Тіні забутих предків - Коцюбинський

дум­ка не засміти­ла їй сер­ця. Прав­да, ко­зи та вівці ста­ють од то­го кітні, але лю­дям по­ма­гає во­рож­ка. Марічка не бо­ялась ні­чо­го. За по­ясом, на голім тілі, во­на но­си­ла час­ник, над яким по­шеп­та­ла во­рож­ка, їй ніщо те­пер не заш­ко­дить. На згад­ку про се Марічка лу­ка­во осміха­лась до се­бе і обійма­ла Іва­на за шию:

- Любчику Іван­ку! Ци бу­де­мо в парі усе?

- Єк бог даст, моє со­ло­даш­ко.

- Ой ні! Ве­ли­ку пізьму має у серці ста­ри­ня на­ша. Не на­бу­ти­ся нам.

Тоді йо­го очі темніли і груз топірець в зем­лю.

- Я не тре­бую їхнею зго­дою. Най що хотє роб'є, а ти бу­деш моєю.

- Ой мой-мой! Шо ти го­во­риш…

- Шо чуєш, душ­ко.

І на­че на злість ста­рині він на тан­цях ви­ма­ху­вав дівкою так, що аж пос­то­ли розсіда­лись.

Однак не все так скла­да­лось, як ду­мав Іван. Газдівство йо­го руй­ну­ва­лось, вже не бу­ло ко­ло чо­го усім ро­би­ти і тре­ба бу­ло йти в най­ми.

Жура гриз­ла Іва­на.

- Мушу йти в по­ло­ни­ну, Марічко,- су­му­вав він заз­да­ле­гідь.

- Шо ж, йди, Іван­ку,- покірно об­зи­ва­лась Марічка.- Та­ка нам до­ля су­ди­лась…

І во­на співан­ка­ми ко­си­чи­ла їх роз­лу­чен­ня, їй бу­ло жал­ко, що на­дов­го пе­рер­вуться їхні стрічі в ти­хо­му лісі. Обійма­ла за шию Іва­на та, ту­ля­чи до йо­го ли­ця біля­ву го­лов­ку, сти­ха співа­ла йо­му над ву­хом:

Ізгадай мні, мій ми­ленький,

Два ра­зи на дни­ну,

А я те­бе ізга­даю

Сім раз на го­ди­ну.

- Ізгадаєш?

- Ізгадаю, Марічко.

- Нічьо! - потіша­ла во­на йо­го.- Ти меш, са­ра­ко, вівча­ри­ти, я му сіно ро­би­ти. Вилізу на ко­пи­цу та й си по­див­лю в го­ри на по­ло­нин­ку, а ти мені зат­рембітай… Мо­же, по­чую. Як муть мря­ки сіда­ти на го­ри, я ся­ду та й си зап­ла­чу, що не вид­но, де про­бу­ває ми­лий. А як в по­го­жу нічку за­зоріє не­бо, я му ди­ви­тись, кот­ра зірка над по­ло­нин­ков - то­ту ба­чить Іван­ко…

Тільки співа­ти за­ли­шу…

- Чьому? Співай, Марічко, не втра­чай ве­се­лості свої, я си хут­ко по­вер­ну.

Але во­на тільки сум­но го­ло­вою хи­та­ла.

Співаночки мої милі,

Де я вас подію?

Хіба я вас, співа­ноч­ки,

Го­ра­ми посію,

-  стиха обізва­лась до нього Марічка.

Гой ви ме­те, співа­ноч­ки,

Го­ра­ми співа­ти,

Я си бу­ду, мо­ло­денька,

Сльоза­ми вми­ва­ти.

Марічка зітхну­ла і ще сумніше до­да­ла:

Ой як бу­де доб­ра до­ля,

Я вас поз­би­раю,

А як бу­де ли­ха до­ля,

Я вас за­не­хаю…

- Отак і мені… Мо­же, і за­не­хаю…

Іван слу­хав то­ненький діво­чий го­лос і ду­мав, що во­на дав­но вже засіяла го­ри співан­ка­ми своїми, що їх співа­ють ліси й сіно­жаті, груні й по­ло­ни­ни, дзво­нять по­то­ки і ви­спі­вує сон­це… Але прий­де по­ра, він по­вер­не до неї, і во­на знов поз­би­рає співан­ки, щоб бу­ло од­буть чим весілля…

***

Теплим вес­ня­ним ран­ком Іван ішов в по­ло­ни­ну. Ліси ще ди­ха­ли хо­лод­ка­ми, гірські во­ди шуміли на ско­ках, а плай радісно підіймав­ся уго­ру поміж во­рин­ням. Хоч йо­му тяж­ко бу­ло по­ки­да­ти Марічку, а про­те сон­це і та шум­ли­ва зе­ле­на во­ля, що підпи­ра­ла вер­ха­ми не­бо, вли­ва­ли в нього ба­дьо­рість. Він лег­ко стри­бав з ка­ме­ня на камінь, на­че гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки по­чу­ти свій го­лос:

- Слава Ісу­су!

- Навіки сла­ва.

По да­ле­ких гор­бах са­мотіли тихі гу­цульські осед­ки, виш­неві од сме­ре­ко­во­го ди­му, яким про­ку­ри­лись, гострі даш­ки обо­рогів з за­паш­ним сіном, а в до­лині ку­че­ря­вий Че­ре­мош сер­ди­то поб­лис­ку­вав си­ви­ною та світив попід скелі не­доб­рим зе­ле­ним вог­нем. Пе­ре­хо­дя­чи потік за по­то­ком, ми­на­ючи хмурі ліси, де ози­ва­лась ча­сом дзвінком ко­ро­ва або біли­ця си­па­ла вниз під сме­ре­ку об'їдки ши­шок, Іван підіймав­ся все ви­ще. Сон­це по­чи­на­ло пек­ти, і кам'янис­та доріжка му­ли­ла но­ги. Те­пер вже ха­ти по­па­да­ли­ся рідше. Че­ре­мош прос­тяг­ся в до­лині, як срібна нит­ка, і шум йо­го сю­ди не до­хо­див. Ліси ус­ту­па­ли місце гірським сіно­жа­тям, м'яким і пов­ним. Іван брів се­ред них, як по озе­рах квіток, на­ги­на­ючись ча­сом, щоб за­ко­си­чить кре­са­ню жмут­ком че­р­во­ної грані або блідим вінком невістульки. Вниз за­па­да­ли­ся бо­ки го­ри у гли­бокі чорні ізво­ри, звідки ро­ди­лись хо­лодні по­то­ки, ку­ди не сту­па­ла людська но­га, де пле­кав­ся тільки бу­рий ведмідь, страш­ний во­рог мар­жи­ни - «вуй­ко». Во­да по­па­да­ла­ся рідше. За­те як при­па­дав він до неї, ко­ли зна­хо­див потік, той хо­лод­ний криш­таль, що оми­вав десь жовті корні сме­рек і аж сю­ди при­но­сив гомін лісів! Ко­ло та­ко­го по­точ­ка якась доб­ра ду­ша ли­ша­ла гор­нят­ко або ко­но­воч­ку гус­лян­ки.

А стеж­ка ве­ла все далі, ку­дись у ло­ми, де гни­ли од­на на одній голі ко­лючі сме­ре­ки, без ко­ри й хвої, як кістя­ки. Пус­то і ди­ко бу­ло на тих лісо­вих кла­до­ви­щах, за­бу­тих бо­гом й людьми, де лиш го­ту­ри гутіли та ви­лись га­дю­ки. Тут бу­ла ти­ша, ве­ли­кий спокій при­ро­ди, строгість і сум. За пле­чи­ма в Іва­на рос­лив­же го­ри і го­лубіли уда­лині. Орел здіймав­ся з кам'яних шпиць, бла­гос­лов­ля­ючи їх ши­ро­ким роз­ма­хом крил, чу­лось хо­лод­не по­ло­нинське ди­хан­ня, і роз­рос­та­лось не­бо.

Замість лісів те­пер слав­ся зем­лею же­реп, чор­ний ки­лим пов­зу­чих сме­рек, в яко­му плу­та­лись но­ги, і мхи одя­га­ли ка­мінь зе­ле­ним шов­ком. Да­лекі го­ри одк­ри­ва­ли один за од­ним свої вер­хи, ви­ги­на­ли хреб­ти, вста­ва­ли, як хвилі в синьому морі. Зда­ва­лось, морські бу­ру­ни зас­тиг­ли са­ме в ту мить, ко­ли бу­ря підня­ла їх з дна, щоб ки­нуть на зем­лю та зал­лять світ. Вже синіми хма­ра­ми підпи­ра­ли край-не­бо бу­ко­винські вер­хи, опо­ви­лись бла­кит­тю близькі Си­ниці, Дземб­ро­ня і Біла Ко­би­ла, ку­рив­ся Ігрець, ко­ло­ла не­бо гос­т­рим шпи­лем Го­вер­ля, і Чорногора важ­ким своїм тілом да­ви­ла зем­лю.

Полонина! Він вже сто­яв на ній, на сій ви­сокій луці, вкри­тій гус­тою тра­вою. Бла­кит­не мо­ре збу­ре­них гір об­ля­ло Іва­на ши­ро­ким ко­лом, і зда­ва­лось, що ті без­ко­нечні сині ва­ли та­ки ідуть на нього, го­тові впас­ти до ніг.

Вітер, гост­рий, як на­то­че­на барт­ка, бив йо­му в гру­ди, йо­го ди­хан­ня в од­но зли­ва­лось із ди­хан­ням гір, і гордість об­ня­ла Іва­но­ву ду­шу. Він хотів крик­нуть на всі ле­гені, щоб лу­на по­ко­ти­лась з го­ри на го­ру, аж до край­не­ба, щоб за­хи­та­ти мо­ре верхів, але рап­том по­чув, що йо­го го­лос про­пав би у сих прос­то­рах, як ко­ма­ри­ний писк… Тре­ба бу­ло спіши­ти.

За горб­ком, у до­линці, де вітер не так дош­ку­ляв, він зна­й­шов стаю, за­коп­че­ну ди­мом. Діра у стінці для ди­му чор­ні­ла хо­лод­ним от­во­ром. За­го­ро­ди на вівці сто­яли по­рожні, і вівчарі по­ра­лись там, щоб бу­ло де но­чу­ва­ти при вівцях. Ва­таг за­ня­тий був до­бу­ван­ням жи­во­го вог­ню.

Заклавши в одвірки скал­ку, двоє лю­дей пе­ре­тя­га­ли ре­мінь, від чо­го скал­ка кру­ти­лась й скрипіла.

- Слава Ісу­су! - привітав­ся Іван.

Але йо­му нічо­го не од­повіли.

Так са­мо