Маруся Богуславка - Куліш П.

[32]

Срібла від зем­ляків, бо­яр вельмож­них;

Так мислі вже бла­го­чес­тиві в нього

На язиці ве­се­ло­му вертілись

І гла­див жи­во­та сво­го товс­то­го,

Жартуючи з очей, що не ди­ви­лись

На Бо­жий світ од сліз і в чор­ну зем­лю ври­лись.

VII

Не див­ляться на Бо­жий світ, а зна­ють,

Як манівця­ми втра­пить до Царг­ра­да, [33]

Звідкіль їм зорі-оче­ня­та ся­ють

Із об­му­ро­ва­но­го міцно са­ду.

Високий мур! Во­на про нього чу­ла…

Хто не чу­вав про нього на Вкраїні?

Страшні бу­дин­ки кля­то­го Стам­бу­ла

Ввижались ма­тері й малій ди­тині.

Кобзарська пам'ять їх і досі не за­бу­ла.

VIII

Коли б до­би­тись їй ту­ди жи­вою,

Вона б зуміла крізь той мур про­би­тись…

Вона б йо­го роз­би­ла го­ло­вою

Жовковського, - аби їй по­ди­ви­тись,

Аби заг­ля­ну­ти в ті очі-зорі

І, не спи­тав­ши ні про що, вто­ну­ти

У нес­ка­зан­но­му бла­женстві-морі,

І до страш­но­го су­ду [34] так зас­ну­ти,

І про все го­ренько, про всю біду за­бу­ти.

ІХ

«Ось-ось во­на! Ось, ко­титься по по­лю

Розумна го­ло­ва, що ря­ту­ва­ла

Всю Польщу й Русь! Я під по­лою

Її схо­ваю, і, як роз­би­ва­ла

Вона страш­но­го ка­та-су­пос­та­та,

Так розіб'ю той мур стра­шен­ний нею»

О до­ню, утікай сю­ди від ка­та;

Сховайся під наміткою моєю, -

Я в Київ про­ве­ду те­бе попід зем­лею.,

X

Святі ченці там хо­ди по­ко­па­ли

Аж до самісінько­го Ру­са­ли­ма, [35]

Щоб лю­де від невір ту­ди втіка­ли,

Ховались із до­бут­ка­ми своїми.

Там на Ве­лик­день [36] сти­ха дзво­ни дзво­нять,

І лю­де го­мо­нять, і щось співає.

Нема на світі лю­дям обо­ро­ни, -

Сира зем­ля їх од біди хо­ває,

І су­ду Бо­жо­го страш­но­го до­жи­дає.

XI

Як та­то вер­неться з Моск­ви, ми бу­дем

В мос­ковській зай­ман­щині ти­хо жи­ти

І го­рю­ваннєчко своє за­бу­дем…

О, як­би тільки до те­бе добігти!…

Вже не­да­леч­ке. Ось біліють му­ри,

По му­рах кров га­ря­ча чер­воніє…

Сади кру­гом у во­ду по­то­ну­ли…

О, ви­зир­ни ж із них, моя надіє!

Се ж із твоїх садів так лю­бо вітер віє!..

ХІІ

Чого ж ти, зем­ле, так за­ко­ли­ха­лась?

Чого ти, не­бо, зра­зу по­чорніло?..

Імла пе­ред очи­ма розісла­лась,

І сер­це, мов той камінь, заніміло…

Хитається зем­ля… Іде кру­гом… Не встою».

Де ж му­ри під са­да­ми по­хо­ва­лись?

Се я крізь зем­лю йду… О до­ню, до­ню!»

І па­дає, і по землі пос­ла­лись

Ті пат­ли сиві, що відьомськи­ми зда­ва­лись.

ДУМА ТРЕТЯ

І

«Аллах! - ре­че над нею та­та­рю­га,

Високий, ог­ряд­ний і бо­ро­да­тий, -

Се ми­ло­сердію твой­му на­ру­га,

Щоб лю­дям без вой­ни так по­ги­ба­ти.

Ахмете! По­ди­вись, яке об­дер­те

І зак­ри­вав­ле­не ста­реньке тіло.

Мабуть же не з доб­ра, а з стра­ху смерті,

Воно че­рез сте­пи й тер­ни летіло.

Так по­хо­вать йо­го спа­сен­не бу­де діло.

ІІ

Махай до юр­ту, бра­вий мій ко­за­че,

Звели сю­ди приїха­ти гар­бою:

Бо он, ди­вись, вже чор­ний во­рон кря­че

Над білою ста­рою го­ло­вою.

Нам сто три­над­цять раз по­веліває

Святий Ко­ран [37] на вбо­гих і не­щас­них

Дивитись так, як з не­ба по­зи­рає

Аллах на нас, ко­зя­вок бідо­лаш­них,

І ми­ло­сердія єлей в сер­ця вли­ває».

ІІІ

Помчавсь Ах­мет і ку­ря­вою вкрив­ся,

Зсів із ко­ня та­та­рин бо­ро­да­тий

І ву­хом стран­ниці до сер­ця на­хи­лив­ся…

«Ні, ще зли­ден­ної своєї ха­ти

Душа не ки­ну­ла!..» І здо­бу­ває

Бальзам з саків ло­вецьких і трос­тин­ку

В смажні і мертві вже ус­та вправ­ляв,

І сти­ха влив лікарст­ва ка­пе­лин­ку.

«Благословен Ал­лах од­нині і довіку»!

IV

Сим сло­вом іскру жизні він вітає.

Стара про­ки­ну­лась і гост­рим згля­дом

У вічі, мов но­жем, йо­му штир­хає.

Морщини, мов га­дю­ки, в'ються адом.

«Де, кор­ша­ку, ти дів мою го­луб­ку?» -

Промовила, і знов по­гас­ли очі.

Татарин, із саків дос­тав­ши губ­ку,

Холодною во­дою з дзбан­ка мо­чить

І, ви­тер­ши їй вид, оз­на­ки жизні со­чить.

V

«О, знаю, знаю! - ка­же сти­ха. - Шко­да,

Що я збу­див те­бе! Не­хай би згас­ла

Остання іскор­ка… Про що при­ро­да

Знов ули­ла у твій ка­ган­чик мас­ла?

Я ба­чу об­раз ма­тері моєї…

Так на землі без пам'яті ле­жа­ла,

Як вир­ва­но ди­ти­ну з рук у неї,

А ва­ша ха­та по­лом'єм па­ла­ла

І навк­ру­ги зем­ля, мов пек­ло, го­го­та­ла.»

VI

Скрипить гар­ба в сте­пу… Ах­мет вер­нув­ся,

І ми­ло­серд­ний батько си­на по­си­лає,

Щоб сіна де на доб­рий в'юк здо­був­ся.

З ним лой­тра­ка він гар­но вис­ти­лає;

Кладуть ста­ру на сіно і ти­хенько

Везуть у ба­ли­ще на во­допійло.

Спускалося вже со­неч­ко ни­зенько,

Проміннєм степ чер­во­ним зо­ло­ти­ло,

І, мов дріма­ючи, на не­бе­са гледіло.

VII

Над во­допійлом в ба­лищі ко­чу­ють

Татаре з кіньми, з вівця­ми й во­ла­ми…

Кругом їх юр­та, по гор­бах ча­ту­ють

Їх сто­рожі з лу­ка­ми й сай­да­ка­ми.

Земля чу­жа та длань міцна Ал­ла­ха

Незримо скрізь прос­тер­та над хо­роб­рим.

Не відає жіно­чо­го він стра­ха;

З своїм ме­чем, кинд­жа­лом, лу­ком доб­рим

Лякає во­ро­га, мов сте­по­во­го пта­ха.

VIII

Втікай, во­ло­ши­не, важ­кий, бо­ка­тий,

Із зай­ми­ща сво­го на ти­хих во­дах

Од сте­по­вої на ко­ле­сах ха­ти:

Се по­па­сається ор­да на пе­ре­хо­дах!

Ввесь тук твоїх до­лин і згір'я злачні

Оддав Ал­лах під та­бу­ни та­та­рам…

А ви, купці, джа­ву­ри не­обачні,

Платіть за ча­ту доб­ре яни­ча­рам,

Щоб не згу­би­ти вам лічби своїм то­ва­рам!

ІХ

Дурних невір за їх гріхи ве­ликі,

За ідольство їх і об­ман на­ро­ду

Віддав Ал­лах своїм си­нам навіки

З вос­хо­ду сон­ця до йо­го за­хо­ду.

І по­велів їх зем­лю на­зи­ра­ти

З її до­бут­ка­ми і всім ба­гатст­вом,

Як на­зи­рає з хмар орел кри­ла­тий

Дрібне, дур­не і по­лох­ли­ве птаст­во,

Щоб жи­вот­вор­ний тук з їх зай­ман­щи­ни сса­ти.

Х

Так си­на сей са­ма­ря­нин [38] нав­чає,

Бистрого, як лег­ка стріла, Ах­ме­та,

І ми­ло­сер­де він, і злість яв­ляє

В ім'я сво­го про­ро­ка Ма­го­ме­та.

Сусід страш­ний для Польщі й Ук­раїни!

Бог та про­рок; не хо­че більш він зна­ти

Ніякої свя­щен­ної докт­ри­ни…

Світ, прав­да, честь - оце йо­го дог­ма­ти:

Світ у Ко­рані, честь і прав­да у бу­латі.

XI

«Мечем Кри­ва­вим я зо­вусь, мій си­ну,

В ім'я То­го, хто ми­ло­серд без міри,

Хто за­повідав нам ме­ту єди­ну -

Всю зем­лю по­ко­ри­ти правій вірі.

Тяжкі гріхи впи­ни­ли предків на­ших

Од нас­ту­пу на землі хрис­ти­янські:

За брехні на­ших гетьманів най­стар­ших

Аллах вер­нув їх під царів по­ганських,

І, мов об ске­лю, ми