Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Ви ж не маленькі. То мала дитина не розуміє нічого... Потерпіть іще трохи... А зараз сідаймо вечеряти.

— Дякую, я не голодний.

— Сідайте, сідайте, нічого сердитись.

— Я не серджуся.

— Сердитесь — бачу. Тільки й мене зрозумійте. Я ж оці всі роки спав і бачив себе на нашому хуторі. Німці пообіцяли: як тільки скінчиться війна — повернуть землю. Ще й, може, за вірну службу зайвину приріжуть. А якщо сказав що не так, то вибачайте: таким уже вродився.

Однак батько до столу так і не сів. "Таки сердиться! — подумав Іван.— Ну, хай посердиться, може, порозумніша хоч трохи!"

Ліг, задоволений розмовою й собою. Серед ночі Ольга вийшла із спальні — свекор все ще стояв на колінах.

— Тату, чого не спите? і

Оксен урвав молитву, повернувся до невістки:

— Прости мене, дочко: не , мала мороки, так принесло старого на шию.

— Та що ви, тату! За що вас прощати? Мені веселіше, коли ви є. А Йвана,— оглянулась Ольга на двері, — на Івана не зважайте: показиться та й охолоне.

— Гарна ти дитина! — розчулено мовив Оксен.— Бог тобі оддячить за твою доброту.

І після розмови з невісткою наче заспокоївся. Коли Ольга повернулася знадвору, свекор уже лежав. Поклав руки вздовж ковдри, склепив повіки — не поворухнеться. Аж моторошно стало: примарилось, що свекор помер. Підійшла навшпиньки, придивилась, прислухалась: дихає. Заспокоєна, прикрутивши гніт у лампі, пішла до своєї кімнати.

Тільки вийшла — розплющив очі.

Це вже стало звичкою: не спати майже до ранку. А колись спав як убитий. На старість же обсіло безсоння. Ходив навіть до лікаря. Той довго торочив про якусь нервову систему, виписав порошки, гіркі, як смертна кара. Попив їх щось із тиждень, але не помогло, тоді він, змирившись, сприйняв це безсоння як ще одну спокуту, наслану Богом.

Щовечора або, вірніше, щоночі ставав на молитву:

"Отче наш, що єси на небесах..."

Молитва лилася гаряче й щиро, зринаючи з глибини його єства, з самої душі, вона проймала Оксена до сліз...

"Нехай святиться ім'я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі..."

Ніхто, в такі хвилини не стояв поміж Оксеном і Богом. Ніхто не заважав, не заходив чи виходив із хати, і в святій умиротвореній тиші гаряче снувалася молитва, спливаючи з Оксенових вуст:

"Хліб наш щоденний дай нам сьогодні;

І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям своїм..."

Бог проступав поволі із темряви, світлий лик його нависав над Оксеном —"Господи! Господи!" — аж стогнав у душі Оксен, і клав земні поклони, і хрестився, і молився...

"І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє Царство, і сила, і слава Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь".

Щоразу шепотів одну й ту ж молитву — "Отче наш".

Колись знав їх безліч: од всіляких хвороб, од дощів і посухи, мслитви-прохання й молитви-подяки, молитви у радості й молитви в печалі, святкові й буденні молитви, молитви до Бога Отця, Сина і Духа Святого і Діви Марії, до всіх апостолів та пророків, великомучеників і великомучениць, що виповнювали Царство небесне й ревниво стежили, аби кожному з них була віддана належна шана. Не згадаєш, забудеш — і віділлється тобі навіть тут, на грішній землі.

Виб'є твою ниву град... Або здохне телиця... Або якась пошесть нападе на овець... Ото так і знай: забув пом'янути якогось святого. Біжи мерщій до церкви та став йому свічку, та спокутуйся перед ним у щирій молитві!..

Колись Оксен так і робив. Кожен пророк, кожен святий пантрував над певною ділянкою у великім господарстві Оксеновім і треба було не забути нікого, не образити хай і мимовільною, але неувагою, щоб росло й колосилося, плодилось і множилось. І Оксен міг би позмагатися з будь-яким батюшкою щодо знання молитов, і, стоячи в церкві, ловив себе на тому, що підказував у думці батюшці подальші слова тієї або іншої молитви.

Тепер же знав лише одну. І не ходив більше до церкви. І не клякнув перед іконами.

Через великі душевні терзання прийшов Оксен до справжньої віри.

Коли розкуркулили — кинувся звично до церкви: за порятунком, захистом. Вистоював довгі служби, переймав священиків, що виходили з храму, цілував гаряче руки, питав: за віщо? Вони ж стояли найближче до неба, то повинні були знати, чим Оксен прогнівив отак Господа, чим не вгодив, що Бог одвернувся од нього.

Але святі отці й самі не знали нічого.

Були не менш розгублені, аніж Оксен. Закривалися храми, скидалися на землю хрести, нечестива комсомолія виганяла священнослужителів з божих осель, всю країну захлеснула повінь безбожжя,— що могли вдіяти вони, слабкі соломинки, на розгойданих хвилях зневіри? Благословляли, мовби відмахувались, Оксенову нахилену голову, бурмотіли звично: "Моліться, надійтесь на Всевишнього", і Оксена не раз підмивало спитати: "А ви, батюшко, дуже надієтесь?" — і він одходив, розчарований гірко, і вже якщо й молився, то більше за звичкою: в ньому починала ворушитись образа на Бога. Сам собі боявся зізнатися в цьому — смертельний це гріх! Але нечистий все частіше підступав до Оксена, особливо ночами, безсонними, тривожними, довгими, коли найм'якша подушка муляє каменем, а думки напливають, безнадійні і) темні, без жодного зблиску, розради. "А чи не занадто жорстокий до тебе Бог? — допитувався в такі хвилини нечистий.— Скільки ще можна збиткуватися з тебе?" — "Господи, прости, заступись! — зривався з постелі Оксен.— Одверни мене од лукавого!.." Та навіть цієї милості не давав Бог Оксенові: тільки лягав, як нечистий заходжувався біля другого вуха: "Дивись: закривають церкви, топчуть у землю хрести, палять божественні книги,— а він усе терпить. Цькують його слуг, плюють на його образ,— а він все мовчить. Собаці бездомній, і тій би урвався терпець! Так хто ж він такий: многотерпеливий чи многобоязливий?" — "Господи, Господи, прости мене, грішного! — клав покаянні поклони Оксен.— За що караєш?.. За віщо?"

Порятунок прийшов, коли Оксен уже стояв на порозі зневіри.

Отець Діодорій.

Стрілися випадково на вулиці. Оксен пройшов мимо, та враз зупинився: він чи не він? Знав же суворого батюшку добре, не раз бував у нього на службі, та й сиділи колись за столом у покійника-дівера. Не такий отець Діодорій, щоб його забути, не впізнати, хай і через багато років! Тільки ж дуже вже незвичний мав вигляд цей чоловік, так разюче схожий на отця Діодорія. Як простий смертний, у мирському, де й коса поділась, і борода, що врочисто і строго спадала на груди? Оксен повагався-повагався, а потім, набравшись рішучості, наздогнав, легенько торкнув за рукав:

— Скажіть, добродію, ви не отець Діодорій?

Це був таки він. Роки не минули безслідно й для нього: безбороде лице усіялося зморшками, але все так же суворо й пронизливо дивилися очі з-під чорних наколошканих брів, а губи були такими ж твердими, непоступливими над важким підборіддям. Затинаючись, Оксен довго пояснював, хто він, де вони стрічалися, а о. Діодорій незблимно дивився на нього й не казав ні слова. Коли ж Оксен замовк, зовсім розгублений, владно кивнув: "Ходім!"

Привів Оксена не до храму, а до якоїсь убогої халупи.

Оксен переступив поріг і зупинився в нерішучості, вагаючись, зачиняти за собою двері чи лишити. Похмуро було у приміщенні. Світло ледь-ледь пробивалося крізь єдину шибку. Врешті зважився — зачинив: двері виснули так, наче в них наболіла кожна кісточка. Ще дужче потемнішало. Оксена вразило убозтво. Та найбільше настрахався довгою труною, що стояла прямо на долівці недалеко од столу і правила, мабуть, о. Діодорію за ліжка виднілася прим'ята подушка, недбало застелена ковдра.

Оксен пошукав очима ікони: перехреститися, але стіни були голі, тож перехрестився прямо в куток, де мала бути божниця.

— Сідай! — наказав господар і втупив важкий погляд у Оксена.

Очі його мерехтіли чорно і моторошно, аж пекли. Оксен зі страхом подумав, чи сповна розуму ця людина, і щоб порушити гнітючу мовчанку, несміливо запитав:

— А де ваші матушка?

— Преставилась,— коротко й неохоче відповів о. Діодорій.

— Царство їм небесне! — перехрестився Оксен.— Гарна була людина! — Хоч не міг пригадати, яка насправді була матушка.

— А дочка ваша? Надіюсь, во здравії?

— Прокляв! — відповів, як одрубав, о. Діодорій. Підступив майже впритул до Оксена (очі вже не просто пекли — палили!), ткнув йому в груди сухим довгим пальцем:

— Чого до мене прийшов — говорити словеса суєблудні чи спасать свою душу? Знаю, все знаю,— не дав Оксенові мовити й слова,— читаю в душі твоїй скаламученій, як у книзі одкритій. Поселився у ній нечистий, а ти його тішиш щоденним ходінням по місцях нечестивих.

— По яких місцях, батюшко? — аж простогнав переляканий Оксен.

— Не зови мене батюшкою — зови братом своїм во Христі. Храм відвідуєш?

— Відвідую, аякже, відвідую! — поспішив потвердити Оксен.— Тільки закривають же храми.

— І добре роблять! — гримнув о. Діодорій.— Бо не вогнища віри то, а ями, повні гною і смороду! Од них пішла вся смута, через них Господь Бог одвернувся од нас!

Оксен аж занімів — так йому стало страшно. Здавалося, стеля ось-ось не витримає такої хули — обвалиться. Уже був звівся, щоб попрощатися та й утекти, але о. Діодорій знову ткнув йому в груди пальцем, мов списом: сиди! Сиди і дивись, якщо маєш очі, а якщо вуха — слухай. Нависав над зніченим Оксеном темним лицем, пропікав наскрізь моторошними очима своїми. Чи не сатана Це в образі отця Діодорія? — холонув Оксен.— Заманив у лігво своє, щоб погубити і тіло, і душу. Хотів перехреститися, аЛе не піднімалась рука. Хотів сотворити молитву, але склеїлись вуста. А о. Діодорій, чи сатанинське втілення о. Діодорія, тим часом допитувався:

— Тебе розкуркулили?.. Вигнали з дому?..

— Так, панотче, так! — заморгав жалісливо повіками Оксен: кривда ця пектиме його навіть і мертвого. Забув одразу про нечисту силу, став болісно скаржитись: — Витурили із власної хати, мов собаку! Покарав мене тяжко Господь, а за що, не знаю і сам.

— Покарав! — саркастично всміхнувся о. Діодорій.— Не покарав — змилувався над тобою, нещасним! Вилущив тебе з шкаралущі, у якій ти ховався од Бога!

— Як же так? — вже зовсім розгубився Оксен.— Хіба ж я не молився?

— Молився! — аж фиркнув о. Діодорій.— А про що ти молився? Про спасіння душі своєї чи про умноження свого добра?..