Чорторий - Чемерис Валентин
Чи застерігав необачних… Друзі мої вже змотали вудочки і подалися на берег, де в сосняку стояв наш "Ікарус". А я все ніяк не міг відірватися — покльовки йшли одна за одною. Та і які окуні чіплялися! Не кожну зиму так щастить! Я вже добре набив ящик, але жадоба ще спіймати як приморозила мене до льоду. І за свою жадобу я був жорстоко покараний, як лід піді мною раптом крекнув, тріснув, присів, і я в один мент опинився в крижаній воді… Добре, що хоч ящик з рибою та важкий льодобур були за метр од мене… Крикнути про поміч я вже не міг — швидко насьорбався крижаної води… Я також був добряче зодягнений: в бушлаті, у ватяних штанях, все це намокло й каменем тягло мене на дно… Як і треба діяти в подібній халепі, я широко розкинув руки і вхопився за край холоднющої та слизької крижини. Але вона кришилася і ламалася. Я довгенько побовтався руками й ногами, доки якось ліктями сперся на крижину і вибрався з вимоїни. І на колінах та ліктях поповз до берега, пам’ятаючи, що встати на ноги і кинутись бігти (а так хотілося!) в даній ситуації — капець!.. Повзу й повзу, а берег наче утікає од мене. Пальці рук вже сочаться кров’ю, а берега все немає… Я вже ледь не в паніці, — ну де той рятівний берег??? Де? Де? Аж раптом чую над собою сміх, вигуки: "Ти куди це повзеш?" Що й казати… Якщо чесно, — сміється Сом, сміється так, як тільки він один вміє сміятися, — то я так тоді перепудився, — як ото й ти під Дніпропетровськом, — так налякався, що, поминувши підступний лід, довго-довго повз між прибережними кущами. Так би міг з переляку і до Києва приповзти!..
І Микола Сом, хитнувшись (аж човник наш гойднувся, на Чорториї хвилька побігла), схопив вудочку, на якій так обнадійливо кивнув сторожок, вигукнув:
— Валько! Та ми з тобою обидва у Дніпрі крижаною купіллю хрещені! — витягнув здоровенного окуня-пузаня, горбатого і колючого. В ту ж мить і на моїй вудочці поклонився кивок-сторожок, я теж схопив вудочку і, завмираючи від передчуття доброго улову, витягнув у човен. Його, голубчика, окуня-пузаня, горбатого і колючого… Що там не кажуть, а на Чорториї добра рибалка. Та й такі окуні-пузані, горбаті і колючі не ловляться більш ніде, як тільки на знаменитому Чорториї!..
Колись, ще за легендарних часів слов’янства та Київської Русі, він був глибоченним. І таким буйно-вередливим та примхливо-грізним, що — ой-ой!.. Недарма ж наші пращури русичі нарекли його Чорториєм. Бо справді чортом рив і вергав!
І ось чому. У ті давні часи, як свідчить передання, по смерті засновників Києва братів Кия, Щека і Хорива слов’янські племена поляни, радимичі, в’ятичі та сіверяни утискувалися хозарами, що жили між Хвалійським (Каспійським) та Азовським (Меотида) морями у своєму Хозарському каганаті і були хозарськими жидами, бо сповідували іудаїзм. Вони знайшли слов’ян, коли ті "сиділи в лісах на горах" і брали з них данину по білій вивірці (очевидно, зимовий горностай, білка — надто дешево). Київський князь Олег не велів давати хозарам данину, сказавши; "Я їм противник, і вам нічого давати. Не давайте хозарам, а давайте мені". В роках 883–885 Олег визволив більшість слов’янських племен з-під залежності Хозарського каганату. Добряче їх поколошмативши, багато хозар взяв у полон і поселив згодом в Київській Русі.
Жили хозарські полоняники і в околицях Києва. Один з них сидів — його так і звали: Хозарин, — на південній околиці Києва, в урочищі Видубичі, де тоді знаходився перевіз на лівий берег Дніпра. Хозарин ловив рибу в Дніпрі, з того й жив. Був то чи не батир їхній, кочівницький, дебелий, увесь зарослий волоссям так, що тільки гострий ніс на обличчі і видно було. Та ще зуби біліли, як рідко коли одкривав рота. Його боялися — нелюдимий чужак та ще й здоровенний, ведмідь клишоногий — попадешся такому, чи й вирвешся потім. Навіть дніпровські рибалки його обминали. Жив у якійсь ветхій землянці на березі Дніпра, що була схожою на нору чи лігво польового звіра. І так сталося, що той Хозарин-риболов та уподобав собі відьму з Лисої гори.
Треба вам сказати, що Київ у ті часи (як і в ранішні чи пізніші) доволі-таки був відьмацьким градом. А київські відьми так взагалі і усім відьмам були відьмами, їх знали у всьому світі, бо вони добре вміли штукарити та різні нечисті діла творити. Рівних їм у цьому ділі і в інших країнах не було. Правда, спершу, кажуть, у Києві жили лише чародії та козаки-відьмарі, а вже потім і відьми з’явилися — біс його знає звідки, це їхні темні діла. Не інакше, як нечистий їх там поселив. Чи козаки-відьмарі їх до Києва наманили, щоби мати подруг. Так чи інак, а розвелось їх у Києві!.. Як тільки, бувало, споночіє, так їх у небі, що тих горобців удень! На мітлах літали. А котрі й на кочергах. А для своїх зібрань, що їх згодом Павло Загребельний назве партійними шабашами, уподобали Лису гору, що ото неподалік Видубичів, на правому березі Либеді, при її впадінні в Дніпро. На Лису гору вони зліталися на свої всенічні зібрання. А вже чародійки були!.. Нема тепер таких, перевелись відьми тепер! Тільки й лишилася назва, а так… Не те! Нема сьогодні путньої відьми, а тоді!.. Одна одної страшніша та поганіша! Але це як для нас, як на наш, християнський позір, а як по-їхньому, по-відьмацькому, то одна одної красивіша.
От Хозарин той і назнав собі серед них босорканю, найзлішу чаклунку, прислужницю диявола, з найдовшим серед усіх відьом хвостом. По-їхньому, по-відьмацькому, вона була чи не найкращою серед усіх своїх хвостатих товарок. І закрутила та відьма Хозарину голову, став він ночами учащати на Лису гору, вже ніби й своїм серед відьмацького шабашу став. (А треба вам сказати, що він сам був наче їхнього кодла, бо серед хозар вважався чаклуном). А та відьма його манить-манить, а до себе й не підпускає близько. "Як доведеш, — каже, свою вірність мені, тоді тебе й приголублю і хвостом своїм обів’ю…" Тож Хозарин ходить і ходить щоночі на Лису гору, вірність свою тій відьмі показує… і доходився…
Якось прийшов на пристанище відьом ніким не помічений (чародійки до його духу вже звикли, тож і не звернули на нього уваги, свій, мовляв) і застукав ненаглядну в обіймах чорта. На відміну від Хозарина, який і сам вже не пам’ятав скільки йому літ, чорт був молодим, а як по-їхньому, по-чортячому, то й узагалі парубком файним, високим та струнким — на кучерявій голові елегантні ріжки, очі вогнем завзяття горять, ще й хвостом себе по боках похльоскує, ратицями пристукує…
Як загледів Хозарин свою любку-голубку хвостату в гарячих обіймах чорта, то, підкравшись ззаду, хвать рогатого за хвоста! Той з несподіванки аж підстрибнув, рвонувся, щоб драла дати, та пізно — Хозарин його хвостяру собі на руку декілька разів намотав і в землю ногами вперся. Тпру, мовляв, дообнімався з відьмою! А винуватиця тієї пригоди, загледівши непереливки і знаючи, що з Хозарином жарти куці, лапші, як би ми сьогодні сказали, йому на вуха не навішаєш, заверещала не своїм гласом, на мітлу скочила, і тільки її й бачили в темному небі. Такий віраж заклала, що з переляку аж за Десною в один момент опинилася!
Коханець її і собі рвонув, аби таким же макаром здихатись нападника, але де там! Хозарин міцно тримав рогатого за хвоста, і тому нічого не лишилося робити, як і ревнивця потягти за собою в небо. Ось там, думає, вже й скину його на землю — тільки гепне-репне! Хозарин не встиг і отямитись, як опинився високо над Дніпром, казали, що якраз навпроти місяця, що саме з-за хмар вигулькнув. І всі, хто не спав у ту ніч, побачили біля місяця чорта і дебелого чолов’ягу, що висів у нього на хвості, бовтаючи в небі ногами. А потім місяченько за хмару сховався, і більше нічого не було видно, і дехто, хрестячись, подумав, що то йому привиділося, і він, почухавшись, пішов спокійно досипати.
А тим часом чорт чи не найбільшу швидкість увімкнув, такі віражі робить, що людині їх аж ніяк не знести — то стрімко вгору рвоне, то каменем униз падає, то перевертається, трясеться, та все дарма. Ніяк не може нападника позбутися, бо той, не розгубившись, все накручує чортячого хвоста собі на руку й накручує. Так і на спині в чорта опинився, а тоді — хвать його за цапині ріжки! І давай йому голову безцеремонно крутити. Воно хоч і чорт, але ж голова у нього теж одна і теж йому ще потрібна. Чорт завив, по-собачому заскімлив, головою завертів, але хватки Хозарин навіть не послабив. Летять вони — внизу, в нічній пітьмі Дніпро ледь біліє, якісь коси тягнуться, острови, малі річечки та рукави, озера, а їх тоді було в заплаві Дніпра! Чорт уже з сили почав вибиватися — здоровенний йому трапився дядько! — вже аж виє, а Хозарин знай крутить йому за роги голову і ось-ось її к дідьку скрутить — поминай тоді чорта як звали! Бо ж він хоч і бісівського поріддя, а теж смерть свою має.
— Пусти, дурило! — кричить. — Що за моду взяв — чужу голову крутить! Ой-ой, та відпусти, дідько б тебе забрав!
— Аякже, — одказує Хозарин, ще зручніше вмощуючись на чортячій спині. — Спішу! Так і розігнався!
— Але ж ти мені голову скрутиш!
— А я це й замислив зробити. Щоб знав, як до моєї відьми ходити та хвостом її обіймати.
— Не буду-у!.. — аж верещить чорт з останніх сил. — Ой-ой, та відпусти, бо мені амбець буде! Не буду я, не буду-у-у!
— Будеш, будеш! Знаю ваше кодло чортяче! Вам аби чоловіка обдурити, а там на своє знову повернеш. Ось як скручу твою голову к лихій годині, тоді вже точно не будеш! Безголові навіть відьмі не потрібні.
Замакітрилось у чорта в голові, чмелі там у нього вже загули, з очей аж іскри сипляться, а Хозарин все крутить і крутить йому голову. Шия в нечистого аж тріщати почала, ось-ось йому капець-амбець надійде! Треба було рятуватися, покіль не пізно. Бо й справді: кому потрібний безголовий чорт? Навіть самому собі непотрібний.
Чорт вже й памороки втратив, так йому було тяжко, і він вже запаморочено шугнув на відчай униз, як з гори зірвався. Аж засвистіло над Дніпром, загоготіло й загуло! Рятуючись од Хозарина, чорт тільки булькнув у якусь річечку, що віками до Дніпра собі поспішала, щоб на її дні, в найглибшій вирві сховатися. І тільки тоді Хозарин од нього одчепився і на берег вибрався. А чорт на дні тієї річечки причаївся ні живий, ні мертвий та шию собі розтирає, чи, як тепер кажуть, масажує.
— Сиди, сиди в соминій ямі, — кричить йому Хозарин.
