Сагайдачний - Чайковський Андрій

Моє діло в хазяйстві.

— Попри хазяйство добре і грамоту знати.

— Ти, Петре, краще мені скажи, що у цих книжках написано?

— Усяке написано, і те, що було і те, що тепер є. Писано там науки божі, про зорі і такого багато дечого.

— Я усього того не можу зрозуміти.

— Зрозумієш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це його згоди. Ти мені лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нічого не вдію.

Маруся лише поглянула на Петра. Самі її очі говорили: "Хіба ж ти думаєш, що я можу не хотіти того, чого ти бажаєш? Хіба ж я можу твоїй волі спротивлятись?" І сотник на те згодився.

— Про мене, роби, як знаєш, та лише не думай, що я тобі хліба жалію. Та вся наука, то, либонь, буде хіба забавка, її не можна буде покінчити, бо як йно подужаєш, тобі на Січ пора.

— На Січ мені пора буде, коли зможу на коні сидіти та шаблею орудувати, а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немічний. А за той час Маруся навчиться письма, бо у неї мудра та пойнятлива голівка.

Знову ж сотничиха про науку говорити собі не давала:

— Її діло жіноче. Коли б доброю господинею була, а це вже моє діло, мій обов'язок навчити її, бо я її мати. А що там якісь панянки та городянки з книжок читати вміють, то це для нас, селян, в примір йти не може.

Петро не хотів проти води плисти і що-небудь проти волі матері робити. Він махнув рукою на книжну науку. За те вчив він Марусю іншим способом, без книжки, й оповідав їй багато про те, що у світі робиться, як люде живуть по городах. Маруся пильно його слухала і все запам'ятовувала. Як йно Петро почув себе в силі, узявся до господарства. Якраз йшло тепер літо, і робота коло сіна на левадах та у полі коло хліба аж горіла. Петро був усюди і виручав сотника. Сотник не міг начудуватись, що Петро, хоч вчений чоловік, так добре на хазяйстві розуміється.

Зате вечорами був у Петра рай. На небі світить білолиций, мерехтять зірки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок. Вони, взявшись за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.

Хоч собі цього й не говорили, та вони знали, що взаємно любляться тою першою, святою любов'ю, що вони для себе призначені.

Раз Петро каже:

— Що буде, Марусю, коли я до тебе сватів пришлю?

— А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готові.

— Моя ясочко, моя зіронько, так ти мене любиш?

— Гріх тобі таке питати. Я тебе не питаю про це, бо сама добре знаю, мій соколе сизий, усе село про це знає, що ти мені небайдуже. Від першої хвилі, коли тебе, немічного, сюди привезли, я тебе зараз полюбила, мій Петрусю, і ніколи тебе не перестану любити.

— От дівчина, козацька дитина! — говорив Петро, обнімаючи її за стан; без великих слів так і змовились до ладу. Вони обнялись і поцілувались перший раз.

— А знаєш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не знаєш ні мого роду, ні села, з котрого я прийшов, та й так мені повірила? Тобі треба знати, що я з дуже далекої сторони сюди зайшов. Стежки у мою батьківщину давно поросли травою та терням. Я — круглий сирота без роду.

— Твоя батьківщина — уся Україна-мати. Ти мені про неї не раз говорив. А сиротою ти вже не будеш, бо мої батьки будуть твоїми, і вже тепер пригорнули тебе, мов рідного сина. Люблю тебе, Петрусю, і хай тобі це вистане за довгу розмову. Ти мій, козаче, мій, соколе єдиний.

— Не знаю, чим тобі за твою любов віддячитись.

— А вже ж, що любов'ю, бо серця за гроші не купиш.

Петро в цій хвилі завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло і зашелестіло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди і піймав когось за чуприну.

— Ти хто?

Пійманий став пручатися, силуючи відірвати Петрову руку від волосся. Та не здужав. Петро держав його, мов кліщами, і витягнув з малинника на світло місяця.

Маруся його зараз пізнала.

— Чого ти, жиде, шляєшся та підслухуєш?

Петро спересердя вдарив його кілька разів кулаком в потилицю та так відтрутив, що він аж впав на землю.

— Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.

— Я все пану сотникові скажу, — каже, втікаючи щосили.

— Хто це такий? — питає Петро Марусі.

— Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привіз тато з якогось города ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком назвали, хоч усі його Срульком дражнять. От так він до цього часу у хуторі валяється та вівці помагає пасти. Усі в хуторі його не люблять і давно хотіли прогнати, лише мені жаль було сироти, і я впросила батенька, що його держать.

Тої людини Петро дотепер на хуторі не помітив. Його все держали здалека через його нехарність і навіть до одного стола їсти не пускали, відганяли, мов собаку.

Срулько справді другої днини, стрінувши сотника, сказав:

— Пане сотнику, я вчора підглянув, що панночка Маруся з цим козаком у садочку женихається.

Сотник замість відповіді піймав його за вухо:

— А тобі, ледаре, яке діло до моєї доньки? Хто тобі казав підглядати? Коли

ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.

І знову дісталось Срулькові кілька стусанів.

Аж тепер Петро став Срулькові ближче придивлятися. То був собі дужий, молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до того поганий, з поораним віспою лицем. У нього були зелені очі, мов у кота, і здавалося, що вони і вночі, мов у кота, світилися. Петро завважив, що кілька разів біля нього йшла Маруся, він за нею водив очима, мов вовк.

Та нікому і на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть, а Петра завзято ненавидів. Петро, хоч усіх людей любив однаково, кілька разів стрінувши Срулька, відвертався від нього з відразою.

Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хліба робити. На хуторі осталась сотничиха з дівчатами і старий Онисько в пасіці. Маруся пішла в село навідати одну недужу бабусю, котрій від сотника приносили їсти.

З села вертала вже надвечір. В ту пору пригнали чабани з пасовиська товар.

Коло оплітка почула Маруся, що якісь сильні руки піймали її ззаду. Вона скрикнула налякана і стала оборонятись. Вона не бачила, хто її напастує, лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив її і став пристрасно цілувати.

— Геть від мене, мерзенний, — кричала дівчина, відвертаючи лице. В ту хвилю надійшов звідкись Онисько, а почувши крик Марусі, побіг сюди щосили і піймав напасника за шиворот. Він почав пручатися. Онисько кричав:

— Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходіть-но сюди, хлопці, бо дужий бестія, що не дам ради.

Прибігли чабани з кошари і одоліли. Це був Срулько. Маруся, пізнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побігла з плачем у хату.

Чабани заволокли Срулька на обору і тут його зв'язали. Розуміється, що стусанів ніхто не жалував, коли було за що.

— Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобі, поганче, нашої панночки захочується?

Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав і сотник з Петром. Всі стали розповідати один перед другим, що сталося, що годі було розібрати.

Сотник узяв себе за голову:

— Та говори один, а не всі нараз, мов сороки на плоті, — бо нічого не розумію.

Як вислухав старого Ониська, каже:

— Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.

Застав у хаті заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку і досади на таке зухвальство попихача і плакала. Мати з дівчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, відлила вугіль і змивала їй лице.

— Що тут сталося? — питає сотник.

— Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, мені дитину.

— Що він їй зробив?

— Як що? Хіба того мало! Піймав дівчину нечайно і став її цілувати своїм мерзенним писком.

Сотник вийшов з хати сердитий і прикликав з порога свого осавула.

— Гей, Панасе, ходи сюди!

Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:

— Краще тобі було, небоже, повіситись. Ти побачиш, як солодко тобі буде від цих поцілунків. Вицілує тебе пан сотник, аж тобі голова облізе.

— Я би його за це на палю. Так сотникові віддячується за те, що його ще малим щенюком біля себе примістив. От дивіть! Йому нашої панночки забаглось.

А сотник говорив до Панаса:

— Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити і прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухій гілляці.

Панас повторив козакам сотників приказ.

— Та що ми, братці, до завтра будемо відкладати! От краще ми виб'ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра — то і в степ проженемо.

— Пан сотник казав завтра, — говорив Панас.

— Йди собі з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годі, а чи нині, чи завтра, то все одно.

Панас пішов вечеряти. Тоді козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав і били, били так, як козаки вміють бити. Жид млів з болю, його відливали водою і били ще.

Панас не втерпів і прибіг сюди:

— Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.

— Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо і завтра, як через ніч відпочине.

Тепер затягли Срулька до льоху, і замкнули, та пішли вечеряти.

Але над ранок по Срулькові і сліду не було. Він якимсь способом розв'язався, видер руками в льоху діру і пропав.

Старий Онисько каже до сотника:

— Зле воно сталося. Його треба було звечора повісити. Він нам ще якої біди накоїть. То завзята бестія, перед ним не встережемося, бо його наші собаки знають.

— Годі нам одного свинопаса лякатись. Він же добре чув, якби в селі показався, то його шибениця не мине.

Але Срулько більше не показувався і згодом про цю пригоду забуто.

V

Була вже пізня осінь. Робота в полі давно покінчена. Тепер молотили хліб на токах.

Одного дня приїхало у Чепелів хутір кільканадцять запорожців, а між ними обидва Жмайли. Марко випередив усіх і почвалував до хутора, як лиш йому показали, де він лежить.

Перше його слово було за Петра. Марко горів з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибіг миттю з хати, бо Марка пізнав по голосу. Марко зрадів, побачивши його живим та здоровим. Обнялись кріпко та нічого не було чути, лише: "Брате мій, побратиме, любий, єдиний".

Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацікавилась, з ким Петро так сердечно вітається.

— Дивись, Марку, це моя люба дівчина, моя Маруся єдина.

Марко зняв шапку і став вітатись. Він так задивився на дівчину, що забув язика в роті і не знав, що казати.

— Здоровий був, козаче, — говорила Маруся кланяючись, — вітай у нас, та будь милим гостем.

— Здорова будь, панночко, та спасибі за щирий привіт.

За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудоніла.