Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
Їй хотілося, щоб та жінка ще не відходила. Думка, що перед нею, можливо, мати безпосереднього вбивці батька, викликала в Ольги до болю гостре відчуття. Їй хотілося говорити з нею і без кінця розпитувати про сина. Ольга поки що не знала, з якою метою, але відчувала, що повинна вивчити біографію, свого прихованого ворога бодай так, як він знає її. З другого боку, треба, щоб та жінка чим хутчіш покинула їх дім, щоб сталося це на кілька хвилин раніше, ніж повідчиняються вікна у сусідів, ніж у кухню ввійде мамця.
— Ідіть додому, — сказала Ольга до Завадкової, розгублено запинаючи аж під шию петельки на халаті. — Ідіть додому і залиште цю річ тут, а Мариня сьогодні надвечір принесе вам ваші гроші…
Завадкова вийшла не прощаючись. У неї були довгі чоловічі стопи і сутула, наче у вантажника, спина. Звичайно! Кого ж може виховати така мати, як не бандитюгу. Але в ту саму хвилину Олі стало соромно за себе саму. Мати тут, напевно, ні при чому, бо у тій сфері єдиний вихователь дітей — це вулиця.
Павлина, хоч і напевно знала, що отримає свої вісім злотих, вийшла дуже незадоволена з дому Річинських. Гризла її совість, що вона зробила прикрість панні, яка знає її сина. І звідки могла б вона його знати? Коли утрясеться трохи справа з цими штанами, бодай вона ніколи не брала їх до своїх рук, Павлина розпитає Бронка, звідкіль в нього знайомство з найкращою з панєн Річинських.
У порівнянні з перецвілою вже, чорнявою Маринею біло-рожева Ольга з розпущеними золотистими косами, сама у рожевому, видалась Павлині напрочуд гарною.
"От коли б мені отака невістка попала, то я, бігме, ну, любила б її більше, ніж сина".
Тільки клацнула хвіртка за Завадковою, як Мариня підняла голос на Ольгу:
— І що паннунця наробила? Звідки я тепер візьму вісім злотих? З коліна вилуплю?
— Продасте оці самі штани і віднесете їй гроші…
— Паннунця гадають, що так легко галь-паль такі штани продати? Хіба паннунця не розуміються на матеріалі і не знають, що це за штани! Це перша кляса матеріал, але що з того? Бідний не приступить до них, бо боїться ціни, а багач, — де ж паннунця бачили, щоб ліпший чоловік купував приношені штани? Я б паннунцю послала на базар, то паннунця знала б, як то легко… Бачать паннунця, що вже і тут політику тицяють… Я просила, щоб паннунця вийшли собі з кухні, так ні! Проси, а воно упреться тобі, як теля, а тепер маєш, Гандзю, книш!
У кухню ввійшла Катерина. Вона відразу зрозуміла прикру ситуацію.
— Хто та жінка? — гостро, з острахом у зелених очах, накинулась вона на Мариню. — Я казала, я наказувала Марині, щоб Мариня добре дивилась, з ким Мариня зв'язується. Це якась скандалістка! Кого Мариня привела в хату? Мариня хоче, так, Мариня хоче саме того, щоб до пана доктора дійшло, що ми речами покійника торгуємо? Цього ще хоче Мариня на нашу голову? Хіба я не просила Мариню, щоб усе було шито-крито, а Мариня так мене послухала, що якусь скандалістку в хату затягла. Ну, чого Мариня ніби води у рот набрала? Чує Мариня?!!
— Та чого паннунця від мене хочуть? Дідько її знав, що в неї такий син… А паннунця хай вгамуються і не викрикують тут на мене, бо як мені того буде забагато, то візьму й плюну на все, і тільки будуть мене панство бачити! Агі! Ти роби, як той віл, крути своєю головою, що мало тобі не трісне, а тут тобі ще недогода! Та чи я дурна, чи що? Агі!
Катерина притихла. Погроза Марині, яка мала тепер більш реальні підстави, ніж будь-коли, подіяла на неї. Залишитись у цей скрутний час без людини, яка, сказати правду, утримує весь дім, — це рівнозначно тому, що загинути взагалі. Катерина навіть думати не хотіла про те, що б було, коли б одного дня вона не могла б поставити на стіл перед Фільком всіх тих наїдків, які він з'їдав кожної вечері. А втім, якщо б і дійшла до Філька чутка, що продавалися штани покійного татка, то завжди можна б зробити в його очах Мариню злодійкою.
З'явилась і Олена. Спитала, хто приходив, з якої нагоди з самого ранку розмовляють на кухні у піднесених тонах і чому на тапчані валяються штани покійного Аркадія, коли вона сама повісила їх у шафу в коридорі?
Мариня буквально вирвала штани в Олени з рук:
— Хай їмосць дадуть спокій. Ці штани я жертвую бідним за упокій душі отця…
Олена промовисто глянула на Катерину: "Чому, — мовляв, — не закличеш її до порядку? Вона ж бреше мені".
Катерина наче відповіла їй: "Краще для тебе буде, якщо будеш менш допитуватись. Зрозуміла?"
— Дивно, — спромоглась на жалюгідну, як завжди, іронію Олена, — дуже дивно, що Мариня не знайшла в домі нічого іншого дарувати за упокій душі покійного отця, як тільки штани…
Олена вийшла з кухні, щоб більше не допитуватись. Відчувала, що правда в цій справі ні в якому разі не буде для неї приємна, а вона вже так втомилась всіма тими неприємностями, що валились на її голову останнім часом!
Хай Марині здається, що вона, Олена, така наївна, як Мариня хитра! Хай їм всім здається що завгодно, лише б тільки їй дали спокій.
У кухню влетіла Зоня з тим, щоб спустити з сходів нахабне бабисько, але спізнилась, бо за бабиськом вже й слід прохолов.
— Що там знову сталося? Чого ти плачеш? — спитала Слава Ольгу, коли та увійшла в дівочу і, не маючи сил далі здержуватись, з риданням впала на подушки. Ольга мотала головою, не в силі відповісти. "Для всіх, для всіх, — монологувала вона сама з собою крізь схлипування, — справа тільки в тому, що комусь там не сподобалися таткові штани, а в дійсності дали ляпаса всій нашій родині…"
Той "тип", з яким випадково зіткнула її смерть татка, кружляв навколо її життя, мов вовк біля отари овець.
І сьогодні він перейшов їй дорогу, але тільки він та вона знають про це!
— Я скажу Марині, щоб зварила тобі справжньої кави.
Необізнаність Слави з станом домашнього господарства викликала в Ольги усмішку крізь сльози:
— Ти забуваєш, що справжню каву може пити у нас тільки Безбородько.
Слава, рада, що сестра трохи заспокоїлась, обхопила Олю руками за шию:
— Я не можу всім так перейматись, як ти. Я коли думаю, то все тільки про наступне… Навіть у сні не бачу того, що було колись, а й там живу якось майбутнім. Я тільки можу вперед заглядати. Ти віриш мені?
* * *
Кожному чимсь іншим подобалася Неля, але всі сходились на тому, що з усіх п'яти сестер вона найкраща.
Одні захоплювалися кольором її волосся, хоч, власне, важко було встановити, який він. Іншим Неля здавалась темно-русявою. Другі вважали її за брюнетку. Це походило, мабуть, від того, що в Нелі були чорні брови, а очі, хоч самі ясно-зелені, були опушені чорними віями. Коли Неля стояла проти сонця, голова її мінилася всіма кольорами листя дикого винограду осінньою порою.
— Бігме, вона руда!
Навіть такою раз видалась Неля тітці Клавді.
— Не говори дурниць, — зупинив тітку вуйко Нестор, — дівчина має в собі, пане добродію, забагато електрики, і це тому так здається.
І справді, Неля мала дуже пушисте, наче шовкове волосся, що при найменшому русі повітря збиралось летіти у простір, мов пір'ячко. Це, особливо при сонячному сяйві, створювало ілюзію, що Нелина голова випромінює світло.
Іншим над усе подобалось її обличчя. Був на ньому великий спокій, що, здавалося, походив не тільки від ідеальної пропорції, але мав своє джерело в глибокій гармонії зовнішнього з внутрішнім у цій дівчині.
Мала анемічні, блідуваті уста, але ніколи, навіть на вечірню забаву, не вживала помади. І ці бліді, ніби ще незбуджені до життя уста мали свою принадну, одурманливу силу для багатьох чоловіків.
Хто бачив Нелю на пляжі, в купальному костюмі, забував про її обличчя й волосся.
Місцевий художник (єдиний на все містечко) не міг дати собі ради з відтінком Нелиної шкіри. Золотистий. Теплий. У прямому розумінні — оксамитовий. Хтось з студентів запитав художника, як зробити, щоб самому доторкнутись того оксамиту? Таке запитання лише розв'язало язик художникові. Він прочитав цілу лекцію про зв'язок між зоровим враженням і сенсом дотику.
Жінки не всі ставилися з симпатією до Нелі Річинської. Ніхто не заперечував Нелину красу, але були такі, що вважали її за рафіновану позерку.
Коли йшла містечком, струнка, з замріяними очима, обережна в кроці, наче несмілива, то її скромність здавалася кокетством, а меланхолійний вираз обличчя — робленим. Був час, що Нелю вважали не тільки найкращою, але однією з найбагатших панночок у містечку, — звідки ця меланхолія? Чого, власне, потрібно їй ще до щастя? Пощо це кокетування незрозумілим смутком?
Проте не була кокеткою, як не почувала себе й щасливою.
Олена пам'ятала ту хвилину, коли акушерка піднесла їй, пригнобленій тим, що четверта дитина знову дівчина, скупану вже дитину і сказала:
— Не гнівайтесь на неї, пані. Вона має вам принести велике щастя в житті. Дивіться, яке воно гарнесеньке…
Слова ці повторила Олена Аркадієві, і вони якось затяжіли над дитиною. Наче батьки повірили, що на долю цієї дитини випало ощасливлювати інших. Олені, схильній по своїй натурі до посвят, подобалась така життєва місія, але Аркадій зробив своє застереження:
— Як усе щастя роздасть іншим, то що їй залишиться?
А проте він більше, ніж Олена, любив виставляти Нелю напоказ і захоплення гостей небуденною красою дівчинки брати нерозумно за рахунок своїх особистих заслуг.
— Що за чудова дитина! Скажи, як ти називаєшся? — питались по-дурному, хоч дитина не мала сумніву, що гостям відоме її ім'я. — Що-о? Ти німа? Ай, така гарна дівчинка, а німа!
І тоді, коли чотири сестри стояли півколом, незаймані, її силоміць виставляли перед гостями, під лампу.
— Що за чудовий колір волосся! А очі… Чи бачив хто таке? Мої панство, та дитина має зелені очі, як трава! Тьху! Тьху! На пса уроки. Відколи живу, ще не бачила таких очей!
Неля запам'ятала від тих часів жовті, задимлені пальці мужчин і пухкі, ніби на пружинах, груди жінок.
Аркадій сварився на Нелю, а потім сам реготався:
— Фе, Нелько, фе! Як можна було так зробити! Пані цілує тебе, а ти береш і таки при пані витираєш хустиною личко. Чи так роблять добре виховані дівчатка?
Діти любили Нелю. Особливо ті, з якими мама забороняла їй бавитись, щоб дитина не спростилась в їх гурті.
— Нелька! Нелька! — махали їй руками здалека, як тільки вона виривалась до них на вулицю. Задихана, зворушена теплим прийомом, віталась з ними хапливо, одурманена солодкою знадою руху, галасу й милого безголів'я.
— Бавимося у ковалевої паняночки! Паняночки! Паняночки! Дівчата, хто буде ковалева паняночка?
— Нелька! Нелька хай буде ковалева паняночка!
Вона стояла посеред кола, як ковалева паняночка, відзначена й удостоєна, але сумна й розчарована тоді, коли її ровесниці могли крутитись і співати.
У школі, хоч ніколи не була першою ученицею, її змушували виступати від імені цілого класу чи то від імені дівочої гімназії на різних святах, до похоронів заслужених фундаторів школи включно.
— Чого ви хочете від мене? Я не вмію промовляти, — боронилась перед товаришками.
— Та ти не будеш говорити! Ти маєш тільки стояти собі отак, на прикрасу.
