Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Чи мені місця жалко? — І щоб утішити батька, додав: — Скоро війна скінчиться — німці нам поле повернуть. Таку хату поставимо, що вам і не снилося! Панами заживемо!

Але навіть ця звістка не порадувала Оксена: лишився до неї байдужий. Звично вліз у лямки сидора, узяв костур, вклонивсь,

ЯК Чужому:

— Спасибі, що не вигнав одразу в шию.

— То ви завтра приходьте!

— Як Бог дасть — прийду.

Провів батька з хати, і коли старий попростував до воріт,

Гукнув ЙОМу ВСЛІД:

— Тату, куди ж ви?! Вулицею не ходіть — ідіть левадою! Оксен слухняно повернув од воріт, пішов на город. Вирядивши батька, Іван трохи заспокоївся. Лаяв лишень

себе, що забув спитати старого, чи не стрічався з ким-небудь у селі. Ну, нічого, якось обійдеться: Бог дасть — не з'їдять. Зловив себе на тому, що згадав Бога — вперше за багато років згадав,— усміхнувся, й до того ж прояснилося ніби на душі. Зайшов до хати, сказав дружині:

— Ти, той... Може, прийду обідати з гостем, так подбай, щоб було що на стіл поставити. Збігай до комірника, хай дасть...

Йшов до управи, тішився думкою, що все якось обійдеться.

Гайдук ополудні прикотив машиною — довго після неї вулицею стояла збита пилюка.

Машина заїхала в двір управи. Відчинилися задні дверцята. Виліз Гайдук. Був він весь у німецькому, і вже вкотре впіймав себе Йван, що аби не знав, що це — Гайдук, не повірив би нізащо, що це — не німець. Холодні очі, презирлива застигла гримаса на пихатому обличчі — німець, та й квит! Мов не тільки душу — чужу шкуру нап'яв. Одразу взявся за ручку передніх дверцят, одчинив і поштиво щось мовив по-німецькому. З машини показався блискучий чобіт, ніби з чорного скла. Потім появився другий чобіт і обтягнені коричневим сукном литки, коліна, коричневий мундир, кашкет із високим піддашшям; з лакованим козирком. З-під окулярів гостро і владно блиснули очі — різонули спершу по Івасюті, потім по черговому поліцаєві, який аж рота розтулив.

Гайдук ще з більшою поштивістю сказав щось німцеві — назвав, мабуть, Івасюту, бо той серед німецьких незрозумілих слів упіймав своє прізвище. Німець і не глянув на Івасюту, а щось нетерпляче буркнув Гайдукові.

— Де тут туалет? — запитав Гайдук.

— Туалет? — ошелешено перепитав Івасюта.

— Туалет! — повторив сердито Гайдук.— Клозет, по-вашому. Проведи пана Крамера!

Туалет, якщо його можна було так назвати, стояв аж у кінці, двору, в найглухішому закутку, серед таких бур'янів, що й вовкам упору водитись. Була ця споруда жалюгідною й ветхою — давно поперекошувалися двері, загрозливо рипіли під ногами дошки, та ще й поліцаї — о вже мужва! — не завжди поціляли в дірку, і Йван, холонучи, дивився на чоботи, що виблискували перед ним на доріжці. Та німцеві було, мабуть, непереливки — нетерпляче ткнув пальцем на причинені двері, й Іван, зрозумівши красномовний жест, кинувся одчиняти.

У клозеті аж загуло од потривожених мух Іван тримав двері, боячись, щоб вони не одвалилися зовсім, а німець проскочив усередину. Вибрав місце, де чистіше, став розсупонюватись.

Івасюта хотів причинити, але німець сердито крикнув на нього, і той, вкінець розгублений, так і лишився стояти при дверях.

Німець сидів урочисто і строго, внутрішньо весь зосереджений. Погляд його холодних очей спрямовано кудись поза Івасюту, який стояв ні в сих ні в тих. Здавалося, все село дивиться зараз на нього, дивиться і тихенько регоче, але що мав робити: мусив тримати двері.

Німець нарешті поворухнувся, простягнув набік руку, звично полапав по дошці, але, крім павутиння, нічого не намацав Бридливо струснувши пальцями, сердито глянув на Івана:

— Папір! Шнеллер!..

Івасюта квапливо лапнув по кишенях, але паперу, як на гріх, не було. Запропонувати ж німцеві лопуха, що ним користувалися поліцаї, не наважився.

— Зараз, зараз... Посидьте хвилинку!

Німець щось іукнув услід — певно, дуже сердите, і Йван уже підтюпцем побіг до управи..

Заскочив до кабінету, гарячково занишпорив по шухлядах. Шухляди, як на зло, теж порожнісінькі. Повикидав усі папери, що лишилися од дільничного міліціонера, врешті налапав якийсь клапоть — твердий, ніби бляха. Та Івасюта зрадів і цьому: ухопив і притьмом — надвір.

Отак би й заніс отой аркуш німцю, аби його не перехопив Гайдук:

— Ти, я бачу, зовсім не при своєму! Візьми у шофера!.. Папір, що його дав шофер, був м'який і ніжний та ще й

■блакитного кольору. Притримуючи поштиво за краєчок, щоб не забруднити, Івасюта бігцем подався в бур'яни.

Повернувшись до управи, німець щось сердито сказав Гайдукові, а той уже переклав:

— Гер Крамер сказав, що коли й наступного разу побачить оце неподобство, то накаже втопити тебе у клозеті.

Зайшли до приміщення. Тут було чисто — учора ж прибрали.

— Ну, розказуй!— скомандував Гайдук, коли посідали: гер Крамер за столом, Гайдук трохи збоку, а Івасюта лишився стояти.

Іван налягав більше на те, як підняв усе село гасити пожежу, як удалося врятувати майже весь хліб, ось тільки молотарка згоріла.

— Од чого зайнялося?

— Та хтось, мабуть, підпалив.

— Хтось! Хтось! — передражнив сердито Гайдук: не забував перекладати й герові Крамерові. Німець так пильно дивився пронизливими очима, що в Івасюти мурашки по:пині бігали.— Сторож був?

— Був. Як же без сторожа!

— Давай його сюди!

— Немає,— спохмурнів Іван.— Шукали, шукали — мов провалився.

— Та-ак,— лиховісно Гайдук.— Молотарка згоріла, сторож зник Може, він і підпалив?

Івасюта ледь не бовкнув, що, може, і сторож, але вчасно прикусив язик: Пекельного ж він сторожем і ставив. Тож, схаменувшись, відповів, що навряд чи сторож Тим більше що знайшли сліди: хтось під'їжджав до току на конях. Отож вони, мабуть, і підпалили. Сторожа порішили, певне, а труп десь затягли.

Зачувши про сліди, Гайдук про щось порадився з німцем і скомандував їхати в поле...

Сліди, слава Богу, не щезли. Чотири пари копит чітко вирізнялися на ріллі, а поміж ними — відбитки чиїхось величезних ніг. Гайдук спитав одразу: чиї, і хотів того чи не хотів Івасюта — мусив признатися: мабуть, таки Корнія Пекельного — сторожа.

— І покійники вже бігати почали? — запитав уїдливо Гайдук.

Німець же, який досі байдуже оглядав згорілу молотарку, враз ожив, з несподіваною спритністю пішов по слідах. Довге тіло його стало ще довшим, у ньому тепер щось було од хорта, який вистежує дичину.

Сліди вивели на дорогу і там загубилися.

Але німця обставина ця не засмутила. Він випростався, ткнув у той бік, де зникала дорога, рукою і сказав:

— Партизанені

Гер Крамер невдовзі й поїхав., Тільки перед тим підійшов до Івасюти, ткнув йому пальцем в: рот. .

— Покажи зуби! — скомандував Гайдук.

Той зажмурився — иу. зараз уріже! Та рот розтулив.

— Ширше, ширше! Не бійся, не висиплються!

Лж тріснуло щось у щелепах. Гер Крамер постукав твердим, як долото нігтем по зубах, муркнувши, пішов до машини. Івасюта ж усе стояв, не сміючи затулити рот, аж поки Гайдук зауважив:

— Можеш стуляти. Чи отак до ранку стоятимеш?

Коли гер Крамер поїхав, Івасюта поцікавився, хто він такий.

— Начальник гестапо,— відповів Гайдук— І я тобі не позаздрю, коли він всерйоз зацікавиться твоїми зубами.

Івасюта так і не розшолопав, для чого той чортів гестапівець заглядав йому в рот.

— Так що мені, Івасюто, робити з тобою? Сиділи утрьох: Гайдук, Івасюта й Ольга.

Надворі — глупа ніч, ніде ні шелесне, хіба що кашляне поліцай, поставлений Івасютою коло воріт. Давно б уже й спати, а вони все сидять і сидять. Івасюта геть сп'янів. Ольга теж помітно похитувалась, не п'янів тільки Гайдук. Лише темнішали за кожною чаркою очі та лиховіснішою ставала посмішка.

Весь день не злазив з Івана, до ночі перевіряв готовність місцевої поліції.

Кілька разів улаштовував тривогу: витягував пістолет, стріляв угору. Діставав годинник, стежив за стрілкою:

— Возькаєтесь, панове, возькаєтесь! Поки зберетеся, то бандити управу спалять і вашого начальника живцем засмажать...

Заспані поліцаї стояли похмурі, аж кислі. Веселого було мало: щойно сіли їсти, а тут знову — тривога. Хапай гвинтівку й лети до управи, щоб вислухати чергову знущальну нотацію.

Зажадав список підозрілих осіб. Довго докопувався, хто міг підпалити чи повідомити про молотарку бандитів, бо самі вони не могли дізнатися ніяк Запитав навіть про старосту, Приходька. Бо не можна забувати й того, на чиєму боці воював у роки громадянської...

— В будьонівці повернувся додому, в будьонівці! Десь і досі, мабуть, у скрині ховає...

Івасюта відповів, що нічого супроти старости поки що сказати не може. Сю ніч гасив хліб — живцем у вогонь ліз.

-

Попікся так, що лежить і не зводиться.

— А все ж придивіться. Зайшла мова про Пекельного.

— Жінка, діти є?

— Мати одна...

— Що думаєш робити?

— Заарештувати думаю та допитати.

— Ех, Івасюто,— аж похитав головою Гайдук.— До чого ж ти тіпус вульгаріс. Заарештувати! А ти подумав, що отой твій Пекельний матір провідати надумається? Одежину сяку-таку прихопити, харчів... Учити тебе та вчити. Вистав біля її хати пост потаємний, а стару поки не чіпай.

Івасюта пообіцяв і це. Сам стерегтиме, очей не спускатиме. Проковтнув і "вульгаріса", і дещо гірше: Гайдук не скупився на образливі прізвиська.

"Гаразд, твоє ниньки зверху! — думав понуро.— Знущайся, знущайся, прийде час — пригадаю!"

— Чого жовнами граєш та очі одводиш? — помітив Гайдук— На начальство як треба дивитися? Прямо, весело й віддано. Ще й хвостом при цьому помахувати.

— Не маю хвоста,— Івасюта вже сердито.

— Заведи... Гляди мені, Івасюто!

І що більше хмурнів Івасюта, то веселішим ставав Гайдук Аж під вечір зігнав посмішку з обличчя — згадав про матір.

— Узнав, де похована?

Іван зізнався, що не встиг. Гайдук цього разу навіть не розсердився. Опустив голову, довго мовчав. Не наказав —

ПОПРОСИВ:

— Узнай. Піду завтра — провідаю. Вона ж мене, може, всі оці роки з-під землі виглядає...

Поворушив плечима, прокашлявся:

— То де свого начальника ночувати покладеш?

В Івасюти все заздалегідь намічено: Гайдук ночуватиме в нього. Ольга прибрала у спальні, послала свіжу білизну.

Вони ж удвох пересплять у першій кімнаті, на підлозі — не помруть. Тут аби тільки оця біда швидше минула, щоб Гайдук про молотарку забув.

Не забув.

Коли випили чарку останню, перед тим як із-за столу зводитись, подивився раптом пильно, запитав:

— Так що мені, Івасюто, робити з тобою?

В Івана одразу ж, пересохло у роті.