Чорторий - Чемерис Валентин

Шквал аплодисментів, вигуки! Ще б пак! Було від чого, адже в містечко Совєтськ нарешті приїхав справжній совєтський поет!..

І — справжній пісняр, чиї пісні (принаймні деякі) вже давно стали народними. Зізнаюсь, довгий час відому — популярну! — пісню "Мрія" (пригадуєте: "Без вітру не родить жито, Без вітру вода не шумить, Без мрії не можна жити, Не можна нікого любити") я вважав народною. І, навіть, в одному із своїх фантастичних оповідань процитував її як… народну. І лише через роки дізнався, чия ж це пісня. В кінці п’ятдесятих Миколу Сома, тоді молодого поета запросили в Одесу — разом з А. Малишком та Л. Забаштою писати пісні до кінокомедії "Чорноморочка", що саме там знімалася. Микола вранці сів на камені біля моря (вперше в житті він був біля моря, як і вперше в житті жив у готелі з народними артистами України вчорашній сільський хлопець, студент) і за пару годин написав "Мрію" — на задану тему. Фільм вийшов благеньким, його вже давно і міцно забули, а ось Сомова "Мрія" здобула всенародне визнання, і сам Андрій Малишко тоді порадів за молодого поета. "Малишкова школа!" — гордо вигукнув, вітаючи Сома з успіхом.

Пише Микола і для дітей.

Ось тут він і втнув рекорд — про це якось кілька років тому я розповідав на шпальтах "Літературної України", — вартий знаменитої книги Гіннесса. А трапилось так.

У березні 1961 року Миколі Сому подзвонив композитор Оскар Сандлер:

— Колю, — вони в ті роки плідно співробітничали, Сом писав тексти — хоча б ту ж і "Мрію", — а Сандлер музику до них, — я отримав чергове замовлення з Українського телебачення. Вони задумали передачу для найменших, і їм потрібна колискова. Музика вже готова, слухай, — Сандлер насвистав по телефону мелодію, — давай слова.

— Чи довго вміючи? — весело запитує мене Сом і сам же й відповідає: — Я сів і на писав колискову "Рученьки, ніженьки"… Можливо, мені і допомогло те, що моїй доньці виповнилося десять місяців, і я був таким щасливим батьком! Вранці відвіз текст на телебачення. Колискова всім сподобалась. Оскільки музика вже була готова, то відразу ж запросили виконавця, Колю Кондратюка. А в нього голос!.. Як утнув, так ми в крик: "Колю, ти ж дітей маєш присипляти, а не мертвих піднімати! Присади діафрагму!.." Він взяв трохи нижче, не так гучно і виконав блискуче. Записали, й на другий день з’явилася нова передача для найменших — "На добраніч, діти!"

(Я засвідчую: мої діти, дочка Оксана та син Ярослав (1966 і 1968 років народження) виросли на цій пісні, і не було такого вечора, коли б вони з нетерпінням не чекали передачі "На добраніч, діти!.." і не вкладалися б спати під мелодію — чарівну! — Сомово-Сандлерової "Колискової").

— Отож, почали на українській телевізії передавати мою з Сандлером "Колискову". Кожного вечора в кінці передачі "На добраніч, діти!". Кожного вечора і так всі 365 днів на рік! І так рік за роком, рік за роком! Кожного вечора! Фантастика! Уявляєш, усі були певні, що я за свою "Колискову" відхопив мішок грошей. Знайомі поети до мене в чергу ставали — щоб позичити грошей. Не вірили, що телестудія заплатила мені аж 13 крб. 37 коп. (Сандлеру, правда, відвалили трохи більше, адже він переписував ноти на своєму папері!).

Покійний Олекса Коломієць, бувало, казав: "Колю, я дві пісні слухаю стоячи: вранці гімн і увечері твою колискову".

Зрештою, не витримала плівка, стерлася. Від багаторічного крутіння. Але Микола Кондратюк на той час вже не міг відтворити свій запис так, як першого разу — поповнів, споважнів… Тоді запросили Олександра Таранця, і пісню знову почали крутити — кілька поколінь на ній виросло. До речі, я написав ще одну дитячу пісеньку "Гой, ду-ду", і її теж почали крутити по телебаченню. Якось сестра моя послухала і каже: "Нічого, але не те, що твоя "Колискова". І взагалі, який дурень написав цю "Гой, ду-ду"?!

23 роки (перші десять років щовечора, а тринадцять щоп’ятниці) звучала в телеефірі пісня Миколи Сома "Колискова" за все ті ж 13 карбованців 37 копійок — справді, рекорд, вартий книги рекордів Гіннесса!

І раптом із Сомом скоїлась така несподівана творча метаморфоза — він став єдиним на всю соборну Україну послідовним епітафіїстом. Його ліричний профіль відійшов у тінь, а натомість різко увиразнився сатиричний. Отже, Сом став "двопрофільним". З такою творчою індивідуальністю не занудьгуєш. Лише вряди-годи прорветься в нього ностальгійна лірична нота, а все решта має "оркестрацію" суворого гротеску, саркастичності, сардонічності", — Михайло Слабошпицький із післямови до збірки Сома "Як я Сталіна хоронив".

Подивувався й Віталій Карпенко:

"Ніжного лірика і не менш ніжного пісняра Миколу Сома, відомого поета-шістдесятника раптом повело на… сміх. Кажу це без найменшої іронії: зі сміху, в народі кажуть, люди бувають. Просто хочеться з’ясувати, що його примусило поміняти ліричне стило на сатиричний кийок?"

Епітафія — від одного грецького слова, що означає, даруйте, надгробний[3]. Себто надгробний напис, здебільшого у віршованій формі. Іронічні епітафії здавна стали поширеним видом жартівливих або сатиричних поезій. Рідко хто з українських поетів-гумористів не писав (чи не пише) епітафій. І навіть загалом не гумористи. Мій друг, поет-лірик Михайло Чхан (на жаль, вже давно покійний) все життя писав лірику, але залишив п’ять чи сім предошкульних епітафій. Але писали — чи пишуть — від випадку до випадку. Вряди-годи. Чи аби засвідчити, що й вони з цим рідкісним і непростим специфічним жанром можуть справитись. І тільки Сом… До речі, в українській літературі вже утвердилося думка, що саме Сом започаткував цей жанр, але це не так. Михайло Слабошпицький зауважив точно: "Він став єдиним на всю соборну Україну послідовним (послідовним! — В. Ч.) епітафіїстом". Бо лише Сом сипонув епітафії, як з доброго міха — випадок і справді унікальний в українській гумористиці. Року 1998-го він видав аж цілу збірку "Сто епітафій" — за допомогою газети "Вечірній Київ", де тоді працював. І всі ті сто епітафій — одна одної кращі, яскраві, образні, дотепні, як феєрверк, різнобарвні. Виходить, сміх над могилами? Так, але це і є торжество життя. А втім, у Сома могили уявні, а ось герої його реальні й живі. "І коли вже бути точним, — пише в передмові до "Ста епітафій" Віталій Карпенко, тоді головний редактор "Вечірнього Києва", — то те, що пише останнім часом Микола Сом та іменує епітафіями, є те ж саме, що називається знову ж таки давньогрецьким словом — епіграма. Себто — короткий напис на пам’ятнику з поясненням значення предмета, що з часом трансформувався в означення літературного жанру — короткого вірша сатиричного змісту на адресу якоїсь особи. Що також дуже близьке до пам’ятника…. зі знаком мінус".

Тут автор передмови влучно підмітив, що багато епітафій Сома — це закамуфльовані епіграми. Часом дошкульні.

Олексію Дмитренкові — автору російськомовного роману "Аист", за який удостоєний Шевченкової премії.

Я відлетів. Тепер од вас далеко я…

Немов отой останній партократ…

Я по-московськи цвенькаю, кумекаю,

І мій роман читає старший брат,

Тепер я — аіст…

Був би я лелекою

Чи був би я державний лавреат?

Чи епітафія-епіграма про наше всеукраїнське лихо:

Ой пане Степане!

Тепер наодинці

Напишем сльозою:

жили чи були?

Чому умирають брати-українці?

Чому виживають прокляті хахли?..

Або ось п’ять рядків, присвячені уявній могилі В. Канівця, творця української Ленініани:

Я — Володимир Канівець,

Ленініани я творець.

Колись казали: "Молодець!"

Але мені прийшов кінець,

Бо вченню Леніна — капець.

Чи хоча б лікарю Касьяну, який із дубової московської трибуни хвацько верещав: "Хай київські студенти голодують! Нам більше їсти буде!..":

По обіді у четвер

Ненароком я умер,

Отже, друзі-комуністи

Можуть більше попоїсти.

Присвятив Микола Сом кілька отих надгробних написів і самому собі. Ось один з них:

Не плач, дружино, ради Бога —

Хай плаче вітер у яру!

Мені не буде некролога!

Я смертний — отже, не умру!

Надгробні написи живим (на їхніх уявних могилах) Миколи Сома швидко стали популярними, а їхній автор — знаним епітафіїстом. І як до модного художника звертаються багаті славолюбці (політики, діячі культури й мистецтв чи бізнесмени) намалювати їхній портрет, так до Сома — явище до того не знане в українській гумористиці — теж почали звертатися з проханням: Миколо, напиши й про мене епітафію. (Епітафія, епіграма, пародія тощо, якою б вона часом не була злою, все одно корисна для того, про кого вона створена, адже це свідчення популярності даної особи та й до того ж приносить ще й нову порцію відомості, а всі ми — марнославці і славолюбці! Недарма ж кажуть: то не поет, на чиї твори гумористи не написали жодної пародії!)

Першою з пропозицією написати і їй епітафію до Сома звернулась народна артистка України Неоніла Крюкова і отримала те, що хотіла:

Шукали скрізь її могилу

Усі пани й товариші,

Та я сховав прекрасну Нілу

В моїй закоханій душі.

Зрештою, М. Сом якось виступив з пропозицією у "Вишняку", що він готовий виконувати будь-чиї бажання написати про них епітафію і неодмінно писатиме всім бажаючим, але, зрозуміло, за плату. "Вельми помірну", — уточнив.

Гриць Гайовий на це відгукнувся своєю епіграмою:

Я поет Микола Сом —

Це ти добре усвідом.

Усвідомив? А тепер

Уяви, що ти помер.

Уявив? Тоді притьмом

Епітафію замов —

І увічнишся по тому

В епітафії від Сома.

У збірці "Сто епітафій" Микола Сом вмістив епітафію і аз сущому.

Валентину Чемерису — людині, письменнику, громадянину.

А яка найкраща риса

Валентина Чемериса?

Незабутній Чемерис

Мав багато гарних рис.

От, наприклад, звіку-роду,

Коли пив — то тільки воду.

Правда, іноді пивце

Смакував… Та що про це

Теревенить без причини?

Без чарчини й цигарчини

Міг прожити все життя —

Був, як янгол, як дитя!

Ну, а як же молодиці?..

Був байдужий до спідниці,

Десь хіба що крадькома

Підморгне — і все… Нема!

Він крутив чимдуж педалі

Від гріхів усіх подалі.

Скажем чесно: Валентин

Був такий у нас один.

То яка ж хороша риса

Прикрашала Чемериса?..

Ось такі в мене (в інтерпретації Сома) виявились "гарні" риси. І де він їх у мене понавизбирував? Такі хороші риси гірші поганих. Як бути чесним, то в пошуках гарних моїх рис Сом дещо передав куті меду. Протестую! Багну поганих кращих рис! Від цигарчини я ось уже піввіку не можу відвикнути, незважаючи на всі наполягання лікарів та свої болячки (прямо тютюноманія якась!), чарчину, поки дозволяло здоров’я (десь до шестидесяти з чимось років) я таки перехиляв.