та й вкрав то­то в не­го, і вже обоє пас­ту­шат. Що є на світі - муд­рощі, шту­де­рація вся­ка,- то все від нього, від со­то­ни. Де що лиш є - віз, кінь, му­зи­ка, млин або ха­та,- все ви­га­дав він… А бог лиш крав та да­вав лю­дям. Та­ке-то…


Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, ви­га­дав ват­ру. При­й­шов бог до ват­ри і ди­виться на во­гонь. А той вже знає, чо­го він. «Все ти, ка­же, у ме­не пок­рав, а сього не дам». Але ди­виться арідник, а бог кла­де вже ват­ру. Так йо­му ста­ло до­сад­но, що він озьмив та й плю­нув у бо­жу ват­ру. А з тої сли­ни і зняв­ся над вог­нем дим. Пер­ше ват­ра бу­ла без ди­му, чис­та, а відтоді ку­рить…


Довго Ми­ко­ла оповідає, а ко­ли не­на­ро­ком зга­дає чор­та, Іван хрес­тить гру­ди під кеп­та­рем. Ми­ко­ла ж тоді плює, аби не­чис­тий не мав над ним си­ли…



***



Занедужав Ми­ко­ла - і Іван замість нього пильнує ват­ри. Про­ти вог­ню, на лаві, спить ва­таг, а там, в кут­ку, де нес­по­кі­йно хви­лю­ють тіні од бер­бе­ниць, пос­тог­нує хо­рий. В чорнім котлі ки­пить во­да, дим зби­вається вгорі, під дах, і вилітає крізь гон­ти. Ча­сом не­чис­тий дих­не у діру, і тоді дим з си­лою бу­ха та гри­зе очі, але то доб­ре, бо не мож­на зас­ну­ти. А сон на­ля­гає. Щоб одігна­ти йо­го, Іван встром­лює очі в жи­вий во­гонь. Він му­сить со­ко­ти­ти во­гонь, сю по­ло­нинську ду­шу, бо хто знає, що б ста­лось, як­би не вберіг! Ве­се­ла грань сміється до Іва­на з-під важ­ко­го нак­ла­ду і рап­том чез­не. Пе­ред очи­ма пли­вуть вже зе­лені пля­ми, розп­ли­ва­ються у ца­рин­ки, у сме­ре­ко­вий ліс. По ца­ринці сту­па­ють білі но­ги Марічки. Во­на ки­да в поліг граблі і прос­тя­гає до нього ру­ки. І у ту мить, ко­ли Іван ось-ось має по­чу­ти м'яке тіло Марічки на своїх гру­дях, з лісу ви­хо­дить з ри­ком вед­мідь, а білі вівці ме­чуться вбік і одділя­ють йо­го од Марі­ч­ки. «Ху, пек ті та цур!.. Нев­же зас­нув?» Жар з ват­ри кліпає оком, ва­таг хро­пе, а під чор­ним пок­ри­ва­лом рух­ли­вих ті­ней стог­не Ми­ко­ла. Чи не по­ра ва­ри­ти ку­ле­шу на сніда­нок для вівчарів?


Іван ви­хо­дить з стаї. Тиша і хо­лод обійма­ють йо­го. Десь в за­го­ро­дах ди­ха худібка, зби­лись вов­ною вівці, сла­бо бли­щать біля зас­тай­ок ват­ри. Вівчар­ки обс­ту­пи­ли Іва­на, ви­тя­гу­ють за­ле­жа­не тіло, гре­буться і труться до ніг.


Чорні го­ри зал­ля­ли до­ли­ни, як ве­ле­тенська ота­ра. Во­ни віку­ють у такій тиші, що чу­ють навіть ди­хан­ня ху­до­би. А над ни­ми розс­те­ли­ло­ся не­бо, ся по­ло­ни­на не­бес­на, де ви­па­са­ються зорі, як білі овеч­ки. Чи ще щось є в світі, опріч сих двох по­ло­нин? Од­на пос­ла­лась до­лом, дру­га го­рою, а між ни­ми, як дрібна цят­ка, чорніє пас­тух.


А мо­же, не­ма нічо­го. Мо­же, ніч за­то­пи­ла вже го­ри, мо­же, зсу­ну­лись го­ри, роз­ду­ши­ли усе жи­ву­ще і лиш од­но Іва­но­ве сер­це глу­хо ка­ла­та під кеп­та­рем у без­ко­неч­них мерт­вих прос­то­рах? Са­мо­та, як біль зубів, по­чи­на ссать йо­му сер­це. Щось ве­ли­ке, во­ро­же ду­шить йо­го, ся зат­верділа ти­ша, бай­дуж­ний спокій, сей сон не­бут­тя.


Нетерплячка сту­ка йо­му до го­ло­ви, за гор­ло ха­пає нес­покій - і, стре­пе­нув­шись рап­том, він з кри­ком, улю­лю­кан­ням й зой­ком ки­да со­бою у по­ло­ни­ну, щоб се­ред гвал­ту вівча­рок ди­ко ре­ву­чим клуб­ком зла­ма­ти ти­шу, роз­би­ти ніч на скал­ки, як камінь шиб­ку. Ов-ов-во!..- од­зи­ва­ються збуд­жені го­ри… Га-га-га…- пов­то­ря­ють в три­возі да­лекі вер­хи, і зно­ву зімкну­лась роз­би­та ти­ша. Вівчар­ки вер­та­ють на­зад, ска­лять до Іва­на зу­би та ма­ха­ють хвос­та­ми.


Але зро­би­лось іще сумніше. Схотілось сон­ця, ве­се­ло­го шу­му ріки, теп­ло­го хатнього ду­ху, роз­мо­ви. Жаль вхо­пив сер­це, со­лод­ка ту­га.


Згадки по­ча­ли йо­го за­ли­ва­ти та хви­лю­ва­тись пе­ред очи­ма. І рап­том по­чув він ти­хе: «Іва-а!» Хтось йо­го кли­кав. О! Зно­ву: «Іва-а!..»


Марічка? Де во­на взя­лась? Прий­шла на по­ло­ни­ну? Вночі?


Заблудилась і кли­че? Чи, мо­же, йо­му при­чу­лось? Ні, во­на тут. Сер­це ка­ла­та в Іва­но­вих гру­дях, але він ва­гається ще. Ку­ди іти? І зно­ву, ут­ретє, долітає до нього звідкись: «Іва-а!..» Марічка… во­на… на­пев­но… Він біжить навп­рос­тець, без стеж­ки, ту­ди, звідки чув го­лос, але стрічає лиш прірву, ку­дою не мож­на ні збігти, ані діста­тись на по­ло­ни­ну. Стоїть й заг­ля­дає у чор­ну бе­зод­ню. Тоді йо­му ро­биться яс­но: се йо­го кли­че лісна. І, хрес­тя­чи гру­ди та ози­ра­ючись ля­ч­но, він по­вер­тає до стаї.


Пора ва­ри­ти ку­ле­шу. В кип­ля­чий ка­зан він сип­ле му­ку, крає її

Відгуки про книгу Тіні забутих предків - Коцюбинський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: