Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Та й даремно ви так! — не втримався од докору— Я ж до вас із добром...

— Знаємо ваше добро!

— Ну, не я ж вас у полон брав! — розсердився врешті Васильович, а Данилівна, якій сварка — ніж гострий у серце, озвалась докірливо:

— І за що ви завелися? Свої ж люди...

— Свої, та не всі,— відповів уже тихіше полонений.— Не бачили хіба отих, що з кийками? Німець ще й головою кивнути не встигне, а він уже по спині кийком! Друга мого, земляка з Черкащини, три дні мордували. Руки-ноги поперебивали та й кинули під дріт здихати^ як собаку. Щоб ніхто й не підступився до нього. Три дні помирав! — скреготнув зубами.— Я б їх, падлюк, усіх до одного... Поперед німців!..

— Та досить уже про те,— сказав другий, і той надовго замовк.

Васильович теж мовчав. Тільки як доїхали до Тарасівки й стали спускатися з пагорба, ткнув пужалном на село:

— Отут, хлопці, поки що і житимете.— І додав:— Начальник поліції в нас Івасюта, з розкуркулених. Отой служить німцям вірою й правдою.

Село потроху звикало до нового порядку.

З вечора, як тільки смеркало, ніхто й не витикався на вулицю: комендантська година. Зловлять, одразу ж ведуть до управи та й кидають у холодну до самого ранку, до приходу Івасюти. Наберешся страху по самісіньку зав'язку.

Хоч воно й поліцаї різні. Один зовсім не помітить, ще навіть одвернеться, як, бува, застукає ота клята година на вулиці; інший тільки скаже, суворо: "Вам що, тітко, закони не писані! Затримаю — взнаєте, по чім ківш лиха!"; а є такий: як учепиться — хоч проси, хоч на коліна ставай — не одпустить нізащо! Наставить гвинтівку у спину та й пожене в буцегарню.

А один повадився над головою стріляти. Угледить, підкрадеться, як мана, і — шарах! — над самісіньким вухом. А тоді стоїть і регоче. Явдоху Погрібну після таких смішок три дні пропасниця тіпала.

Цього найбільше й боялися.

Поліцію укомплектував Івасюта з військовополонених, колишніх мінерів. Двох, щоправда, найкострубатіших, одправив назад у табір: побоявся і зброю до рук їм давати, а решту лишив у себе. Як очистили луки од мін та не було вже чого робити, поставив питання руба: або в поліцію, або знову в табір. Хлопці довго сперечались та радились. Щоб утікати, не могло бути й мови: Івасюта одразу ж, як тільки скінчили роботу на луках, замкнув усіх до холодної. Наказав комірникові та Курочці стерегти по черзі, а до вітру водити лише по одному. Ще й попередив: на те, що удасться втекти, і не надійтесь. А до табору одправлятиму — викличу охорону од німців.

Так що про втечу годі й думати. Але ж і в поліції служить неохота... А з другого боку: вертатись до табору — все одно, що живцем до могили лягати. Там довго не протягнеш — на баланді з бурякової гички. За час перебування в селі хлопці трохи одішися, і тепер у них мурашки поза спиною бігали, як пригадували оту баланду. Та ями — по-собачому вириті. Осінь уже надворі, холодні дощі, вітер пронизливий, мокрий, до кісток пробирає, то як зараз там, у мокрій ямі? Певна погибель!..

— Краще там здохнути, ніж продавать свою совість!

— А хто каже, щоб продавати? Ніхто ж тебе не примусить стріляти в своїх. Поживемо, роздивимось, а там буде видно... Бо зараз куди побіжиш?.. Ну, гаразд, ну, хай утічеш, отого дядька, що тримає гвинтівку, мов люшню, одним махом обеззброїти можна. Та куди побіжиш у оцьому військовому одягові? В першому ж селі поліція затримає. А тоді пощади не жди... От побудемо, дістанемо одяг, розузнаємо, де наші, отоді вже про втечу й можна буде думати...

Після довгих суперечок погодились.

Крім полонених, завербував Івасюта іще трьох тарасівців, трьох придурків: потягнуло, бач, із гвинтівкою покрасуватися та поносити нарукавну пов'язку, де німецькими готичними літерами написано було, що поліція. Придуркам не було й по сімнадцять, зелені ще зовсім, мати одного, як довідалась, оддухопелила віником, так воно утекло до школи, куди Івасюта перевів полонених: повикидали з найбільшого класу парти, збили нари, зібрали по селу рядна та подушки, ще й піраміду для зброї поставили. Івасюта за зброєю до Хоролівки з'їздив. Привіз десяток наших гвинтівок, ручний кулемет, три ящики набоїв і кілька гранат. Гайдук так розщедрився, бо ходили чутки про якихось партизанів,— чи то з місцевих, чи з оточенців,— які буцімто десь недалеко й товчуться, так щоб Івасюта був готовий зустріти нежданих гостей.

— Стрінемо — хай лиш поткнуться! — пообіцяв Івасюта. Про себе ж у партизанів тих не повірив. Фронт біс його

зна й де, німці от-от зовсім дотовчуть червоних: божевільним треба бути, щоб у партизани іти! Страхується Гайдук, залякує...

Установив, однак, комендантську годину. І патрулювання до ранку. Щоб жодна миша не прослизнула в село. Ще й наказав полоненим навчити придурків користуватися зброєю:

— Щоб стріляли не гірше од вас!

Після довгої перерви в село знову стали навідуватися старці. Колишні старці, щоправда, не появлялися, ті ще в тридцятих роках десь поділися, але одного тарасівці впізнали: зовсім уже ветхого, аж цвіллю покритого. Колись же могутній був дідуган! Знали його не тільки люди, а й усі собаки довкруж: погавкували обережно. Бо носив із собою два костури: один коротший, другий довший і важчий. Першим дратувати, другим бити. Діждеться, поки собака за костура зубами хапати почне, та важчим щосили і влупить. Не одному псові той важчий костур серед ночі марився.

Тепер уже не бив костуром — ледь голос одводив.

Навідувалася в Тарасівку іще 4ліпа жінка: сиділа з раннього ранку посеред площі, біля зачиненої тепер крамниці. Сиділа, німа і байдужа, а як допікав голод, то починала кричати:

— Дайте пої-їсти! Дгйте пої-їсти!.. Вигукувала, поки хтось не виносив. Або почне мучити спрага:

— Дайте попи-ити! Дайте попи-ити!..

Кричить, дивиться перед собою незрячими очима, і людям аж моторошно стає.

Недовго, сердега, й кричала. Набридла Івасюті — й наказав витурити за село. Як дали прикладом у спину — напилася й наїлася.

Крім старців, появилися мішечники — з Хоролівки, а то й із самої Полтави. Тягли на собі сяке-таке барахло: одежину, взуття, білизну постільну й столову, а то навіть і сіль, сірники, тютюн — вимінювати на хліб, на картоплю, а пощастить — на сало чи масло. Тарасівці міняли потроху: хто совість мав, той одсипав, скільки од свого рота міг одірвати, а котре без совісті, то берегло свою вигоду: намагалося взяти побільше, дати поменше. Всякі були.

Данилівна теж виміняла: дірку од бублика! Прибилася жінка до двору — запилена, втомлена, ледь ноги волочить, гукнула

ОД ВОрІТ:

— Скажіть, будь ласка, вам скатертина не потрібна? Данилівна запросила до хати. Посадила до столу. Налила

молока, хліба одрізала.

— Поїжте з дороги!

Одразу видно — жіночка з міста,— що одяг, а що й те, як пила молоко: делікатно, маленькими ковточками, мов соромилась. І хліб двома пальчиками брала. Випила один кухлик, і другий, од хліба не лишила і крихти, чемно подякувала та й одразу ж до сумки: скатертину показувати. Як дістала, як розгорнула — в Данилівни очі загорілися: зроду-віку такої не бачила! По синьому полю отакенні троянди — горять, як живі. І вся скатертина так і переливається, барвами грає.

— Що ж ви за неї просите?

Жінка тільки рот одкрила, щоб відповісти, аж тут і Васильович.

— Оце, старий, принесли скатертину,— пояснила Данилівна зніяковіло.

— В подарунок, чи що?

— Та який подарунок! На обмін.

У Васильовича по обличчі чи то тінь, чи то усміх. Підійшов ближче до жінки, не так на скатертину, скільки на неї подивився.

— Ви, дамочко, звідки? Та сидіть, сидіть! — і сам присів, щоб не бентежити гостю.

— З Полтави,— відповіла тихо жінка. Тримала на колінах скатертину, один кінчик аж на підлогу звисав. Данилівна хотіла нахилитися, щоб підібрати, та побоялася чоловіка. Вже відчувала — щось зробила не те, чимось йому не вгодила: розмовляє з жінкою — в її бік і не гляне.

— То як живете?

— Яке там життя! Бачите: ходимо, міняємо, хто що має. А попереду ж зима...

— Сім'я велика?

— Двоє дітей і мама.

— Чоловік де? В армії?

— В армії.

— Умгу...— Глянув гостро на Данилівну, що аж принишкла, поцікавився потім і скатертиною: — То скільки ви за неї хочете?

— Я борошна хотіла б...

— Скільки?

— Та хоч кілограмів з вісім. Скатертина ж зовсім нова, жодного разу нею стіл не вкривала: чоловік на іменини якраз перед війною подарував.

— Подарунок, значиться.— І ще раз зиркнув на Данилівну. Та вже й дихнути боїться.— А торбу маєте? Куди борошно сипати.

Виявилося, що не має,— забула взяти.

— А подай-но, жінко, торбину!

Вніс із комірчини борошна: півпуда не півпуда, а кілограмів із п'ять. Скатертину ж сказав забирати з собою.

— Ми на людському горі не наживаємось. Беріть, беріть: після війни, мо' зустрінемося, то півлітру поставите. З чоловіком вашим і вип'ємо. А на жінку мою серця не майте: то вона пожартувала. Вона в мене отака з пелюшок як не пожартує, то й не засне.

Данилівна після цього випадку, що б не пропонували,— руками-ногами одмахувалась. Хіба що до хати запросить та нагодує, як дуже вже людина на вид жалісна. Та ще розпитає, що коїться в місті, що чувати нового.

Про скатертину ж іще раз згадала. Як дізналася, що її Гусачка виміняла: дала чотири кілограми борошна і трохи сала.

— Та щоб же їй і руки одсохли! Вона ж її, як липку, обдерла! Не побоялася ні Бога, ні чорта.

Після того, як розповіла про Гусачку чоловікові, аж на душі полегшало. А то все здавалася, Васильович косо поглядає на неї.

Іще одна подія: в Князівці одкрили сепараторний пункт. До війни був сепаратор і в Тарасівці,— переганяли молоко на вершки.

Твердохліб, коли лаштувалися в евакуацію, сепаратор наказав чи не перший на підводу вантажити. Сепараторщик був уже в армії, то Хоменко Савелій на підводі тій і поїхав. Від'їжджав, гукав до людей:

— Не сумуйте — скоро повернемось! Дамо німцям каші, що й кров'ю умиються!

"Де вже тобі ту кашу давати! — дивилися на каліку люди.— Сидів би вдома, коло жінки та дітей, хто б тебе, убогого, й чіпав".

А виявилося: могли б зачепити! Пригадати, за кого воював у громадянську, на чиєму боці руки посіяв. Івасюта нікому спуску не давав, усім повною мірою одсипав. Твердохлібову Марусю разом із дочкою та сином до району спровадив. Ще й щось таке написав, що гестапівці невдовзі постріляли і Марусю, і сина, й дочку.