Чорторий - Чемерис Валентин
Валентин ЧЕМЕРИС
ЧОРТОРИЙ
Повість
Хто не любить Сома —
У того не всі вдома.
Павло ГЛАЗОВИЙ,
Анатолій ПАЛАМАРЕНКО.
О найСоміший із Сомів!
Василь СИМОНЕНКО.
Мені б (за все) у пеклі бути,
А я, дивіться, у раю.
Микола СОМ.
…Ні, що там не кажіть, бодай ви і балакунами-перебендями вдалися, — а таки дивно, що Чорторий — сам Чорторий! — чомусь не потрапив до УРЕ. Га? Ви знаходите цьому пояснення? Я, наприклад, ні. Не інакше, як недогляд Миколи Платоновича. А втім, про тодішнього головного редактора УРЕ (Української Радянської Енциклопедії) Бажана у нас ще буде мова. А зараз про нього, про Чортория, якого чомусь немає в УРЕ. Чорт там є — "за забобонними уявленнями надприродна істота, що втілює в собі зло; мав вигляд людини з темною шерстю, з козячими ногами, хвостом і ріжками. (Бач, бач, чорт удостоївся — за які такі заслуги? Чи мо’ по блату? — а Чорторий опинився за бортом!) Те саме, що й диявол, злий дух, біс, сатана, нечиста сила"), Чортків є (райцентр Тернопільської області), Чортові Сходи є (гірський прохід (перевал) у західній частині Головного пасма Кримських гір), село Чорторий є Кіцманського району Чернівецької області, у якому народився Іван Миколайчук, кіноактор, сценарист та кінорежисер. (Про це авторові нагадали читачі, коли повість "Чорторий" друкувалася в газеті "Веселі вісті"). Чортомлик є (найзнаменитіша скіфська могила висотою 20 та діаметром 350 м, що на Нікопольщині, де колись велелюдно шуміла (ой, шуміла!) Чортомлицька Січ), чортополох, зрештою, є (народна назва колючих рослин з родів будяк, осот, нетреба, татарник, головатень та ін.), а ось його, знаменитого — про це вам і Микола Сом підтвердить — Чортория чомусь — ніц! Немає! Ні, що таки не кажіть, бодай ви і балакучий перебендя, а Микола Бажан свого часу, як редагував-готував до випуску в світ УРЕ, щось недогледів!
А ось Рось в УРЕ є — слава Бажану! — симпатична річечка в межах Вінницької, Київської та Черкаської областей, права притока Дніпра. Довжина 346 кілометрів, русло звивисте, ширина його у середній течії досягає 50 метрів, є невеликі пороги. Найбільші притоки: Роставиця, Кам’янка, Горохуватка, Росава (ліві), Роська (права).
Вам втямки, що таке Рось? Тоді ось вам що про неї писав Нечуй-Левицький. Ні, ні, не писав, захоплено вигукував в унісон М. Сому, тільки на сто з добрим гаком літ раніше:
"Як же там хороше, як чудово! Там Рось тихо плине зеленою водою між високими кам’яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялися, неначе заглядають у воду, дивлячись на свій ясний одблиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений, од зеленого, як оксамит, м’якого моху, котрим вкриті кам’яні стіни, як дорогими килимами… Розлилась Рось рукавами й рукавцем поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінню…"
"…а там далі каміння ховається під землею, гори розступаються напівкругом і по рівному полю в’ється річка по зелених луках та левадах".
Але при чім тут Рось, бодай і одна з найпоетичніших річечок України, запитаєте ви. Почав з Чортория, а завершив…
А при тім… Бо це ж та Рось (до Чортория ще дійде у нас черга), про яку так поетично-захоплююче написав Микола Сом:
ЗАПРОШЕННЯ НА РОСЬ
Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ
Давай поїдем, друже, на славну річку Рось,
Там карасів дебелих багацько розвелось,
А ще під берегами, де річки тихий плин,
Гуляє з карасями, пускає бульки лин.
А що плотви тієї — кипить вода навкруг…
Якщо ти не поїдеш — який із тебе друг?..
Там первозданна тиша. Там юний день і світ.
Там тільки плескіт риби і птахів переліт.
А в берегах незбита трава — густа така,
Немовби не ступала туди нога людська.
А далі — латка лугу, де гайстер жабу з’їв,
Аби не виступала супроти солов’їв.
Ген лісу гавань тиха. А вдалині — село,
Яке в краєчок неба тополями вросло.
А головне натхнення — свята жива вода…
Чого ж ти завагався? Збирайся і — гайда!
Покинь столичний гамір і суєту суєт,
Не забувай ніколи, що ти єси поет.
А що поету треба? Сякі-такі харчі,
Рибальське причандалля та вогник уночі.
А ще поету треба (відомо з давніх пір!)
Сорочка чиста, совість чиста і не брудний папір.
А совість наша чиста. Сорочка чиста теж.
На чистому папері думки свої мереж.
А Слово прийде потім… Лиш привітав би хтось…
Давай поїдем, друже, на славну річку Рось!
І все це він, Микола Сом, поет і рибалка.
Він увесь у цьому вірші незвичайному, смію вас запевнити, кращому-щоякнайкращому вірші української поезії XX сторіччя!
Увесь як поет, як лірик, як усміхнений гуморист-сміхолюб, як людина, як українець, зрештою, як риболов. Адже таку поезію міг написати тільки увесь Микола Сом.
І другому Миколі — Вінграновському — можна тільки по-доброму, як колись любив казати гуморист Костянтин Світличний, по-світлому позаздрити.
Чи їздили вони разом на Рось, не відаю, а ось ми з Сомом їздили. Щоправда, не на славну Рось, а на не менше славний Чорторий. (Очевидно, в Сома ще в чорнильниці відповідна поезія: давай, мовляв, Чемерисе, поїдемо на Чорторий — і т. д). А поки що про поїздку на Чорторий та як ми там із Сомом… сома ловили, і моя невигадана придибенція. Ви й після цього не подивуєтесь, що Чорторий з недогляду М. Бажана не потрапив до УРЕ?
Отож, Чорторий. А втім, слабконервових далі просимо не читати, адже за можливі наслідки автор аніякої відповідальності не несе.
"Вікно брязнуло з гуркотом; шибки з дзвоном повилітали геть, і страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?
Жах скував усіх, хто був у хаті…"
Досить сказати, що при цьому всезагальному сум’ятті Черевик — сам суворий і відважний Солопій Черевик, який надивився на своєму віку стільки "пик усяких, що чорт їх і пригадає усіх", так ось сам Солопій Черевик "начебто облитий окропом, схопивши на голову горщик замість шапки, кинувся до дверей, і, мов несамовитий, біг вулицями…
"Чорт! Чорт!" — кричав він у нестямі…"
І це при тому, що вони — ярмаркові люди Миколи Гоголя, — ще ж і були в хаті, де, як кажуть, і стіни допомагають. І то їх усіх скував жах. А що вони чинили б на нашому з Сомом місці, коли ми року, року, дай Бог пам’яті… Та при чім тут, зрештою, рік, коли ми з Сомом сиділи не в хаті, як у Великих Сорочинцях ярмарчани, а на вутлому човнику, і до рятівного берега було таки ж далеченько — чи й устигнеш догребти. А навколо був, і під нами був, не проти ночі будь сказано, Чорторий. Так, так, отой, що чортом риє.
І точнісінько отака (та де там — отака! Жахніша! В сто разів лютіша й страшніша!) морда з води — з Чортория! — висунулась, поводячи виряченими очима (та ще й вусата!), ніби питаючи: а що ви тут, Соме з Чемерисом, робите, га? Рід мій винищуєте, га?!!
І було воно — оте, що висунулось, — куди тій гоголівській, звиняйте, свинячій мордяці — саме завбільшки метрів до п’яти і десь під 300 кілограмів живої ваги! Прямо тобі паровик! Таран! Чудо-юдо, яке іншим (крутим та "новим") і за добрі гроші не покажеться, а для нас за так висунулося!
Їй-бо на нашому місці Солопій Черевик одним махом вискочив би з човна, самого човна підхопив би під пахву (чи й на себе звалив би!) і подався Чорториєм по воді аки по сухому аж на Троєщину. Чи й далі, у Бровари!..
Чи, як дядько Степан з тієї ж Троєщини — та хто його на Троєщині не знає? Всі знають! — коли вночі необачно рибалив на Чорториї, а з води раптом висунулась отака вусата мордяка, даруйте, до самого світу, рятуючись, налягав на весла, до ранку гріб і гріб без передиху, дивуючись, чого це він ніяк за ніч не може подолати неширокий Чорторий і прибитися до берега, щоб дременути у свою Троєщину, як під ранок, коли вже засіріло й півні десь за Троєщиною (чи не в Броварському районі?) запіяли-заспівали, і вся нечисть тоді зникла, і наслана пелена розвіялась, змилений, ледь живий від цілонічного веслування, дядько Степан нарешті загледів, що він зпоквапу — а втім, наслано на нього було, наслано! — не вийнявши якорі, всю ніченьку грібся на одному місці. Отаке з людьми чинить Чорторий, а ви… Та нас із Сомом теж, як і гоголівських героїв, скував жах, як та мордяка з води біля самісінького борта висунулась. І як ми з човна не кинулись у воду? Потопив би нас Чорторий — він такий. Тільки булькнули б! І поминай тоді як звали двох найкращих членів НСПУ! (А, може, тому й не вистрибнули з човна, що нас, як і вищезгаданих гоголівських героїв-ярмарчан, скував жах?)
— Спокійно, спокійно, — неспокійно вигукував Сом. — Це — мій родич…
— Ота, даруй, мордяка?
— Що вдієш, яку має… Вона ж для нього — рідна-ріднісінька…
— Якби знав, Соме, що в тебе такі… родичі, не проти ночі їх згадуючи, то й не зв’язувався б з тобою!..
— Яких маю родичів, таких і маю, — розводив Сом руками. — Я ж Сом.
— Краще б ти В’юном був! Чи якимсь там… Йоржем. Або й Пічкуром. Так було б безпечніше, а то… Бий тепер йому, родичу своєму, чолом, щоб відпустив нас…
Що було далі, розповім пізніше, як трохи оговтаюсь та до тями прийду, а зараз лише зазначу, що таке случилося з нами року… року… Дай Бог пам’яті, коли ж це случилося? Здається, того літа, коли в Києві по п’ятірці пенсіонерам набавили… Бо ж і на хліб пенсій не вистачало… То, кажись, року… Та писали ж тоді газети захоплено щось про "нову турботу за наших славних ветеранів!" Отже, року… А втім, яке це має значення, якого саме року? Що ви причепилися до мене з тим роком? Пам’ятаю, що після того випадку (про який я ще якось докажу, оговтавшись), Сом і втнув про мене у газеті "Слово Просвіти" придибенцію під назвою "Він до всього — риболов". І ось що він у ній, як оговтався, написав:
"Валентин Чемерис — відомий український романіст, повістяр та есеїст, гуморист і сатирик. А ще — секретар Спілки письменників України. І до того ж — заступник головного редактора газети "Літературна Україна". Одне слово: чоловік він хоч куди. Як говорила у минулому столітті одна юна поетеса: вельми покладистий. Чи ж є якась погана риса у Валентина Чемериса? Ні, немає. Скажу, що друг мій Чемерис багато має гарних рис. Та над усе він — геніальний рибалка. Знає, де ловити, на яку приманку і наживку. Навіть знає, з ким ловити рибу в одному човні. Останніми роками уподобав лише мене. Річ у тім, що в нього, як і в кожного рибалки, часто-густо не клює. Ні, не такий наш Чемерис, у якого ніц нема ні грана фальші.
