Маруся Богуславка - Куліш П.

б'ємось об му­ри лядські.

XII

Колись дав­но, мій си­ну, на За­ході,

Де не­бо на­хи­ли­лось над зем­лею,

І мо­ре-оке­ан гу­ляє на сво­боді,

Облігши світ бе­зод­нею своєю, -

Ми всі царст­ва бу­ли за­во­юва­ли,

Розкішне Біле мо­ре, [39] мов ру­ка­ми,

З За­хо­ду і Вос­то­ку обійма­ли,

Під гор­дий Рим хо­ди­ли бай­да­ка­ми,

Із пиш­них ба­зи­лик прес­то­ли срібні бра­ли.

XIII

Тепер у тих царст­вах си­дять по­га­не,

І ко­ролі їх ли­жуть папі но­ги,

А пра­вовірні наші му­сульма­не

І від ко­зацт­ва доз­на­ють три­во­ги.

Но прий­де час, що, мов на морі хвилі,

Ми вста­не­мо страшні пе­ред джа­ву­ром.

Не обо­ро­няться по­ганці не­чес­тиві

Ні шаб­лею, ні по­ро­хом, ні му­ром…

На по­жа­рищі в них ми ста­не­мо аву­лом.

XIV

Осман, [40] ви­со­кий учень мій в ли­царстві,

В ко­го я ду­шу влив по­лом'яную,

Тепер си­дить, як бо­жест­во, на царстві

І на­го­то­вив їм вой­ну страш­ную.

Про се ж то ми й ру­шаєм до Ду­наю…

Я матір по­ве­зу до ро­ду в гості,

А ти з Доб­руджі [41] та з лісно­го краю

Отабориш во­юв­ників при мості.

Сю пра­цю я тобі з бра­та­ми по­ру­чаю.

XV

Вже наш ясир дійшов до Ца­рег­ра­да,

А всі до­бут­ки, пев­но, за Ду­наєм…

Жде від Ос­ма­на щед­ра нас наг­ра­да,

Та й по ба­за­рах гро­шей наз­би­раєм…

Простуй, Ах­ме­те, в юрт, щоб за­раз ма­ти

Відхаяла сю бідо­лаш­ну жінку,

А я проїду повіз наші ча­ти,

І бу­ду в юрті за ма­лу хви­лин­ку.

Всіх мурз із їх кошів ве­че­ря­ти поз­ва­ти.

XVI

Сьогодні по ве­чері бу­де ра­да

Про все, як нам до­ро­гу сю верс­та­ти.

Кликни по ча­ба­ну до нас із ста­да…

Та щоб відха­яла сю ба­бу ма­ти.

Нам сто й три­над­цять раз по­веліває

Святий Ко­ран на вбо­гих і не­щас­них

Дивитись так, як з не­ба по­зи­рає

Аллах на нас, ко­зя­вок бідо­лаш­них:

Він ми­ло­сердієм нам ду­шу на­ди­хає».

ПІСНЯ ТРЕТЯ

ДУМА ПЕРВА

Над сте­па­ми сон­це сяє,

Вітер по­ди­хає,

Подихає, мов у коб­зу

Тихострунну грає.

Поначіплювано гус­то

Струни зо­лотії

На сте­пи, бал­ки з річка­ми,

Байраки крутії.

Сяє сон­це, вітер віє,

Тирсу на­хи­ляє,

До стру­ни стру­на на кобзі

Стиха про­мов­ляє.

Бачиш оком, чуєш ухом,

Серцем ро­зумієш,

А ска­за­ти-заспіва­ти

Голосно не вмієш.

Несказанно, не­ви­мов­не

Кобза про­мов­ляє,

І свя­ти­ми по­чут­тя­ми

Серце на­ди­хає,

І воз­но­сить сер­це вго­ру

Від зем­но­го ло­на,

Мов кри­латі ду­хи-коні

Бога Апол­ло­на [42]

Щоб спог­ля­ну­ло з-під не­ба

На се жизні мо­ре,

Де, мов хви­ля го­нить хви­лю,

Віра віру бо­ре;

І ши­ро­кої наб­ра­лось

Правди та сво­бо­ди,

Що на­сильство витісняє

З людської при­ро­ди;

І по­езії спа­сен­ним

Надихом спов­ни­лось,

До всіх вір і всіх язиків

Рівно при­хи­ли­лось.

І по­езії, й бра­терст­ва

Праведним натх­неннєм

До всіх крот­ких ду­хом крот­ким

І бла­го­во­леннєм.

ДУМА ДРУГА

Рушив табір, і в концерті

Скрип коліс гарбових

Злився з копотом і ржаннєм

Коней табунових

І, мов стадо голубине

Замигтіло крильми,

Крутять в полі веремія

Делібаші кіньми.

Кругом табору танцюють

Той танець татарський,

Що не раз крутив-морочив

Голови лицарські.

На юнаків-делібашів

Старці позирають,

Про свою юнацьку славу

Любо споминають.

І холодне в грудях серце

Гріє кров гаряча,

І завзятість оживає

У душі козача.

На юнаків-делібашів

Дивляться дівчата,

І мов іскрами стріляють

Зорі-оченята.

Познають своїх летучих,

Що, мов блискавиця,

В степових пилах, у тучах

Зникне й загориться.

Про юнаків-делібашів

Кобзарі співають,

Дзвонять в струни, невмираків

Хвалять-прославляють.

Обгорнула юрт молодіж,

Мов густії тучі,

Що вітрами гонить-крутить

Гуррикан летючий.

Серед юрту гарби-будки

Стиха коливають;

Білі поли, мов лебіддє,

Крила надимають.

І кричать колеса в будках

Серед співу й дзвону,

Як колись в нас на Посуллі [43]

Заволоки з Дону.

Се доспівувалась пісня,

Що діди Бояни [44]

Древнім русичам, нам рідним,

Голосно співали.

Під перстами в них живії

Струни промовляли

І хоробрим золотії

Славу рокотали.

І, мов стадо лебедине,

Співи розлітались,

Не в одній вони людині

Любо відзивались.

І лицарське на Вкраїні

Серце залунало

І луну із серця в серце

Аж до нас дослало.

І ясним, незлобним оком

Світ ми обіймаєм,

Між Заходом і Востоком

Бучі споминаєм.

І вбачаємо в тих бучах

Спільну жизнь єдину:

Про Гординщину [45] сумуєм

І про Україну.

Лях, москаль, татарин, турчин

Проміж себе браттє:

Розлучило їх попівське

Нависне завзяттє,

Як любові й правди Бога

Без попа познаєм, -

Всіх братів ми до одного

Серцем привітаєм.

Як туман попівський зникне

В сяєві науки,

Міліонам по всім світі

Буде менше муки.

ДУМА ТРЕТЯ

І

Коло своєї на ко­ле­сах ха­ти

Кривавий їхав Міч з людьми близьки­ми,

І по­руч нього жінка. Два бах­ма­ти,

Гривасті сту­па­ки, ішли під ни­ми.

Бунчук чер­во­ний віяв-роз­ви­вав­ся

Над го­ло­вою в нього: стяг по­ну­рий!

І го­ло­сом по­туж­ним за­ли­вав­ся

Кобзар ізза­ду, ро­ко­тав і в стру­ни,

Та до пісень йо­го гетьман не дос­лу­хав­ся.

ІІ

«Моя Заїро! Ти моя єди­на,

Так як ду­ша у тілі, сер­це в гру­дях…

Нехай па­ру­ються, мов та ско­ти­на,

Перелюбком: гид­ка ги­до­та в лю­дях!

Той, хто нам дав Ко­ран, сього не вво­див

(Жінок між нас по­ганський вік нам­но­жив).

Ніколи він із рук не пе­ре­хо­див

У другі ру­ки на свя­то­му ложі:

Бо про­повіду­вав за­ко­ни чисті Божі».

ІІІ

Так Міч Кри­ва­вий мо­вив до дру­жи­ни,

Що зо­ло­тим во­лоссєм і очи­ма

Являла тип най­кра­щий Ук­раїни.

Той крот­кий тип, що сер­це хе­ру­ви­ма

Заніс до нас із Тігра до Євфра­та, - [46]

Не той, що у жа­лю ва­ги не знає,

Що, мов ко­зацька кров ли­ха, зав­зя­та

В лю­бові вре, в не­на­висті па­лає

І цілий Бо­жий світ ні за що не вва­жає.

ІV

«Ти бо­жест­во моїм очам яв­ляєш, -

Рече Заїра, між