Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Не сумуй, ще колись цокнемось.

Степан потер лоба рукою, щось зі адуючи.

Пан, ведучи Кріпиша за поводи, гукнув до Григорія:

— Рушай! "

Все так же держачись лівою рукою за стремено, Степан пішов поруч з жеребцем. Григорій пильнував кожен його рух. Він зверху бачив русяві, обвислі вуса Степанові, густу щетину давно неголеної, бороди. На підборідді Степана висів лакований, в багатьох місцях потрісканий ремінець кашкета. Обличчя його, сіре від бруду, з косими смугами, слідами поту, — було невиразне й незнайоме. Дивлячись на нього, Григорій наче з гори на далекий запнутий мжичкою степ глядів. Сіра втома, порожнеча, спопеляли Степанове обличчя. Він, не прощаючись, відстав. Григорій їхав ходою.

— Стривай. А як же... Оксана як?

Григорій, батогом збиваючи з, підошви чобота налиплу грязь, відказав:

— Нічого.

Він, спинивши жеребця, оглянувся. Степан стояв, широко розставивши ноги, перекусуючи вищиреними зубами бур'янинку. Григорієві стало його жаль, але почуття ревнощів витіснило жалість; повертаючись на скрипучій подушці кульбаки, гукнув:

— Вона за тобою не сохне, не сумуй!

— Справді?

Григорій шмагнув жеребця батогом проміж вуха й поскакав, не відповідаючи...

XX

На шостому місяці, коли вже не можна було .критись з вагітністю, Оксана призналася Григорієві. Вона таїлася, боячись, що Григорій не повірить, що це його дитину носить вона під серцем, жовтіла з туги та остраху, що часом обгортали її, чогось вичікувала.

І в перші місяці її нудило від м'ясного, але Григорій не помічав, а коли й помічав, то, не здогадуючись про причину, не надавав цьому особливого значіння.

Розмова відбувалася ввечорі. Хвйлюючись, Оксана сказала і жадібно шукала в обличчі Григорія зміни, але він, відвернувшись до вікна, досадливо покашлював.

— Що ж ти мовчала досі?

— Я боялася, Грицю... думала, що ти покинеш...

Тарабанячи пальцями по спинці ліжка, Григорій спитав:

— Скоро?

— На Спаса, гадаю...

— Степанова? *

— Твоя.

— Хіба?

— Вирахуй сам... З рубанки це...

— Ти не бреши, Оксанко! Хоч би й від Степана, куди ти тепер дінешся? Я направду питаю.

Ронячи злі сльози, Оксана сиділа на лаві, давилась гарячим шепотом.'

' — 3 ним кілька років жила — і нічого!.. Сам подумай!..

Я не хвора баба була... Отже, від тебе понесла, а ти...

Григорій про це більше не знімав мову. В його ставлення до Оксани вплелася нова нитка настороженої чуждости й злегка глумливої жалости. Оксана замкнулась у собі, не набиваючись на ласку. Вона споганіла за літо, але ставну постать ЇХ майже не псувала вагітність: загальна повнота скрадала округлий живіт, а схудле обличчя по-новому, прикрашали ,тепло похорошілі очі/Вона легко справлялася з роботою чорної куховарки. Цього року наймитів було менше,, менше було й порання.

Химерна стареча прихильність прив'язала до Оксани діда Сашка. Може тому, що мов донька дбала вона за нього: прала його шмаття, латала сорочки, за столом давала поласувати шматок пом'якше, смачніше, і дід Сашко, упоравшись з кіньми, приносив на кухню води, мняв картоплю, варену свиням, прислужував і, пританцьовуючи і розводячи руками, щирив голі ясна рота.

— Ти мене пожаліла, а я відплачу! Я тобі, Оксаночко, хоч з душі скалку витягну. Я ж бо без бабського догляду пропадав! Воші поточили! Ти, що потрібно буде, кажи.

Григорій, позбувшись, завдяки клопотанню Євгена Ми-колаєвича таборного збору, працював, на косовиці, часом возив старого пана до станиці, решту часу ходив з ним полювати на стрепетів або їздили з підгоном на дудаків. Легке сите життя його псувало. Він розледащів, потовстішав, мав вигляд старшого за свої роки. Одне турбувало його — майбутня служба. Не було ні коня, ні справи, а на батька погана була надія. Дістаючи за себе й Оксану гроші, Григорій скупився, жалував собі навіть на тютюн, сподіваючись на заощаджені гроші, не кланяючись батькові, купити коня. Обіцяв і пан допомогти. Думка його про те, що батько нічого не дасть, незабаром ствердилася. В кінці червня приїхав Петро відвідати брата, в розмові згадав, що' батько гнівається на нього як і раніш і якось заявив, що не справлятиме муштрового коня: хай, мовляв, іде до місцевої команди.

— Ну, це він хай не сподівається. Піду на службу на своєму (Григорій підкреслив це слово) коневі.

— Звідки візмеш? Витанцюєш?—жуючи вуса, посміхнувся Петро.

— Не витанцюю, так випрохаю, а то й украду.

— Молодець!

— На платню куплю,—вже серйозно пояснив Григорій.

Петро посидів на ґанку, розпитав про роботу, харч, утримання, на все притакуючи, жував обгризений дряпак вусини і, вивідавши, сказав Григорієві на прощання:

—. Йшов би ти додому жити, нема чого кирпу