Тіні забутих предків - Коцюбинський

фур­ка­ла скал­ка, і двоє лю­дей, скуп­лені й строгі, тим са­мим ру­хом пе­ре­тя­га­ли ремінь. Скал­ка по­чи­на­ла ку­ри­­тись, і ско­ро ма­ленький вог­ник вис­ко­чив з неї та за­па­лав з обох кінців. Ва­таг по­бож­но підняв во­гонь і встро­мив в ват­ру, зло­же­ну ко­ло две­рей.

- Навіки сла­ва! - обер­нув­ся він до Іва­на.- Те­пер маєм жи­вий во­гонь, а до­ки ме він горіти, ні звір, ні си­ла не­чис­та не озьме­ся мар­жи­ни та й нас, ир­ще­них…

І завів Іва­на до стаї, де од по­рожніх бер­бе­ниць, пу­тин та го­лих ла­виць йшов за­пах пуст­ки.

- Завтра при­же­нуть нам худібку, ко­ли б до­поміг пан-біг усю лю­дям відда­ти,- обізвавсь ва­таг і роз­повів, що Іван має ро­би­ти.

Щось бу­ло спокійне, навіть ве­лич­не в мові та в ру­хах по­ло­нинсько­го газ­ди.

- Мико!.. - гук­нув він у двері.- А розк­ла­ди бор­ше ват­ру у стаї…

Тонкий ку­че­ря­вий Ми­ко­ла, з пов­ним жіно­чим об­лич­чям, вніс в стаю во­гонь.

- Ти ж хто, браччіку, бу­деш - вівчар? - заціка­вивсь Іван.

- Ні, я спу­зар,- одк­рив зу­би Ми­ко­ла,- маю пильну­вать ва­т­ри, аби не згас­ла че­рез все літо, то бу­ла б біда!..- Він на­віть з жа­хом озир­нув­ся нав­ко­ло.- Та й піти до по­то­ку во­ди, та й у ліс дров…

Тим ча­сом ват­ра роз­го­ра­лась на по­ло­нині. Пов­ним по­ва­ги ру­хом, як давній жрець, підки­дав ва­таг до неї сухі сме­ре­ки та свіжу хвою, і синій дим лег­ко здіймав­ся над нею, а далі, ки­ну­тий вітром, за­чеп­ляв­ся за го­ри, пе­ре­ти­нав чор­ну сму­гу лісів та сте­лив­ся по да­ле­ких бла­кит­них вер­хах.

Полонина по­чи­на­ла своє жит­тя жи­вим нев­га­си­мим вог­нем, що мав її бо­ро­ни­ти од всього ли­хо­го. І, на­че зна­ючи се, во­гонь вивсь гор­до своїм га­дю­чим тілом та ди­хав усе но­ви­ми клу­ба­ми ди­му.

Чотири сильних вівчар­ки, пок­лав­ши в тра­ву свої ко­жу­хи, ди­ви­лись за­дум­ли­во в го­ри, го­тові в од­ну хви­ли­ну ско­чить на но­ги, по­ка­зать зу­би та наїжи­ти шерсть.

День уже гас. Го­ри міня­ли своє бла­кит­не уб­ран­ня на ро­жеві з зо­ло­том ри­зи. Микола кли­кав ве­че­рять. Тоді зій­шлись до стаї всі вівчарі і сіли біля жи­во­го вог­ню, щоб в мир­ності з'їсти свою пер­шу по­ло­нинську ку­ле­шу…

***

Яка ж то­та по­ло­нин­ка по­весні ве­се­ла, як овеч­ки у ню ідуть із кож­но­го се­ла!.. Високий ва­таг, на­че дух по­ло­ни­ни, об­хо­дить з вог­нем стоїще. Обличчя в нього по­важ­не, як у жер­ця, но­ги сту­па­ють твер­до й ши­ро­ко, а дим з го­ло­веш­ки фур­ка за ним кри­ла­тим змієм. На во­ро­тях стоїща, ку­ди ма­ють пе­ре­хо­ди­ти вівці, ва­таг ки­да во­гонь, а сам нас­лу­хає. Він чує хід по­ло­нинський не тільки ву­хом. Він сер­цем чує, як з гли­бо­ких до­лин, де кип­лять ріки та рвуть бе­ре­ги, з ти­хих осель і ца­ри­нок ко­титься вго­ру, на пок­лик вес­ни, жи­ва хви­ля худібки, і під но­га­ми її ра­до зітхає зем­ля. Він чує да­ле­ке ди­хан­ня ота­ри, ри­чан­ня корів і лед­ве вло­ви­мий го­лос пісень. А ко­ли врешті по­ка­за­ли­ся лю­ди і підня­ли уго­ру довгі трембіти, по­зо­ло­чені сон­цем, щоб привітать по­ло­ни­ну се­ред синіх верхів, ко­ли заб­ле­яли вівці і шум­ли­вим по­то­ком зал­ля­ли всі за­го­ро­ди, ва­таг впав на коліна та підняв ру­ки до не­ба. За ним схи­ли­лись до мо­лит­ви вівчарі й лю­ди, що приг­на­ли мар­жи­ну.

Вони про­ха­ли у бо­га, щоб вівця ма­ла га­ря­че сер­це, як га­ря­чий во­гонь, який пе­рес­ту­па­ла, щоб гос­подь ми­ло­серд­ний зас­ту­пив хрис­ти­янську худібку на ро­сах, на во­дах, на всіх пе­ре­хо­дах од вся­ко­го ли­ха, звіра й при­пад­ку. Як до­поміг бог зібра­ти худібку до­ку­пи, щоб так до­поміг усю лю­дям відда­ти…

Ласкаво слу­ха­ло не­бо прос­то­сер­деч­ну мо­лит­ву, доб­ро­ду­ш­но хму­рив­ся Бес­кид, а вітер, проліта­ючи далі, ста­ран­но вичісу­вав тра­ви на по­ло­нині, як ма­ти ди­тя­чу го­лов­ку…

***

Полонинко, вер­хо­вин­ко, чимєсь так згорділа, чи не ти­ми овеч­ка­ми, щось тільки уздріла?

- Гісь! Гісь! - підга­няє зза­ду вівчар. Вівці ліни­во згина­ють коліна, трем­тять на тон­ких ніжках і тру­сять вов­ну.- Гісь! Гісь!..- Голі мор­ди, з ста­ре­чим ви­ра­зом за­ну­ди, одк­ри­ва­ють сли­няві гу­би, щоб пос­кар­жи­тись боз­на-ко­му. «Бе-е… Ме-е…» Два вівчарі ве­дуть пе­ред.

Червоні гачі мірно роз­ти­на­ють повітря, од ру­ху ки­ває на ході за кре­са­нею квітка.- Бир-бир!..- Вівчар­ки ню­ха­ють ві­тер і од­ним оком ско­са пог­ля­да­ють на вівці, чи все в по­ря­д­ку. Треться вов­на об вов­ну, біла об чор­ну, хви­лю­ють пух­на­ті хреб­ти, як дрібні в озері хвилі, і драгліє ота­ра.- Птруа… птруа!..- Гор­ля­ний пок­лик все на­вер­тає крайніх в ота­ру, три­має повідь у бе­ре­гах. Го­ри го­лубіють нав­ко­ло, як мо­ре, вітер гро­ма­дить на небі хма­ри. Трем­тять ку­че­ряві овечі хвос­ти, а го­ло­ви всі на­хи­ли­лись, і білі плес­каті зу­би виг­ри­за­ють у корінь со­лод­ку брин­ду­шу, хра­буст або ро­же­вий горішок.- Бир! Бир!..-

Стелить отарі під но­ги по­ло­ни­на свій ки­лим, а во­на на­кри­ває її ру­хо­мим ря­бим ко­жу­хом. Хрум-хрусь… Бе-е… Ме-е!.. Хрусь-хрусь…

Тіні од хмар бро­дять по ближ­чих гор­бах, пе­ре­су­ва­ють їх з місця на місце. Хо­дять, здається, го­ри, як ва­ли в морі, і тільки да­лекі не­по­руш­но го­лубіють на місці. Сон­це зал­ля­ло ове­чу вов­ну, розк­лав­шись ве­сел­кою в ній, за­па­ли­ло тра­ви зе­ле­ним вог­нем, за вівча­ря­ми ідуть довгі їх тіні.- Птруа… Птруа!..- Хрум-хрусь… хрусь- хрусь… Не­чут­но сту­па­ють пас­ту­хи в пос­то­лах, ко­титься м'яко вов­нис­та хви­ля по по­ло­нині, а вітер по­чи­на гра­ти на да­лекім во­ринні.

Дз-з…- тон­ко співає він в од­ко­ло­ту скал­ку, до­куч­но бри­нить, як му­ха.

Дз-з…- об­зи­вається гру­бо дру­ге во­рин­ня, на­во­дя­чи сум. Хма­ри все при­бу­ва­ють. Во­ни вже зак­ри­ли півне­ба, гас­не да­ле­кий Бес­кид, і чорніє, і пох­мурніє в тінях, не­мов уді­вець, а по­ло­ни­на ще мо­лодіє. І пи­тається вітер тон­ко в во­ринні: «Чо­му ти ся бай не же­ниш, ви­со­кий Бескиде?» - «Бо зе­ле­на по­ло­нин­ка за ме­не не піде»,- сум­но зітхає Бескид. Бла­кит­не не­бо за­ма­за­лось сірим, мо­ре гір по­темніло, по­ло­ни­на по­гас­ла, і ота­ра овець пов­зе по ній, як сірий ли­шай.

Холодний вітер розп­рав­ля кри­ла і б'є ни­ми у гру­ди попід кеп­тар. Так труд­но ди­хать, що хо­четься обер­ну­тись до ньо­го спи­ною. Хай б'є…

Тонко за­во­дить во­рин­ня, як му­ха в те­не­тах, скиг­лить біль нес­тер­пу­чий, пла­че са­мотній сум… Дз-з… дзи-и… Нев­га­ву­че, без­пе­рес­тан­ку. Ви­со­тує жи­ли і крає но­жем по серці. Хтів би не слу­хать, але не мож­на, хтів би втек­ти - та де? - Гісь-гісь!.. А ти ку­ди?.. Шляг би ті тра­фив! Бир-бир!.. Мур­ко!..- Але Мур­ко вже на­вер­тає. Обганяє вівцю, вітер нас­тов­бур­чив на ньому шерсть, а він зло­вив вже зу­ба­ми за карк вівцю і ки­нув в ота­ру. Дз-зи-и… Дз зі-і… Так зу­би бо­лять од­но­манітним і нес­тер­пу­чим бо­лем. Зці пив би зу­би й за­мовк. Боли. Дзи­чи, пек ті та цур! Що во­но пла­че? Віддай, се «той», бо­дай ска­менів!.. Отак, здається, впав би на зем­лю, без­си­лий, за­ту­лив ву­ха ру­ка­ми та би зап­ла­кав… Бо вже не го­ден… Дз-зи-и… Дзі-у-у!.. Йой!..

Іван вий­має