Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Тільки глядіть, щоб не вписати чого зайвого. і

— Пишіть, що хочете,— відповіла байдуже Ганна: була рада віддати все, аби тільки врятувати дочку.

Ходила Тетяна майже до вечора. Втомлена, знервована, ледь ноги додому притягнула. Добре, хоч живе не сама. Данилівна й за Івасем приглянула, і їй насипала вечеряти. За вечерею й почула Тетяна, що завтра збирається Васильович у табір військовополонених. 1 Данилівну бере з собою. Як почула, то й прилипла до чоловіка: "Візьми, старий, та візьми й мене!" — "Збирайсь, твоє щастя, що Івасюту на завтра у район викликають, а то місця не було б на підводі, та наготуй сала, пару курей заріж: не з голими ж руками до коменданта являтися! І полоненим, мо', щось підкинути вдасться. Кажуть, вони вже й траву в таборі вискубли".

Тетяні прийшла в голову думка, що в табір міг потрапити й Андрійко. І як не гнала геть од себе ту думку — та наверталася знову і знову. Відчувала — вставатиме і лягатиме віднині з думкою про табір, якщо сама не пересвідчиться, що сина серед тих полонених немає.

— Про що це ви, Олексіївно задумались? — мов іздалеку долинув до неї голос Васильовича.

Тетяна глянула несміливо на господаря: і хотілося попроситися, щоб узяв із собою, а водночас боялася наразитись на відмову, врешті наважилась:

— Чи не можна й мені з вами поїхати? — 1 поспіхом, попереджаючи можливу відмову: — Я багато місця не займу. А то й за возом ітиму.

— Діло не в місці,— завагався Васильович.

А Данилівна, зрозумівши одразу Тетяну материнським серцем своїм, підтримала:

— Візьми, старий! Вони ж учені, мо', з німцями швидше домовляться. Та й мені буде веселіше на возі.

І Васильович урешті погодився.

Тетяна не знала, чи й спала в ту ніч: думала про сина. Бачила Андрійка таким, як востаннє у шпиталі, коли попрощалася, а в дверях ще раз оглянулась на сина: стояв біля колони, пофарбованої під мармур, у самій білизні, притримуючи здоровою рукою оббинтовану правицю. Худе обличчя його світилося підбадьорливим усміхом, хоч усміх той поволі згасав, як згасає вогник, коли його не підтримувати. Ще ніколи не здавався син таким беззахисним.

Йшла од шпиталю і плакала. Був гожий день, сяяло сонце, а Тетяна не бачила землі під ногами. Коли б стрічні завбачливо не розступалися перед нею — натикалася б на них, як сліпа. Люди не питали, чого плаче. Знали: коли жінка в сльозах, значить, іде од шпиталю — багато їх, отаких, ішло того часу вулицями.

Тож Тетяна спала й не спала, думаючи, що ж узяти з собою, щоб умилостивити німців, якщо знайде Андрійка в таборі. Згадала про золотий хрестик на срібному ланцюжкові, що лишився од мами,— Тетяна берегла його, як спогад про найдорожчу людину.

Але зараз ішлося про Андрійка, мама сама б охоче розсталася з отією коштовністю. І Тетяна, поспіхом схопившись з постелі, засвітила лампу, одчинила комод.

Дістала ту річ. Срібло важко потекло в долоню, ланцюжок, мов живий, згортався у кільця, а зверху ліг хрестик.

Коли почула обережні кроки в сінях — підхопилася, почала швиденько зодягатися. Глянула па Івася — він солодко спав: лишався на хазяйстві — ще вчора домовилася з ним, що він і хату постереже, і догляне за живністю. Ще й Васильович сказав: "Оце, Івасю, на тебе вся надія". Тетяна дивилася на сина і думала — і цей незабаром стане дорослим, хоч думка ця не потішила, а додала лише тривоги. Підійшла до сина, поправила ковдру, погасила світло.

Данилівна поралася в хаті — у печі догорало, а вона лаштувала вузли, нагадуючи чоловікові:

— Ти ж самогонку, старий, не забудь!

— Та вже на возі,— відповідав Васильович: саме доснідував. Побачив Тетяну: — Сідайте до столу, посьорбайте гаряченького в дороіу.

— Ви сьогодні рано...— сказала Тетяна.

— Встали рано — напряли мало,— озвалась Данилівна: возилася з вузлами, ув'язуючи та перев'язуючи. Вузли були не дуже великі, але такі важкі, що Тетяна аж зігнулася, коли несла до воза.

Рушили ще затемна — Васильович хотів якомога раніше добратися до табору, щоб застати коменданта на місці: одразу пустив коней риссю. Мимо, наче кваплячись, попливли темні тини і дерева; хати, комори, сараї, а виїхали за село, на гостинець, ніби ще дужче потемнішало: степ наче стиснувся, безмовний і чорний, а в низько навислому, теж чорному небі не мерехтіло жодної зірки. Було досить холодно, з темряви налітав пронизливий вітер. Тетяна, в благенькому жакетику, чи то від холоду, чи від тривожних думок затремтіла вся.

До табору приїхали вже зовсім завидна.

Колись тут лежало пустирище — крім полину та рідкої пожухлої трави, нічого більше й не росло; незадовго перед війною місцеві тсоавіахімівці пристосували його під льотне поле: порозчищали корчі, позасипали ями, і з раннього ранку до самісінького вечора заповзято тягали на гумовому буксирі планер, виписаний аж із Києва. Планер був старенький та пошарпаний, все трималося в ньому на чесному слові, але майбутні авіатори на те не зважали: лізли затято один по одному до кабіни, і, вчепившись щосили в штурвал, кричали, викочуючи, очі: "Пускай!" Тоді ті, що тримали машину за хвіст, одпускали і падали, падали й ті, що натягували гумовий трос, планер зривався з місця й або злітав, або завалювався на крило і нісся полем, мов божевільний, і тоді всі розбігалися, хто куди, рятуючись од наглої смерті. А коли злітав, то з літуна обов'язково зривало кепку, і дітлашня кидалася її піднімати.

Пролетівши метрів зо тридцять, а то й п'ятдесят, планер важко бився об землю, аж крила тріщали, проповзав кілька метрів і зупинявся, і тоді з тісної кабіни вилазив майбутній пілот, червоний, щасливий, спітнілий.

З початком війни, коли став наближатися фронт, тут недовго був польовий аеродром наших винищувачів. Тупорилі, мов джмелі, "ішачки" день і ніч злітали й сідали, і злітало завжди більше, аніж сідало, а бувало й таке, що "ішачок", який з останніх сил тягнув до свого аеродрому, загорався і стрімголов падав на землю, лишаючи по собі траурний шлейф чорного диму. Лунав глухий вибух, до місця падіння мчала єдина санітарна машина, яку льотчики прозвали "катафалком", бо коли вже пілот падав разом із літаком, то його лишалося хіба що поховати, якщо, звісно, знаходилося що ховати,— руку одірвану, ногу, голову, а то згорав дощенту разом із машиною.

Коли фронт наблизився майже впритул, уцілілі "ішачки" перебазувалися в тил, залишивши по собі десяток могил, з наспіх змайстрованими обелісками й зірками, вирізаними з білого дюралю, кілька дірявих бочок з-під пального та в'їдливий, що так і не вивітрився, запах бензину й мастил. Хлоп'яки бігали сюди збирати стріляні гільзи, одного разу знайшли навіть бомбу, посіяну авіатором, і тягнули вже її на багаття, та

12 Л Дімпроп

353

нагодився, на щастя, хтось із дорослих, надавав запотиличників, а бомбу закопав од гріха поглибте у землю. Після того випадку на пустирищі деякий час ніхто не появлявся, гуляв лише вітер, продуваючи наскрізь це беззахисне місце, аж прийшли німці і влаштували тут іабір для військовополонених.

Табір був розташований так, що коли під'їжджали до нього з боку Хоролівки, він зненацька ніби одкривавеч увесь — лежав як на долоні. Аж звівшись на возі, дивилася Тетяна на величезний прямокутник голої площі, обснований колючим дротом, на кулеметні вишки, схожі здалеку на шпаківні. Біля воріт табору стояв маленький будиночок. Будиночок — ошатний, весело одсвічував червоним, свіжопофарбовапим дахом, сніжно-білими стінами, блакитними віконницями, великими чистими вікнами. Коло того будиночка вже стояли підводи, заклопотаними комахами вешталися люди. Тетяна спершу подумала — німці, а вже пізніше, під'їхавши ближче, роздивилася — то такі ж, як і вони, посланці різних сіл.

Перевівши погляд на площу, огороджеігу дротом, Тетяна спершу нічого не помітила і спиталася сама в себе: "А де ж полонені?" — та нараз їй в очі впав якийсь рух на площі. Щось ворушилося, сіре й безлике, мов гігантська площа ота була вщент набита червою, яка переповзала одна через одну, то збиваючись докупи, то розсипаючись на окремі ланки. Що ближче під'їжджала Тетяна, то рух ставав усе виразніший, і вона з жахом побачила, що ота схожа здалеку на розтривожену черву маса і є полоненими, зібраними на тісній для них площині. "Та що ж це таке?!" — мало не закричала Тетяна і повернулася до своїх. Але й вони були приголомшені баченим.

Біля самого табору зустріли дивігу процесію: добрий десяток людей, впряжених у велику гарбу. На гарбі стояли дві величезні бочки, з них весь час щось вихлюїгувалося, і коли гарба порівнялася з ними, Тетяна зрозуміла, що то вихлюпується. Гімнастерки на людях, упряжених замість коней, теліпалися на виснажених худющих тілах, як на опудалах. Хто ступав босоніж, хто в сяких-таких черевиках, а один обмотав ноги якимсь ганчір'ям. Простоволосі або в брудних пілотках — не вистачало посуду, й багатьом доводилося користуватись пілотками. Устромивши голови в шлеї, мовчки тяпгули під гору смердючий вантаж, а над ними, мов над мерцями, густо роїлися мухи.

Нл всіх цих людей було страшно дивитися — більше скидалися на загнаних, забитих до краю тварин. Лише один серед них і мав якусь подобу людини. Цей ішов не в упряжі, а поряд. На ньому була ошатна .форма з двома шпалами, в руках він тримав кийок, однолірований до блиску. Побачивши підводу, заметушився, замахав кийком, закричав. Полонені шарпонулися набік, поступаючись дорогою. Один із них спіткнувся. Чоловік миттю підскочив до нього й огрів кийком по зігнутій спині. Тетяна зойкнула, а той ще й ткнув полоненого під ребра носком.

— Уставай, мать твою! — закричав скажено. Полонений звівся. Кров стікала, йому по виду, заливаючи

одяг, очі скаламутніли, як у приголомшеної обухом тварини. З хрипом, із стогоном удихав він повітря, випнуті ребра його аж ходили, ворушачи обшарпану гімнастерку. Товариші його понуро мовчали, поопускавши голови.

— Вперед! — люто пролунала команда.

Смердючий повіз рушив, об'їжджаючи підводу. А чоловікові зі шпалами цього здалося замало: — Пісню, мать вашу!..

Раз-удруге злетів угору кийок. Гуп. гуп — пролунало, мов на току, і над випнутими спинами, над опущеними головами, напруженими шиями захрипіла, захарчала вимучена мелодія:

В БОЙ ЗА РОДИНУ,

В БОЙ ЗА СТАЛИНА,

БОЕВАЯ ЧЕСТЬ НАМ ДОРОГА-А...

— Та що це таке? Господи, що ж це таке? — плачучи, питалась Данилівна, але їй ніхто не відповідав: ні Тетяна, в якої теж були повні очі сліз, ні Васильович, у якого аж посіріло обличчя.

— Бачили? — запитав їх чоловік у шапці й кожусі, мовби вбрався вже на зиму: сидів на підводі, яку зустріли.— Як худобу впрягають.

— Гірше худоби! — озвався крізь зуби Васильович: навінгував саме на морди коням шаньки з вівсом.— Худобу до смерті не б'ють, а ці...