Сагайдачний - Чайковський Андрій

Ти би до мене листа написала, а я до тебе, хоч би окремим післанцем прийшлось його переслати.

— А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матінки згоду на моє вчення. Тепер пропало.

— Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.

Маруся засміялася:

— Нащо мені тоді письма, як ми разом житимемо? Ти мені і далі розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде мені досить.

— Моя дівчино люба! Солодко мені з тобою розмовляти, та тобі вертатися пора, ти задалеко у степ поїхала, та від хутора відстала. Дивись, мої товариші вже далеко, далі то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.

Маруся під'їхала до Петрового коня і обняла його за шию. Він обняв її, мов перце, і посадив наперед себе на сідло. Маруся забула про божий світ і випустила поводи з руки. Її коник відбіг і став по степу гуляти.

— Він втече, а ти хіба пішки до хутора йтимеш, — говорив стурбовано Петро, — ще тобі яка пригода трапиться.

Маруся обняла його кріпко, поцілувала і з коня зсунулася на землю.

— Ось зараз побачиш, що не піду пішки. Вона свиснула в пальці, її буланий, що гуляв з піднесеним вгору хвостом і наїженою гривою, на той свист став, заіржав весело і прибіг до Марусі, мов пес до свого пана.

Маруся попестила його, погладила, дала кусок медівника. Відтак скочила на сідло, поправилась і каже:

— Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? — Вона витягла з кишені малий гарний пістоль. — Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно було свідком нашого прощання.

На цьому місці стояла самітна груша. З тим словом вона завернула коня і погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустріч над'їхав старий Онисько:

— Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади мені турботи і не заганяйся далеко у степ. Мені ніколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що він десь тут недалеко крутиться і на тебе чатує.

— А я про нього давно забула. Де ж би він посмів. Він добре знає, що у батенька жартів нема, а наші козаки, коли б його зловили, так непримінно повісили б.

— Стереженого Бог береже. — Вони вертали тепер разом.

Петро дивився довго за Марусею. Він стояв все ще під старою розлогою грушею:

— Чудо-дівчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його ім'я благословенне.

Петро потиснув коня і погнав за своїми.

На нього ждав Марко:

— Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тоді Жук не пустив мене з тобою у Чепелів хутір.

— А це чому?

— Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тоді ми з побратимів стали би до себе найзавзятішими ворогами.

— І ти би таке зробив?

— Задля такої дівчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотів чимшвидше з хутора поїхати.

— Говориш як дітвак, стидайся!

— Серця не навчити.

— Та що ти — такі нісенітниці верзеш? Тобі хіба заздро, що крім тебе, мене хтось полюбив?

— Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.

— Знаєш, що я тобі пораджу? Ти пошукай собі яку гарну дівчину теж, влюбися, та й спокій буде. На нашій Україні гарних дівчат — мов макового цвіту.

— А ти хіба не знаєш тої поговірки, як батько синові радив женитися, та що син йому відповів?

— Не знаю, а може, не пам'ятаю.

— Отож слухай, як син батькові відповів: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"

— Годі, казка чи приказка гарна, та ми говорім про що друге. Чи ти справді не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?

— Ніхто, ні я, ні дядько Жмайло, ні отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобі вже все скажуть. Може, і кошовий цього не знає.

До нього під'їхав старий Жмайло:

— Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всій Україні немає. Я хоч і старий, а не можу з неї очей звести.

Обидва стали сміятися, а старий каже:

— Коли б мені так яких сорок літ з моїх плечей зняти, то далебі, я би тобі її відбив.

— Не говоріть такого, стрию, — каже Марко, — бо далебі Петро з вами на шаблі піде. Він страх заздрісний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зірвали.

— Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дівчини присікалися? От земляки! Господи!.

Марко став сміятися, а старий каже:

— Не бери собі цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трішечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобі благослови!

VI

Як Сагайдачний приїхав на Січ, пішов зараз до кошового.

— Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.

— Подужав, батьку, та до шаблі ще я, либонь, не набрав сили.

— У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.

Петро мимоволі почервонів, а кошовий, сміючись, каже:

— Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворіти тому, коло кого така пістунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весілля не запросив? Боже тобі благослови!

— Ще не одружився, а лише що по заручинах.

— Так значиться, що ще на весіллі погуляємо.

— Я смію вже тепер просити вашу милість за старосту.

— Гаразд! А тепер поговоримо про інше діло. Отож, мій козаче, тобі негайно у Київ їхати треба. Підеш прямо до отця архімандрита Києво-Печерської лаври

Єлисея Плетенецького. Він тебе до себе взиває і листа мені написав. Чи ти його знаєш?

— Ні, навіть не знаю, хто є в Лаврі тепер архімандритом.

— А бачиш, що він тебе звідкілясь знає, і пише до нас на Січ, щоб йому зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькій школі вчився. Писав мені ще, що це якесь політичне діло з українськими вельможами. Приготовся на те, що там треба буде довший час посидіти. У тебе є свій розумець, і ти вже там на місці зміркуєш, що тобі зробити. Ти у всьому слухайся. Отець архімандрит — то наш чоловік і розумна голова. Я цього всього добре не знаю, бо виразно він про це не пише. Може, лише тобі самому це об'явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архімандрит, це для нас добре.

Тепер ти спочинь одну днину або й дві і — в дорогу. Підведе тебе десяток товаришів. Від пограничного старости вже є дозвіл, і вас перепустять. Та ще одно: чи є в тебе яка достойна одежа?

— Сотник, коби здоров, обдарував мене і виправив гарно, мов рідного сина, — не з порожнім клунком. Є в мене і кунтуш новий оксамитовий, і кожух гарний, і одежа на будень.

— Так і гарно. Вдома, отут на Січі, можна і без сорочки ходити, коли не зимно і комарі дуже не тнуть, але на великому світі, у Києві, перед чужими людьми, то слід гарно прибратися, хай знають пани, що запорожці то не старці, а багатирі. Та коли одежа є, я знаю, що сотник для свого зятя з чим-будь не вихопився, то ми тобі ще грошенят яку копу дамо. Покажись, та не прогуляй, — говорив кошовий, сміючись, — з дівчатами не женихайся, бо сотниківна би тобі цього не вибачила, та, може, й очі видряпала мов кішка. Отож кінець такий, що позавтра ідеш. Поступиш ще до мене. Дам письмо до отця архімандрита і дозвіл від старости, а тепер йди собі спочити.

Петро пішов до свого Переяславського куреня, де його щиро всі товариші вітали. Багато знайшов тут людей нових, які тільки що з України повтікали.

Сагайдачний був дуже веселий і веселив товаришів.

— А де твій лук, Петре?

— Лук справді був гарний, та я вже його, либонь, ніколи не побачу. Певно, сам хан з нього стріляти буде. На ньому срібла було за кільканадцять золотих.

Петро гадав, що у Київ поїде на коні і там пишатись буде своїм подарованим карим, та вранці довідався, що на конях поїдуть лише до Черкас, а звідсіля вже байдаком. Коня треба буде лишити в Черкасах, не знати на чиї руки. Це йому було не по нутру, та не було на це ради. Коня будь-що-будь приведуть товариші на Січ, а там-то вже Марко ним буде піклуватись.

Відколи Петро виїхав з Острога, не довелось йому бачити городських людей. Увесь той час він жив серед військових обставин. Він міркував собі, що важко прийдеться йому навикнути до нового життя, та ще в товаристві панів. Та треба було привикати і помиритись з цією думкою, що так мусить бути. Очевидячки, доля пхала його, не даючи відітхнути, наперед, у вищий світ.

Дорога тривала довший час, особливо, як посідали на байдаки, котрими треба було плисти проти води.

Але таки доплили до золотоверхого Києва. Козаки хрестилися. Петром на вид Києва, матері руських городів, заволоділо невиясненне почування між радістю і побоюванням.

На пристані показав Петро стражникам старостинський дозвіл, і їх пустили у город.

Нараз побачив себе серед незвісної йому дотепер новини. Йому треба було піти у Києво-Печерську лавру і тут пішов з товаришами, котрі знали дорогу дуже добре. Забрав свій клунок на плечі і пішов на гору, Зайшли у Лавру. Церква була отворена, і сюди зайшли в першу чергу. На порозі вдарив Петро тричі поклони. Та велич, яку тут побачив, пригнітила його важким каменем. Почував себе серед того таким малим та слабосильним, що аж страшно стало.

Помолившись, спитав якогось монаха за о. архімандрита.

— А чого вам, козаки, до отця архімандрита треба? — спитав монах.

— Це я вже сам скажу їх милості. Ми привезли від пана кошового письмо.

На це слово монах дав знак Петрові, щоб йшов за ним, і повів його вузькими та крутими сіньми в монастир. Довгенько так йшли, аж зупинилися перед дверима одної келії. Монах пішов всередину, а Петрові казав тут підождати. Опісля його покликав той самий монах всередину, та лише його самого, бо прочих товаришів забрав монах з собою і повів у гостинну. Петро опинився в простій невеликій убогенькій монашій келії. За столом сидів над грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову. На його грудях блистів золотий хрест на такому ж ланцюгу.

— Слава да будеть вічному Богу! — сказав Петро і низенько вклонився до образів, відтак монахові, і поцілував його в руку.

— Слава вовіки, а на землі мир! Здоров, козаче! Чи не Конашевич? — каже, беручи в руку письмо від кошового.

— Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.

— Вітай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини, а є тут більше з наших.

— Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Україні такими славними людьми пособляє.

— У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.

Це був о. Єлисей Плетенецький, архімандрит Києво-Печерської лаври.

Він довго читав листа від кошового.

— Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозі?

— Більш як чотири роки.

— Я знаю, через що ти з Острога мусив утікати.